Микола стояв посеред вітальні, важко дихаючи, наче щойно пробіг марафон.

Його обличчя, зазвичай спокійне і навіть дещо байдуже, зараз пашіло гнівом.

Він різко смикнув дверцята шафи, і на диван полетіла улюблена вовняна кофта Галини — та сама, яку вона вдягала лише в особливі моменти сімейного затишку.

— Бери свої речі і йди до своєї мами! — сказав він. — Досить! Моє терпіння скінчилося, я більше не збираюся дивитися спокійно на це!

Галина, яка саме заварювала на кухні вечірній чай, завмерла з металевою ложкою в руці.

Посуд у її пальцях злегка задзвенів, видаючи внутрішнє тремтіння.

Вона повільно вимкнула плиту і вийшла в коридор, намагаючись знайти в очах чоловіка бодай краплю здорового глузду.

— Миколо, ти при собі? Що ти таке кажеш? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Схаменися, ми ж дорослі люди!

— Схаменутися? — Микола вихопив з полиці її дорожню сумку і кинув її під ноги дружині. Пилюка здійнялася в повітря, танцюючи у променях призахідного сонця. — Це ти схаменися! Три десятиліття я мовчав, мовчав на твої повчання! Ти завжди найрозумніша, ти завжди знаєш, як краще, а я — так, меблі в цій квартирі!

— До чого тут це все? — Галина розв’язала фартух і акуратно повісила його на гачок, хоча серце в калатало, як на пробіжці. — Ми ж просто обговорювали заміну плитки у ванній кімнаті!

— Обговорювали?! — Микола видав важкий смішок. — Ти мене просто образила перед Василем! «Микола нічого не тямить у сучасних матеріалах, нехай Василь сам усе купує і кладе!» Ти це сказала моєму рідному братові! Ти виставила мене людиною, яка нічого не вміє, у якого руки не з того місця ростуть!

Галина глибоко вдихнула, намагаючись не піддаватися на провокацію.

Вона знала, що Микола дуже болісно сприймає будь-яку критику своєї майстерності, особливо після того, як минулого року він намагався власноруч покласти підлогу на веранді, і тепер дошки там скрипіли на весь під’їзд.

— Я просто хотіла, щоб усе було зроблено професійно, Миколо. Василь — будівельник із двадцятирічним стажем, це його хліб. Хіба це погано — довіритися фахівцю?

— Фахівцю?! А я хто? Я тридцять років на заводах спину гнув, я весь дім на собі тримаю! А ти братові довіряєш більше, ніж чоловікові!

— Годі говорити не розумні речі! — Галина не витримала і зірвалася на крик. — Ти поводишся як примхлива дитина! Образився через дрібницю і влаштовуєш тут виставу на весь будинок!

— Дрібницю?! Для тебе моє почуття — це дрібниця?! Ти образила мене перед сім’єю брата. Вони тепер за моєю спиною будуть шепотітися, що я нічого не вмію зробити! Все, досить з мене цієї «ідилії». Їдь до матері, вона тебе завжди підтримає в твоїй правоті!

Повітря в кімнаті стало густим і нестерпним.

Галина дивилася на нього і не впізнавала.

Невже ця людина, з якою вона ділила радість і горе стільки років, справді здатна вигнати її через пораду брата-плиточника?

— То ти справді мене виганяєш? — запитала вона, і в її очах вперше з’явилася не образа, а глибока, бездонна втома. — Через плитку?

— Не через плитку, а через твою зневагу! — Микола відвернувся до вікна, де місто вже почало запалювати вечірні вогні. — Я втомився чути, що я роблю щось не так. Живи тепер сама, раз ти така ідеальна!

Тиша, що запала після цих слів, була важчою за будь-який крик.

Чути було лише мірне цокання старого годинника, який вони купували разом на першу річницю.

— Добре, — нарешті промовила Галина, знімаючи обручку і кладучи її на комод. — Якщо ти так вирішив — я піду. Не хочу дихати з тобою одним повітрям, поки ти в такому стані.

Вона пройшла до спальні, механічно складаючи речі в сумку.

Руки тремтіли, але вона не дозволяла собі розплакатися.

Микола стояв у дверях, схрестивши руки, його обличчя нагадувало кам’яну маску.

— Ключі залиш тут, — кинув він коротко, коли вона вже була біля порогу.

Галина поклала зв’язку на край столу, навіть не глянувши на нього.

Двері зачинилися з глухим звуком, який відлунював у порожньому під’їзді, наче грім.

Перші три дні Микола насолоджувався тишею.

Він думав, що нарешті здобув свободу від вічного контролю та «мудрих порад» дружини.

Але вже на четвертий день порожнеча в квартирі почала тиснути на душу.

Готувати він не вмів, та й бажання не було.

Холодильник зустрів його порожніми полицями та завітряним шматком сиру.

На кухні виросла гора немитого посуду, а пил на полицях став помітним навіть при тьмяному світлі лампи.

Він намагався дивитися телевізор, перемикав канали, але жоден фільм не міг відволікти його від однієї нав’язливої думки: «А чи не перегнув я палицю?»

Він згадував, як Галина завжди готувала його улюблений борщ на неділю, як вона непомітно підкладала йому свіжі сорочки, як знала, де лежать його інструменти, коли він сам не міг їх знайти.

Без неї дім перетворився на холодний бетонний склад.

На п’ятий день пролунав телефонний дзвінок. Це був Василь.

— Ну що, брате, як воюється на самоті? — голос брата був позбавлений звичного жартівливого тону. — Ти хоч розумієш, що ти за людина така?

— Тобі що, Василь, робити нічого? — Микола спробував надати голосу твердості, але вийшло невпевнено.

— Мені є що робити, а от тобі, схоже, розуму бракує. Гнерозумного, до тями привів. Ти хоч знаєш, чому вона мене покликала?

— Знаю, — буркнув Микола. — Бо я, по-її, «нічого не тямлю».

— Та не тому, нерозумний ти! Вона хотіла тобі сюрприз зробити на ювілей. Вона замовила плитку з особливим орнаментом, про які ти колись мріяв, коли ми ще в юності катались до Польщі. Вона попросила мене допомогти, щоб я зробив усе ідеально, а ти нічого не запідозрив завчасно. Хотіла, щоб ти зайшов у ванну, а там — мрія твоя. Безкоштовно, за мої кошти, як подарунок від нас обох!

Микола відчув, як земля йде з-під ніг.

Він важко опустився на табурет, відчуваючи, як у грудях щось болісно стиснулося.

— Який сюрприз? Василь, ти серйозно?

— Цілком. А ти влаштував цирк із конями і виставив жінку за двері. Вітаю, Миколо. Тепер у тебе є порожня ванна і розбите життя. До побачення.

Василь поклав слухавку, а Микола ще довго сидів у тиші, дивлячись на власні руки.

Руки, які вміли будувати, але так легко зруйнували найважливіше.

Микола не пам’ятав, як одягнув куртку і як опинився біля під’їзду тещі.

Ноги самі несли його на четвертий поверх. Він стояв перед знайомими дверима, відчуваючи себе школярем, який нашкодив і тепер чекає суворої догани.

Він постукав.

Довго ніхто не відчиняв, а потім почувся поворот ключа.

На порозі з’явилася Марія Петрівна. Її погляд був суворим і холодним, як січневий лід.

— Прийшов? — коротко запитала вона, не знімаючи дверного ланцюжка.

— Маріє Петрівно, мені треба побачити Галину. Будь ласка.

— Навіщо? Щоб ще раз її вигнати? Чи, може, ще щось не так лежить у вашому королівстві?

— Я все знаю. Василь розповів. Я так помилявся Маріє Петрівно. Можете мене хоч що хочете мені говорити, але дозвольте мені з нею поговорити.

Теща мовчала хвилину, яка здалася Миколі вічністю.

Потім вона зітхнула і зняла ланцюжок.

— Заходь. Але якщо вона не захоче тебе бачити — підеш негайно.

Галина сиділа на кухні біля вікна.

Вона виглядала змарнілою, під очима залягли глибокі тіні.

Побачивши чоловіка, вона не виявила ні радості, ні гніву. Тільки тихий сум.

— Чого тобі, Миколо? Ти ж казав, що втомився від мене.

Микола підійшов ближче і опустився перед нею на коліна прямо на стару кухонну плитку.

Це було некрасиво, негероїчно, але це було щиро.

— Прости мене, Галю. Я старий дурень, який не вміє цінувати те, що має. Василь мені все розповів про орнамент, про сюрприз. Я подумав, боже, що я тільки не подумав. Мені здавалося, що ти мене за свою опору не вважаєш.

Галина відвернулася, витираючи сльозу, що втекла по щоці.

— Я тридцять років поруч із тобою, Миколо. Невже ти за цей час не зрозумів, що я люблю тебе будь-яким — і з молотком, і без нього? Я просто хотіла зробити тобі сюрприз. А ти вигнав мене, наче якусь випадкову знайому.

— Знаю. Я не маю виправдань, — він взяв її за руки, вони були холодними. — Я все життя боявся бути гіршим за брата чи сусіда. Хотів бути для тебе героєм, а став – сам бачиш ким. Прошу тебе, повертайся. Давай разом робити ту ванну. Нехай буде криво, нехай кахлі відваляться через тиждень, але нехай це буде наш дім. Спільний.

Галина мовчала, дивлячись на його сивину.

Вона знала його складний характер, його вразливість, що ховалася за грубим голосом.

— Тільки пообіцяй мені одну річ, — нарешті сказала вона, повертаючи погляд до нього.

— Будь-що, Галю!

— Ніколи більше не вказуй мені на двері. Бо наступного разу я можу справді не обернутися.

— Обіцяю, — Микола притиснув її руки до свого обличчя. — Більше ніколи.

Марія Петрівна, яка спостерігала за цією сценою з коридору, тихо усміхнулася і пішла на балкон.

Життя — складна штука, іноді треба все зруйнувати до фундаменту, щоб зрозуміти, наскільки міцними були стіни.

Через два тижні у квартирі Миколи та Галини пахло клеєм та цементом.

Василь справді привіз ті самі кахлі — з глибоким синім узором, що нагадував морські хвилі.

Вони працювали разом: Микола замішував розчин, Василь клав плитку, а Галина подавала інструменти та заварювала запашну каву для всіх.

На веранді, де раніше скрипіла підлога, Микола власноруч перестелив дошки.

Цього разу він не соромився питати поради в брата і уважно слухав зауваження дружини.

Виявилося, що визнати свою неідеальність — це не слабкість, а навпаки, велика сила, яка робить сім’ю непереможною.

Стара обручка знову виблискувала на пальці Галини.

А Микола зрозумів головний урок свого життя: дім тримається не на цеглі чи кахлях, а на вмінні прощати і бачити за гострими словами щиру турботу.

Ванна кімната вийшла ідеальною.

Але найкращим у цій історії було те, що тепер вони знову могли разом пити чай вечорами, не боячись тиші.

Адже тепер ця тиша була не порожнечею, а спокоєм людей, які знайшли шлях один до одного крізь шторм власної гордині.

Галина так легко пробачила такий недобрий вчинок свого чоловіка і відразу повернулася.

Але чи варто пробачати таке?

Якщо людина вже раз змогла тебе вигнати з дому, то хіба не зможе цього зробити знову, якщо щось не сподобається?

Фото ілюстративне.