Вечірнє сонце ліниво сідало за верхівки київських каштанів, кидаючи довгі тіні на затишну кухню Лідії Петрівни.

Вона саме дотирала останню тарілку з сервізу, який вони з Данилом купили ще на десяту річницю весілля.

За двадцять сім років спільного життя вона навчилася впізнавати кожен крок чоловіка, кожне зітхання.

Але сьогоднішній звук ключа у замку був якимось важким, немов за дверима стояв не коханий чоловік, а вісник лихої години.

— Лідо, нам треба серйозно поговорити. Без емоцій, — Данило зупинився на порозі кухні, не знімаючи піджака. Його погляд блукав десь поміж кахлями на стіні.

— Про що, Данилу? — вона акуратно повісила рушник, який власноруч вишивала ще до народження доньки. — Щось на роботі сталося?

— Мова про нас. Про те, що ми просто застигли. Ти змінилася, Лідо. Стала якоюсь чужою, закритою в цих стінах.

Лідія гірко посміхнулася.

Вона дивилася на чоловіка, якому віддала найкращі роки, заради якого відмовилася від кар’єри архітектора, щоб він міг спокійно працювати над своїми проектами.

— Це я змінилася? — голос її затремтів. — А ти не думав, що я просто втомилася? Втомилася бути твоїм тилом, кухаркою, прачкою і безкоштовним психологом? Я встаю о шостій, щоб ти мав свіжі сирники, я прасую твої сорочки, я тримаю цей дім у чистоті, поки ти «шукаєш натхнення». І тепер я — холодна?

— Річ не про побут! — Данило нарешті глянув їй у вічі, і Лідія побачила там не каяття, а роздратування. — Де наші почуття? Коли ми востаннє сміялися разом, а не обговорювали ціни на газ чи успіхи дітей? Ми перетворилися на сусідів, які ділять холодильник!

— Можливо, тому, що ти останні п’ять років приходиш додому тільки щоб поспати? — вона підійшла ближче. — Ти купив собі новий дорогий парфум, почав ходити в барбершоп, змінив гардероб. Ти став виглядати на десять років молодшим, Данилу. Але не для мене. Для кого ти так стараєшся?

— Це просто бажання виглядати пристойно! У мене статус, посада в інституті.

— Ти інженер-проектувальник, а не рок-зірка, — відрізала Лідія. — І твої «наради» до півночі, і телефон, який ти тепер не випускаєш із рук навіть у душі. Ти справді думаєш, що я нічого не помічаю?

Повисла тиша.

Така важка, що здавалося, кожен боявся поворухнутися.

За вікном на підвіконня сів сизий голуб, заглянув у скло і, не знайшовши крихт, полетів геть.

— Я хочу пожити окремо, — раптом сказав Данило. — Мені треба розібратися в собі.

Лідія відчула, як земля тікає з-під ніг.

«Розібратися в собі» — ця фраза завжди була початком кінця.

Вона згадала, як вони разом мріяли, що коли діти виростуть, вони нарешті поїдуть до Карпат, будуть гуляти вечірнім Києвом, ходити в театри.

Але тепер перед нею стояв чужий чоловік у модному піджаку, який соромився власного дому.

— Данилу, скажи правду. Хто вона? — голос її впав до пошепки.

— До чого тут хтось інший? — він спробував зобразити обурення, але в очах майнув страх бути викритим. — Я просто втомився від твого вічного незадоволення! Ти перетворилася на домашнього прокурора!

— А ти — на злодія, який замітає сліди, — Лідія випросталася. — Я знайшла чек із ресторану в твоїй кишені. Дороге ігристе, делікатеси. Ти ніколи не любив морепродукти, казав, що це «марнотратство для мажорів». А тепер їси устриці з кимось іншим?

Наступні три дні Данило не з’являвся.

Він надіслав повідомлення, що поїхав до матері в село, щоб допомогти з городом.

Але Лідія, яка вже не вірила жодному слову, сама поїхала до свекрухи.

— Лідко! — Ганна Степанівна зустріла її у старій хустині. — А ти чого сама? Де Данило? Я його вже місяць не бачила.

У цей момент у Лідії щось остаточно зламалося.

Вона зрозуміла, що її життя було збудоване на ілюзії, яка розсипалася під першим же поривом зради.

Коли вона повернулася додому, Данило вже був там — сидів на кухні і пив каву з її улюбленої чашки.

— Ну що, допоміг матері з ремонтом? — запитала вона прямо з порога.

Він мовчав, розглядаючи скатертину.

Потім підняв голову, і Лідія побачила на його обличчі холодну маску.

— Добре. Її звати Мар’яна. Їй двадцять дев’ять. Вона працює в нашому відділі маркетингу. З нею я почуваюся живим, Лідо. З нею я не старий інженер, а чоловік, яким захоплюються.

— Двадцять дев’ять. — Лідія сіла навпроти. — Вона молодша за нашу старшу доньку. Ти розумієш, як це виглядає збоку? Ти для неї — просто квиток у комфортне життя, спонсор з квартирою та стабільністю.

— Ти просто заздриш! — вигукнув він. — Мар’яна любить мене за мою душу!

— Твоя душа зараз у її гаманці, Данилу. Коли в тебе закінчаться гроші або здоров’я, вона знайде собі іншу «душу», молодшу і багатшу.

— Я йду від тебе. Завтра подаю на розлучення. Квартиру доведеться продати і поділити, мені потрібні гроші на оренду нового житла для нас із Мар’яною.

Лідія дивилася на нього і не впізнавала.

Невже це той самий чоловік, який тримав її за руку коли вона чекала появи на світ дитя?

Який обіцяв бути поруч «і в горі, і в радості»?

Тепер він був готовий викинути її на вулицю заради дівчини, яка просто вміла красиво посміхатися за його рахунок.

Проте життя — іронічна штука.

Минув місяць, і Данило знову з’явився на її порозі.

Він виглядав жахливо: неголений, у зім’ятій сорочці, з очима, повними відчаю.

— Лідо. Мар’яна зникла. Забрала всі мої заощадження, кредитну картку. Вона навіть мою машину переоформила на себе, поки я був у відрядженні, у неї на це доручення було, я підписав колись ще давно, не подумавши, я ж їй довіряв. Я залишився ні з чим.

Лідія стояла в дверях, і в її серці не було ні радості від помсти, ні жалю.

Тільки порожнеча.

— І що ти хочеш від мене? — запитала вона холодно.

— Пробач мені. Я був засліплений. Давай почнемо все спочатку, ми ж стільки років разом.

— Знаєш, Данилу, — вона нарешті посміхнулася, але в цій посмішці не було тепла. — Ти сам забрав у мені жінку, яка тебе любила. Ти розтоптав повагу наших дітей до сім’ї. Наша донька тепер каже, що ніколи не вийде заміж, бо боїться такої зради. Ти зруйнував усе, що ми будували двадцять сім років. А тепер хочеш «почати спочатку»?

— Я все поверну! Я влаштуюся на другу роботу.

— Не треба. Ти вже все повернув — свою справжню сутність. Живи з нею тепер сам. Я продала квартиру і переїжджаю до сестри в Одесу. Там море, там спокій. А ти залишайся тут, зі своїми боргами і спогадами про устриці.

Вона зачинила двері.

Данило залишився стояти у темному під’їзді, а за вікном знову пролетів той самий голуб.

Життя тривало, але воно вже ніколи не було таким, як раніше.

Деякі речі, як розбитий кришталь, неможливо склеїти так, щоб не залишилося швів.

Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс людині після такої зради?

Чи можливо повернути довіру, коли вона була так цинічно розтоптана?

Чи таки дружино вірно вчинила, вигнавши чоловіка назавжди і залишивши його з проблемами одного?

Фото ілюстративне.