Вечір у затишній полтавській квартирі дихав ароматом смаженої цибулі та лісових грибів.

Люба втомлено опустилася на стілець, поставивши перед чоловіком тарілку з гарячою кашею.

Вона щойно повернулася з другої зміни в аптеці, але замість відпочинку одразу стала до плити, бо знала: Панас не терпить «перекусів».

— Знову пшоно? — голос Панаса пролунав сухим шелестом, у якому вчувалося глибоке розчарування.

Він навіть не глянув на страву, продовжуючи гортати стрічку новин у смартфоні.

Люба відчула, як на душі стало важко.

— Це не просто пшоно, Панасе. Це каша з вершками та білими грибами. Я старалася, щоб було по-домашньому, — тихо відповіла вона.

— По-домашньому — це в моєї матері, — відрізав чоловік, нарешті відірвавши погляд від екрана. — У неї кожна крупинка окремо, золотом сяє. А в тебе якась маса незрозуміла. Ти взагалі вмієш готувати за рецептом, а не як заманеться?

Люба мовчала.

Вона дивилася на свої руки — трохи почервонілі від гарячої води та праці.

Вона була професійним фармацевтом, її поважали колеги, до її порад прислухалися сотні людей.

Але вдома вона була лише «невмілою господинею», чия праця сприймалася як належне, а помилки — як особиста образа для Панаса.

— Вигладь мені на завтра білу сорочку з вишивкою, — кинув він, підводячись з-за столу і залишаючи тарілку майже повною. — У нас зустріч з інвесторами. Треба мати показний вигляд.

— Я не впевнена, що встигну, Панасе. Мені ще треба підготувати звіти до ранку.

— Треба було раніше вставати, — буркнув він, зачиняючи за собою двері до вітальні. — Жінка має тримати дім у порядку. Це твій святий обов’язок.

«Обов’язок», — це слово лунало в її голові.

Вона згадала всі ті рази, коли він порівнював її з тещею, коли не розумів її втому, коли вимагав ідеального сервірування, сам не піднявши й пальця.

У цей момент внутрішній лічильник терпіння Люби клацнув і зупинився на позначці «нуль».

Наступного ранку Панас прокинувся не від аромату кави, а від незвичної тиші.

Кухня була порожньою.

На плиті — жодної каструлі.

У холодильнику він знайшов лише вчорашню кашу, пачку масла та засохлий шматочок сиру.

— Любо! — гукнув він, але відповіді не було.

Дружина пішла на роботу раніше, не залишивши ні сніданку, ні випрасуваної сорочки.

Панас роздратовано витяг зі сміттєвого кошика сорочку, яку кинув туди ввечері, і спробував розгладити її руками.

Виглядало жахливо.

На роботі він почувався ніяково, ховаючи м’яті рукави під піджаком, а на обіді був змушений купувати несвіжий сендвіч на заправці.

Вечеря теж не принесла полегшення.

Повернувшись, він застав Любу за читанням книги.

— Де вечеря? — запитав він з порогу.

— У холодильнику є каша, — не відриваючись від сторінки, відповіла вона. — Та сама, незрозуміла. Можеш розігріти.

— Ти що таке задумала? Я працював увесь день!

— Я теж, Панасе. І я вирішила, що раз я все роблю погано, то краще не псувати тобі апетит своїми кулінарними невдачами. Відтепер кожен сам за себе. Ти ж дорослий чоловік, впораєшся.

Минув тиждень.

Квартира почала нагадувати суцільний неспокій.

Панас намагався готувати сам, але його кулінарні здібності обмежувалися пригорілою яєчнею.

Раковина наповнилася брудним посудом, а кошик для білизни — м’ятими речами.

Люба ж сяяла.

Вона почала ходити на йогу, змінила зачіску і готувала собі легкі салати, які з’їдала миттєво, миючи за собою лише одну тарілку.

Кінець цій дивній автономії поклав несподіваний дзвінок.

До них вирішила навідатися мати Панаса — Стефанія Марківна.

Вона була жінкою старої гарту, для якої порядок у домі був мірилом гідності жінки.

Коли вона переступила поріг і побачила шар пилу на тумбочці та гору коробок від доставки піци, її обличчя стало кам’яним.

— Любо, що тут коїться? — запитала вона, брезгливо піднімаючи двома пальцями брудну шкарпетку сина. — Ви занедужали? Чи, може, суперечка почалася в межах однієї квартири?

— Вітаю, Стефаніє Марківно, — спокійно відповіла Люба, застібаючи пальто. — Ні, ми просто змінили формат стосунків. Панас сказав, що я погана господиня, порівняно з вами. Тож я вирішила не заважати йому досягати ваших ідеалів самотужки.

Стефанія Марківна перевела погляд на сина, який стояв поруч, виглядаючи досить жалюгідно у несвіжій футболці.

— Панасе, це правда? Ти дорікав дружині, сам не вміючи навіть чаю заварити?

— Мамо, вона перебільшує! Я просто хотів, щоб було смачно.

— Смачно? — Стефанія Марківна зняла коштовний перстень і поклала його в сумочку. — Ну що ж. Раз Люба «не справляється», я допоможу. Я переїжджаю до вас на місяць. Навчу сина поважати жіночу працю, а тебе, Любо, навчу хоча ні, тебе я вчити не буду. Ти, я бачу, вже всього навчилася.

Люба посміхнулася, підхопила сумочку і вийшла, залишивши чоловіка сам на сам із його «ідеалом».

Наступні два тижні стали для Панаса справжнім пеклом.

Мати не давала йому сидіти в телефоні.

Вона змушувала його мити підлогу під її наглядом, чистити картоплю і прасувати постільну білизну.

— Чому ти не гладиш кути? — суворо запитувала вона. — Ти ж хотів «як у мами»? Ось так я це роблю. Давай, працюй!

Люба поверталася додому пізно, спостерігаючи за цим процесом із неприхованою цікавістю.

Панас схуд, під очима з’явилися тіні, а від колишньої пихи не залишилося й сліду.

Останньою краплею стало те, що Стефанія Марківна заборонила йому замовляти їжу, змусивши варити ту саму пшоняну кашу.

— Ну як, синку? — запитала вона одного вечора. — Смачно тобі?

Панас подивився на тарілку, потім на Любу, яка мирно пила чай.

— Любо. Пробач мені. Я був дуже недоброю людиною і чоловіком також. Я не цінував нічого, що ти робила. Я не хочу «як у мами». Я хочу, щоб було так, як було в нас. Навіть якщо каша буде пригорілою.

Стефанія Марківна задоволено кивнула і почала збирати свої речі.

— Ну от і добре. Урок засвоєно. Любо, сонечко, вибач за мого бовдура. Я виховала його егоїстом, але, сподіваюся, ми це виправили.

Коли за свекрухою зачинилися двері, у квартирі запала незвична, але приємна тиша.

Панас підійшов до дружини і вперше за багато років обійняв її не тому, що був голодний, а тому, що боявся її втратити.

— Я сам вимив увесь посуд, — прошепотів він. — І завтра я зроблю сніданок. Тобі не треба вставати раніше.

Люба посміхнулася.

Вона знала, що ідеальних людей не існує, але вона також знала, що тепер у їхньому домі повага буде головним інгредієнтом будь-якої страви.

Наступного вечора на столі знову була каша.

Панас з’їв її до останньої крихти, і цього разу вона здалася йому найсмачнішою стравою у світі.

Бо це був смак примирення і нової, справжньої сім’ї.

Як добре, коли маєш мудру свекруху. Хіба не так?

Фото ілюстративне.