– Людмило, кажу ж тобі, поки ще весна не прийшла і городи не почалися, приїжджай до мене в Іспанію. Тут така краса, що не передати словами, а заодно і відпочинеш, – запропонувала мені моя двоюрідна сестра Леся, коли була в мене в гостях під час відпустки.
Ми з Лесею колись в молодості дуже дружили, у мене з рідних нікого нема, тож вона мені була як рідна. Але потім наші дороги розійшлися, Леся вийшла заміж і переїхала в сусіднє село до свого чоловіка.
Відстань, начебто, між нами і невелика, всього 30 кілометрів, але в селі завжди повно роботи, тож ми особливо одна до одної в гості і не навідувалися. Я лише знала, що Леся живе в одному будинку із своєю свекрухою, і живуть вони між собою не зовсім мирно.
У Лесі з чоловіком народилося двоє синів, а у мене росло дві дочки. Діти, господарка, робота, городи – так і багато років пролетіло в клопотах.
Потім сталося так, що Леся на чужому подвір’ї господинею стала. Не стало її свекрухи, потім ще доволі молодим пішов у засвіти її чоловік, і так вона одна і залишилася. Довелося самій синів до людей доводити, можна сказати, що саме заради них сестра за кордон і подалася.
Пам’ятаю, як 25 років тому Леся прийшла до мене радитися, що їй робити. Старшому сину тоді було 20 років, молодшому 18, і вона переживала, чи можна їх самих залишати.
– Розумієш, Людочко, я ж не заради себе, я заради хлопців своїх хочу поїхати. Ну що це за життя – одна стара хата? – казала тоді Леся.
Я її розуміла, вона вдова, їй не було на кого сподіватися, тому вона і ставила ставки на заробітки.
Тоді я її підтримала, сказала, що якщо вона надумала, то нехай їде, а якщо буде потрібно щось її хлопцям, ми з чоловіком їх підтримаємо.
За допомогою до нас сини Лесі не зверталися, вони і самі непогано давали собі раду з маминими грошима. Один за одним швидко одружилися, привели невісток додому, і стали там господарювати за мамині гроші.
В цьому році взимку Леся була вдома, і сама захотіла приїхати до мене в гості. Подивилася, як я живу, і стала наполягати, що мені треба до неї в Іспанію поїхати.
На заробітки мене би мій чоловік точно не пустив, уже не той вік, а от в гості на тиждень-два я таки вирішила поїхати, щоб хоч подивитися на ту Іспанію і зрозуміти, чого Леся стільки років там сидить.
Що ж, погостювала я у сестри у Мадриді, і скажу, що мені Іспанія сподобалася, там у лютому уже все по-весняному, одним словом, гарно. Щоправда, робота у сестри нелегка, та й їй уже до 70-ти наближається, вже би відпочити здалося.
Та Леся постійно торочила одне і те ж – синам треба. Я пробувала її переконати, що синам уже під 50, і якщо їм треба, то нехай самі заробляють, а не чекають на мамині передачі.
Звичайно, що Лесі моє зауваження щодо синів не сподобалося, вона стала мені розповідати, що вони і самі працюють, просто їм мало платять. Але зате вони її гроші по вітру не пустили, так гарно господарюють, що тепер у них вдома все найкраще.
– Ти б, Людмило, хоч раз поїхала до моїх дітей і подивилася як вони стараються, – запропонувала Леся.
Я погодилася, і відразу після того, як повернулася з Іспанії, кажу чоловікові – заводь машину, їдемо до Лесі в село, я якраз мала хлопцям посилки від неї передати.
Я собі всяке в голові прокручувала, що там сини Лесі зробили за 25 років, мені навіть страшно порахувати, скільки вона їм грошей передала за цей час. А я точно знаю, що передавала вона все до останньої копійки, бо досі собі з зубами порядок не зробила, каже, що це занадто дорого.
Уявляла я хороми, які видо здалеку, а коли приїхала, то не знала чи сміятися чи плакати. Такого несмаку я ще ніколи не бачила. Вони не збудували два окремі будинки, і навіть не звели один великий дім на два входи. Мені навіть важко описати те, що я там побачила – до їхньої старої хати вони робили прибудову на прибудові, без жодного умислу.
Забудували все подвір’я, а жити нема де, бо нічого толком не продумано, кухня така маленька, що шестеро людей ледве поміщалося.
Та найбільше мене вразило, коли я запитала де вбиральня, племінники мені відповіли, що на вулиці.
Сказати, що я була ошелешена, це нічого не сказати. Я лише їх запитала, чому вони не зробили туалет в будинку, адже літній мамі, коли вона повернеться додому, важко буде бігати на вулицю, особливо взимку.
Їхала я додому з таким осадом, що словами не передати, сестра 25 років гарує на заробітках, собі каву шкодує купити, зуби не поставила, а заради чого? Я не побачила нічого путнього, що зробили її сини.
Всю дорогу Леся мені дзвонила, напевно хотіла почути мої враження. Я слухавку не брала, бо брехати я не вмію, і вдавати захват я не збираюся, а скажу їй правду – то вона образиться на все життя.
Та я розумію, що ця розмова все одно відбудеться, і якщо Леся мене запитає, як мені все те, що зробили її сини, от що я маю їй відповісти? Інколи і справді мами люблять своїх дітей сліпою любов’ю і не бачать очевидних речей.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
