Зараз мені вже 30 років. А мамі моїй 67. Вона народила мене, коли їй виповнилося 37 років. Батька рідного свого я не знала, наскільки знаю, мама щиро кохала ту людину.

Та склалося так, що народила вона дитятко для себе. Руйнувати його сім’ю і не хотіла. Тому я його і не знаю, не спілкувалася ніколи. Вона – людина дуже складна. Я багато чого побачила, поки жила з нею, бувають моменти, коли мені дуже складно знайти спільну мову з нею.

У мами моєї досить складний характер. Тому не можу сказати, що вона була хорошою матір’ю. Але в дитинстві любила мене, дбала, як могла. У неї вже декілька разів справи доходили до заміжжя, але, як тільки мої майбутні чоловіки часто стали спілкуватися з моєю мамою, залишали мене швидко. Вони через її характер просто йшли і це зрозуміло.

Жили ми скромно. Мама ніколи особливо працювати не любила, працювала на одній роботі, хоча отримувала небагато, та її влаштовувало це. Тому жили ми завжди бідно. До мене у неї завжди були в основному претензії, тому я як пішла навчатися у вищий навчальний заклад, так і поїхала від неї і відтоді не поверталася. Їжджу тільки в гості.

Так ось, в чому проблема. Вона вже постаріла. Пропрацювала багато років в сільському господарстві. Мені здається, город – це єдине, де вона любить працювати з задоволенням. Я ж 5 років тому вийшла заміж, це моє пізнє, але щасливе заміжжя, у мене двоє маленьких дітей.

А нещодавно стала мама заводити зі мною розмови про те, що вона хоче, щоб ми з чоловіком і дітьми переїхали до неї жити в село. Вона телефонує мені майже кожен день, скаржиться на своє самопочуття, на самотність, яка з роками дається їй все важче.

При цьому до мене в місто переїжджати вона категорично не хоче. Я живу в місці, вона живе в селі. Її там все влаштовує, каже там спокійне і розмірене життя. Чиста екологія і її город. І ось, вона вже кілька разів висловлювала ідею, що варто нам з родиною до неї переїхати. У неї там рай, а у нас брудне місто і пластмасові овочі. Вона на своєму городі все смачне і свіже вирощує.

При цьому там немає роботи, особливо для чоловіка. Вона це чудово знає, але все одно нас туди кличе, таке враження, що аби їй добре було. До нас їхати не хоче. Мені шкода її. Я розумію, що це величезний егоїзм з її боку, щодня мене просити, щоб ми кардинально змінювали життя своє життя заради неї.

Та з іншого боку, я дуже добре таки пам’ятаю, як ми бідно з нею жили. Як я мріяла побачити батька, і як було прикро, коли я дізналася, що вона одноосібно вирішила, що я без нього можу жити і краще нам не спілкуватися з ним. Хіба вона тоді думала про мене?

Я знаю, що у мами вже недобре самопочуття. Я розумію, що потрібно їй допомагати. Але як? До нас їхати вона не хоче, ми не можемо переїхати до неї. Я не знаю що робити. Я не хочу заради неї змінювати своє життя, але мені шкода її. Невже діти зобов’язані доглядати за батьками і псувати життя на догоду їм?

Я з важко уявляю, як вона буде жити з нами, вона постійно незадоволена нічим. Що робити, як правильно прийняти рішення мені? Вмовляти, щоб їхала до нас, чи нехай сидить вдома, вона ж не дуже стара людина ще?

Фото ілюстративне.