fbpx
Життєві історії
Мама попросила мене позичити родичам 20 тисяч, мовляв, чоловік роботу втратив, а кредит треба сплачувати. Заради мами я зробив це, але родич, здається, навіть не збирався повертати борг. Тоді я його провчив і тепер ми не спілкуємося. А ще, я зарікся позичати гроші родичам 

Кілька років тому справи в бізнесі у мене йшли чудово, я заробляв дуже добре. І є у мене далекі родичі: якщо чесно я досі не зрозумію, ким же вони мені є, але мої батьки підтримують з ними відносини. А батьків я своїх поважаю.

Одного разу дзвонить мені мама і каже: «Потрібно Ігорю з Надією допомогти – його звільнили з роботи, а у них квартира в кредиті і дитина. Ти зможеш їм позичити 20 тисяч гривень? Віддадуть за рік, по дві тисяч в місяць. Дуже просять. Допомогти потрібно, ми ж родичі».

Ну я як би завжди людям допомагав, а тут тим більше родичі. Особисто з ними зв’язку я не мав, але через маму уточнив, як же мені з ними зустрітися. «Так вони на карту просять перевести, вони ж в селі живуть, їхати їм далеко» – просила мама.

Але я не погодився і сказав, нехай до мого офісу на тижні хто-небудь з них під’їде, тут на автобусі всього дві години, це недалеко. Я хоч рідних своїх побачу, ти тільки мій телефон залиш їм, щоб заздалегідь як виїжджати будуть, подзвонили» – попросив я.

Тиждень була тиша, я вже і забув про цю розмову, як тут пролунав дзвінок: – Андрій? Це Ігор, ваш двоюрідний дядько. Ми з дружиною під’їхали за адресою, можете швидше спуститися, а то стоїмо тут під знаком забороненої зупинки…

Думаю – нічого собі справи. У них і машина, виявляється, є. Напевно, якісь жигулі.

Кажу: – Ви мене звичайно вибачте, але я буду тільки через пів години в офісі. Яка марка машини, куди підійти?

– Ну знак біля кафе, ось туди я на газон заїхав зараз. А машинка Хонда і марку сказав. Думаю, нічого собі: сам займаюся бізнесом, а на такій не їжджу, а тут кросовер, та ще й в новий, у безробітних. Підходжу до офісу і справді: стоїть новенька Хонда прямо на газоні…

Ну підходжу, вітаюся. Дружина там теж його сиділа, але чомусь навіть не вийшла.

– Радий несподіваному знайомству з родичами. Яка вам сума потрібна і на який термін?

– Ну тисяч 40 можеш дати? За рік як-небудь розрахуюся.

– Ну взагалі то угода була на 20. Більше і у мене немає. Як віддавати будемо, розписку може напишемо?

– Та ну брате, ну ти що, ми ж рідні люди (плескає мене по плечу), все по родинному, ти що, своїй мамі скажеш, що розписки береш з рідних?

Я ніколи не любив зайву фамільярність, тому відповів досить сухо:

– Я вас не знаю. Ви мене теж. Або розписка, або ж забудемо нашу розмову.

– Гаразд, пиши.

Значить склали ми розписку в двох примірниках з паспортними даними, віддав я їм заповітну суму в 20 тисяч гривень і поїхали вони в своє село. У розписці я вказав, що борг повинен бути повернутий рівними сумами по 2000 гривень на місяць шляхом переказу на карту.

Як ви вже зрозуміли, пройшов місяць, а грошей немає. Ну думаю – почекаємо. Ще один проходить. Дзвоню. Починається вишукування причин – брате, почекай трохи, тільки на роботу влаштувався…

Ще місяць: – А я ж перевів тобі відразу 5 тисяч! Біжи перевіряй!

Загалом через півроку я зрозумів, що гроші ніхто мені повертати не буде. Гаразд думаю. Урок мені хороший, я тоді все таки нормально заробляв, а бігати по судах мені якось не дуже хотілося.

Пройшло 5 років. Я випадково дізнаюся, що Ігор бізнесменом став: меблі робить за європейськими кресленнями. І навіть сторінка в соцмережі у нього раптом з’явилася. Типу: «Меблі від теслі із села».

Давно я хотів мамі стінку нову купити, стару викинули давно, а нову все руки не доходили вибрати.

Для початку переконався в тому, що дійсно це буде він. Замовив у нього з його каталогу стінку ручної роботи. За 20 тисяч. З доставкою і установкою! Сплатив 1000 гривень передоплати і став чекати. Тут, звичайно, все було в термін.

Сиджу п’ю каву, чекаю. Заздалегідь відкрив двері і під’їзд. Щоб він заніс все це не бачачи мене. Ну і далі була кульмінація, коли я вийшов їх кухні: – Привіт Ігоре! Ну ось і розрахувалися! А то так би ніколи не розрахувалися.

– Андрію, ну я ж працював три тижні – дошки пиляв, лакував, гроші хотів заробити, а ти…

– А гроші чого 5 років не віддавав, не дзвонив?

– Так я думав ти багатий такий, що й не спитаєш і жартуєш з цими розписками…

– Ігор, ну я теж гроші не друкував, а працював. І зараз я перебуваю в набагато гіршому становищі, ніж ти тоді. І ти скільки разів говорив що вже перерахував, а в підсумку я не копійки не отримав…

Йдучи Ігор мені сказав:

– Ну і провчив ж ти мене, Андрію…

Відтоді більше ми не спілкувалися. Тепер я зарікся позичати гроші родичам.

Фото ілюстративне – club-licey.

You cannot copy content of this page