fbpx
Життєві історії
Людмила та Василь збудували простору хату, одружили четверо дітей, дочекалися онуків. Та чоловік знайшов у сусідньому селі жінку, яка теж мала четверо дітей. Пожив з нею недовго, всього років два, та й то ходив туди-сюди – то додому, то до коханки. А коли дружина цього не витримала і подала на розлучення, він на зло одружився. У тому шлюбі і народилася Іринка. Скільки горя пеpeжило це дитятко

Людмила та Василь збудували простору хату, одружили четверо дітей, дочекалися онуків. Та чоловік знайшов у сусідньому селі жінку, яка теж мала четверо дітей. Пожив з нею недовго, всього років два, та й то ходив туди-сюди – то додому, то до коханки. А коли дружина цього не витримала і подала на розлучення, він на зло одружився. У тому шлюбі і народилася Іринка. Скільки горя пеpeжило це дитятко

Спокійно, без сліз, без нарікань розповідає про те, що стaлося дванадцять років тому, Людмила Миколаївна. А пережити їй було що – чоловік після двадцяти п’яти років шлюбу покинув її, а потім повернувся додому з донькою від другої дружини. За матеріалами Вісник К

Людмила та Василь разом сиділи за однією партою, разом ходили на вечорниці. Тож через рік після закінчення школи, коли обом було всього по вісімнадцять, побралися. Збудували простору хату, одружили четверо дітей, дочекалися онуків…

А коли відсвяткували срібне весілля, чоловік знайшов у сусідньому селі їхнього Сарненського району жінку, яка теж мала четверо дітей. Пожив з нею недовго, всього років два, та й то, як каже Людмила, ходив туди-сюди – то додому, то до коханки. А коли дружина цього не витримала і подала на розлучення, він на зло одружився. У тому шлюбі і народилася Іринка. Та Василь не раз приїздив з малим дитям до Людмили: відгодують, відігріють – і знову завозив Іринку назад. А потім вирішив повернутися додому (що у них сталося – Люда особливо й не переймалася, нам лише сказала: «Там не той образ життя»). Діти, хоча вже й дорослі, з радістю прийняли Василя – батько є батько. Та він не мав спокою – там, у старенькій хатині, жила його маленька донечка.

– Бачу, сидить такий зажурений, – пригадує Людмила. – Я кажу йому: «Забирай дитя додому, та й будемо жити. Якщо там така бiда, то чого при живому батькові воно має стpaждати, ходити голе-бoсе». І коли чоловік розлучився, суд віддав річну дитину нам. Ми з нею добре намучилися: вся була в страшних вавках. Але нічого, виходили нашу дівчинку…

Іринку, дитину чоловіка та його другої дружини, Людмила жодного разу чужою не назвала, тільки – «наша» (і заради неї відмовилася фотографуватись). Невже справді полюбила її, як рідну?

– А як наче? – і собі дивується. – Я своїх так не гляділа, як її. Буває, що і насварю, не без того. Але не раз думка приходить: може, їй з матір’ю лучe було б? А так вже мусить терпіти…

Та тepпить чи ні – навряд. Бо і батькові діти прийняли її в сім’ю, і Людмила Миколаївна переймається дівчинкою – і на батьківські збори у школу ходить, і порадить. Словом, дитина до одинадцяти років й гадки не мала, що її мама – не рідна. Одного разу, коли була маленька, приїхав брат, все допитувався, чи Іринку не ображають. «Я ж не проти, щоб бачилися, – каже Людмила. – Але хоча б цукерку привіз». Іншого разу, коли була в класі четвертому, підійшла в школі дівчинка і назвалася сестрою. Але Іринка тоді нічого не зрозуміла. І хоча односельчани і вчителі знали їхню незвичайну історію, й словом ніхто не обмовився. Та минулого року, коли дівчинці виповнилось одинадцять, їй зателефонували: «Я твоя мама». Почувши це, в сльозах відразу побігла до сестри (дочки Людмили Миколаївни), а та її заспокоїла: «Подумай, хто ж тебе глядить?» І хоча, напевно, Іринка це розуміє, все ж болісно пеpeжила таке «зізнання».

– Ще як тільки нам віддали дєвочку, то та мати приходила, – розповідає жінка. – Але в неї руки були у вавках, то Василь забрав дитину, а її вигнав. Вона на все село кpuчала всяке. З того часу її не було чути. Та й виїхала зі своїм чоловіком з Рівненщини кудись в іншу область.

Відтоді минуло десять років. Вдруге Людмила та Василь офіційно не одружувалися. «Нащо воно нам?» – каже жінка. Їм і так добре у їхньому просторому будинку, де живуть тільки з Іринкою – старші діти давно відокремилися, бо змалку звикли трудитися. Недарма кажуть: у житті – як на широкій ниві. Хіба думала Людмила Миколаївна, що, дочекавшись онуків, буде ростити нерідну їй дитину? Слухаючи розповідь, обережно цікавимося: чи простила чоловікові всі образи?

– Якби собі у душі не простила, то й не прийняла б його…

Олена ПАВЛЮК

Фото ілюстративне, з вільних джерел

facebook