Людмила розуміла, що, можливо, дітям просто нецікаво з нею. Вона більше не могла підтримувати розмови про останні технологічні новинки чи складні бізнес-схеми. Її світ звузився до побутових дрібниць, спогадів та турботи про здоров’я. Проте під сивиною та зморшками жила та сама жінка, яка колись була для них цілим всесвітом. Вона була тією самою Людмилою, яка цілувала їхні розбиті коліна і вірила в їхні мрії більше, ніж вони самі. Її любов не постаріла, вона лише стала глибшою і жертовнішою. Цього Святвечора вона знову сіла біля вікна, поставивши на стіл лише одну тарілку та запаливши одну свічку. Вона дивилася на вогник, що тремтів від найменшого подиху повітря, і думала про те, що справедливість у людських стосунках — річ відносна. Можливо, її діти не злі, вони просто ще не знають ціни часу. Вони впевнені, що мати буде завжди, що вона нікуди не подінеться. Людмила зітхнула, закрила очі і прошепотіла молитву не за себе, а за них. Вона благала Бога, щоб коли вони самі досягнуть її віку, їхні власні діти були до них милосерднішими і уважнішими