Після цих вихідних я вже зареклася, що в село до мами більше не поїду!
Я не розумію – чому я маю працювати, а мій брат з невісткою просто приїжджає, і набирає повні сумки продуктів?
Та ще й я випадково їхню розмову підслухала – тепер я точно знаю, що мені ловити тут нічого.
Мені 37 років, я заміжня, давно живу окремо. У мене є двоє діток-старшокласників.
Мій брат, Антон, молодший за мене аж на 10 років. Він народився у маминому другому шлюбі.
Я завжди відчувала, що Антон – улюблена дитина, а я просто заважала їхній сімейній ідилії.
Зараз мама залишилася одна (її другого чоловіка, батька Антона, не стало ще 6 років тому), живе вона в селі, в своєму заміському будинку.
Цей будинок належав моїй бабусі (маминій мамі), так що ми з Антоном мали б бути рівними спадкоємцями.
Але це я собі так думала, а у моєї мами зовсім інші плани. Антон як і був її улюбленою дитиною, так і залишився!
Мама мене до себе щотижня кличе, я до неї в п’ятницю ввечері як на роботу їду, і до неділі залишаюся. Всю суботу ми обидві працюємо, не покладаючи рук. А в селі завжди роботи багато.
Мій чоловік злиться, бо замість того, щоб я з ним проводила вихідні, чи вдома щось робила, то я до мами їду, і приїжджаю в неділю як витиснений лимон.
І за це не маю ані ніякої вдячності, ані особливих привілей.
Брат мій з дружиною приїжджають в неділю вранці, на вареники. Мама бігає навколо них, а потім ще сумку з продуктами повну спаковує.
А останній раз мені пощастило ще й розмову їхню підслухати – мама Антона просила, щоб той десь серед тижня знайшов час, щоб до нотаріуса поїхати, і дарчу на будинок на нього оформити.
От як після цього з ними спілкуватися? Як мені не ображатися на маму?
Я і так всі ці роки зробила над собою багато зусиль, щоб пробачити їй своє не зовсім щасливе дитинство.
Та, схоже, мама ніколи не зміниться, і що б я не робила, я завжди буду для неї нелюбимою дитиною.
Не знаю, чи буду я з ними спілкуватися, але в село я точно більше не поїду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.