Коли мені було два роки, то рідна мама мене покинула. Мотивувала вона свій вчинок тим, що на мене не вистачає коштів. Відтоді я росла в дитячому будинку. Спочатку вона відвідувала мене в дитячому будинку, потім закинула це заняття, визнавши це безглуздою тратою часу й грошей. Я дуже скучала за нею, пам’ятаю як зараз, коли днями сиділа біля вікна і з надією вглядалася в кожну жінку, що проходила повз дитячого будинку. Засипала також з думками про те, що можливо завтра мама таке прийде до мене. Але мої надії були марні, вона зовсім про мене забула.
Довгий час я сподівалась, що можливо якась інша мама візьме мене до себе. Я дуже сильно хотіла, щоб у мене була мама. З нашої групи якось усиновили одного хлопчика. Як же я йому заздрила і шкодувала, що я не хлопчик, можливо, замість нього ті люди взяли б мене.
Потім, коли мені виповнилося 12 років, я стала розуміти, що мамі я просто не потрібна. Коли я закінчила навчання, мені пощастило одній з усього класу вступити до інституту на заочне відділення. Я стала вчитися і працювати.
А потім, одного дня до мене підійшла якась жінка, коли вона заговорила, тільки тоді я зрозуміла, що це моя мама, її голос я пам’ятала завжди.
Мати виглядала вимотаною і постарілою, але зі слідами колишньої краси. Вона дивилась на мене і плакала, просила вибачення за те, що віддала мене в дитячий будинок і не відвідувала в інтернаті. Вона вмовила мене переїхати до неї. Я довго не хотіла, тому, що була дуже ображена на неї, але в той же час, я була дуже рада, що нарешті і в мене є мама. Звичайно це вже не та радість як у дитинстві, але на душі було якось тепліше. Трохи повагавшись, я погодилась.
Живемо на вигляд непогано. Але ось тільки мамою її не виходить вголос назвати, дуже хочеться, але язик не повертається.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
