Зимове сонце в Києві завжди здавалося Лідії Степанівні якимось втомленим.

Воно ледь пробивалося крізь сіру пелену хмар, відбиваючись у замерзлих калюжах біля входу до міської клінічної лікарні.

Лідія працювала тут уже понад чверть століття, і кожен камінь на подвір’ї був їй знайомим.

Того ранку в ординаторській було особливо галасно.

Старша медсестра, Вікторія Олександрівна — жінка з обличчям, що нагадувало натягнуту струну, — різким рухом кинула аркуш паперу на стіл.

— Лідіє Степанівно, не робіть здивованих очей. Цього року ви на зміні тридцять першого, першого та другого січня. Повний святковий пакет, — її голос був холодним, як лід.

Лідія повільно підняла графік.

Папір злегка тремтів у її руках.

— Вікторіє Олександрівно, я працюю на всі новорічні свята останні десять років. Жодного разу я не була вдома в цю ніч. Можливо, цього разу ми зможемо знайти якийсь компроміс?

— Компроміс? — начальниця схрестила руки, і її білий халат напружився на плечах. — У Олі — маленька дитина, їй треба казку влаштовувати. У Наталі чоловік щойно повернувся з частини у відпустку, їм кожна година дорога. А у вас що? Дочка доросла, живе окремо. Ви ж самотня жінка, Лідіє. Хіба ваші плани можуть бути вагомішими за потреби молодих сімей?

Лідія відчула, як в середині щось стиснулося.

Це слово — «самотня» — вдарило сильніше за будь-яку образу.

Вона хотіла сказати, що її доросла донька Олена теж чекає на неї, що в них є свої традиції, які вже десятиліття вкриваються пилом забуття.

Але вона лише мовчки кивнула.

— От і добре, — відрізала Вікторія Олександрівна. — Зміна з восьмої ранку. Щоб о дев’ятій обхід був ідеальний. Не підведіть мене, Лідіє Степанівно.

Коридор відділення здавався нескінченним тунелем.

Лідія йшла повз палати, де пахло хлоркою та прихованою надією.

Десять років. Десять довгих років вона зустрічала північ у білому халаті, з паперовим стаканчиком чаю, слухаючи, як за вікном радіють люди, а пацієнти намагаються забути про свої недуги.

У роздягальні було тихо, лише старі металеві шафки порипували під вагою одягу.

Лідія дістала телефон.

Екран світився: три пропущені від Олени.

Вона набрала номер, відчуваючи важкість у кожному русі.

— Мамо! — голос доньки був енергійним, сповненим передсвяткового драйву. — Я вже все спланувала! Ми з Михайлом купили качку, замаринуємо її в медовому соусі, як тато колись любив. Купили ялинку, справжню, кримську сосну! Приїжджай до нас тридцять першого ввечері, залишишся на всі вихідні. Ми так скучили!

— Оленко, — Лідія запнулася. — Я чергую. Весь святковий тиждень.

На тому кінці запала тиша.

Така глибока, що Лідії здалося, ніби вона чує серцебиття доньки через сотні кілометрів кабелів.

— Знову? — голос Олени став ламким, наче тонкий лід.

— Розумієш, у дівчат діти, чоловіки. Вікторія Олександрівна сказала, що я найдосвідченіша, що я маю підстрахувати.

— Мамо, досить! — Олена майже закричала. — Тобі п’ятдесят п’ять, а не вісімдесят! У тебе є ми! Коли ти останній раз була з нами в цей день? Ти пам’ятаєш, як ми з татом чекали тебе під ялинкою, а ти приходила втомлена, пахнучи лікарнею, і просто падала на диван? Тата немає вже вісім років, а ти продовжуєш віддавати себе людям, які навіть «дякую» не скажуть!

— Оленко, це моя робота.

— Це твоя втеча! — відрізала донька. — Ти ховаєшся в лікарні від того, що вдома порожньо. Але вдома порожньо, бо ти там не живеш! Знаєш що? Якщо робота тобі дорожча за рідну дитину — залишайся там. Ми поїдемо до батьків Михайла у Львів. Бувай.

Короткі гудки різали тишу.

Лідія опустилася на лавку, уставившись у стіну.

Десь за дверима сміялася Оля — та сама медсестра з годовалою дитиною.

Вона обговорювала з кимось костюм зайчика для сина.

Вечір застав Лідію в її однокімнатній квартирі на Дарниці.

Тут панував ідеальний порядок — той самий, що буває в місцях, де люди лише ночують.

На холодильнику під старим магнітиком висіло фото: вона, Олена та її чоловік.

Вони стоять на Софійській площі, навколо сніг, вони сміються. Її чоловік ще живий, його серце ще не знає, що через рік воно зупиниться посеред лютневої ночі.

Лідія налила собі чаю. Смак був гірким.

Вона згадала, як після того, як не стало чоловіка, вона кинулася в роботу, як у божевільний вир.

Брала додаткові зміни, чергування у святкові дні, нічні виклики.

Вона боялася тиші цієї квартири.

Боялася почути в ній власні думки та відлуння кроків людини, якої більше немає.

— Я ж потрібна людям, — шепотіла вона сама собі, дивлячись на вицвілі шпалери.

Але сьогодні слова доньки — «Ти просто ховаєшся» — стали справжнім вироком.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від Олі: «Лідіє Степанівно, вибачте за нахабство, але чи не могли б ви вийти ще й третього січня? Ми з чоловіком хочемо в Карпати на пару днів, квитки горять! Я вам потім усі борги віддам, чесно-чесно!»

Лідія дивилася на екран.

Пальці вже автоматично почали набирати «Добре, Олю», але раптом завмерли.

Вона підійшла до вікна.

У будинку навпроти люди вже прикрашали балкони гірляндами.

Сині, жовті, червоні вогники миготіли в темряві, створюючи ілюзію свята.

Хтось тягнув ялинку, хтось голосно сміявся на вулиці.

Світ жив. А вона?

Вона видалила набраний текст і написала:

«Олю, вибач, я не зможу. У мене плани».

Наступного ранку Оля зустріла її біля реєстратури.

Її обличчя було червоним від обурення.

— Лідіє Степанівно, ви серйозно? Я вже забронювала готель! Ви ж завжди нас виручали, що сталося?

— Олю, я десять років працюю за всіх. Я теж людина.

— І що з того?! — Оля перейшла на підвищені тони. — У вас же нікого немає, Олена поїхала до Львова! Ви все одно будете сидіти в чотирьох стінах. Яка вам різниця, де телевізор дивитися?

Ці слова прозвучали образливо.

«Яка різниця?» Лідія відчула, як усередині закипає холодна, крижана лють.

— Лідіє Степанівно! В мій кабінет! — почувся голос Вікторії Олександрівни.

Начальниця сиділа за столом, постукуючи ручкою по столу.

— Що це за демарш? Оля каже, ви відмовляєтесь від заміни? Ви розумієте, що підриваєте командний дух напередодні свят?

— Вікторіє Олександрівно, я не підриваю дух. Я просто хочу скористатися своїм правом на відпочинок.

— Правом? — Вікторія засміялася. — Лідіє, ви працюєте в медицині двадцять шість років. Ви — основа цього відділення. Ви доросла, відповідальна жінка. Чи, можливо, це вік так на вас впливає?

Лідія заціпеніла.

Такої неповаги вона не очікувала навіть від своєї складної начальниці.

— Я професіонал, — сказала Лідія тихим, але дуже твердим голосом. — І саме тому я вимагаю справедливості. Графік має бути складений так, щоб кожен мав можливість побути з родиною.

— Справедливості? — Вікторія підвелася. — Добре. Я складу вам такий графік на наступний рік, що ви забудете, як виглядає ваша квартира. Ви будете працювати на кожен Великдень, на кожен День Незалежності. Хочете справедливості — ви її отримаєте.

— Це ви мені таким тоном кажете?

— Це реальність. Ви або працюєте за моїми правилами, або шукаєте іншу лікарню. А хто вас візьме в такому віці? Ви ж знаєте, яка зараз конкуренція.

Лідія вийшла з кабінету, відчуваючи, як тремтять коліна.

Вона зайшла в ординаторську, де старша медсестра Марія Іванівна — легенда лікарні, яка бачила ще будівництво цього корпусу, — пила чай.

— Посварилися? — Марія Іванівна кивнула на стілець.

— Вона каже, що я нікому не потрібна, — Лідія закрила обличчя руками. — Що мені немає куди поспішати.

Марія Іванівна поставила чашку.

Її очі, оточені сіткою зморшок, дивилися з глибоким сумом.

— Знаєш, Лідо, я теж колись була такою. «Золота людина», «наша опора». Мого чоловіка не стало десять років тому, так само як твого. Я теж ховалася тут від тиші. А потім моя онука вийшла заміж, а я навіть на весілля не встигла, бо чергувала за когось. Знаєш, про що я шкодую найбільше? Не про те, що мало лікувала. А про те, що мало любила. Себе і своїх рідних.

Лідія підняла голову.

Вона згадала Оленку. Згадала, як та плакала в слухавку.

— Вона сказала, що я ховаюся від тата, — прошепотіла Лідія.

— Так і є, — кивнула стара медсестра. — Ми всі тут трохи ховаємося. Але те, що чоловіка не стало — це не твоя провина. І ти не маєш карати себе самотністю за те, що він пішов раніше.

Телефон знову задзвонив.

Це була Олена.

— Мамо, вибач за вчорашнє. Я просто хотіла, щоб ми знову були разом. Михайло каже, що ти доросла і сама вирішуєш. Я не поїду до Львова. Я буду в Києві. Якщо ти захочеш зайти хоча б на годину.

Лідія відчула, як серце наповнюється теплом, якого вона не відчувала роками.

— Оленко, я прийду. Я не просто прийду. Я буду з вами всю ніч.

— Але як же робота?

— Робота почекає. А життя — ні.

Тридцять першого грудня Лідія прийшла в лікарню за годину до зміни.

Вона не одягала білий халат.

Вона була в своєму найкращому пальті і з красивою хусткою на плечах.

Вона зайшла до кабінету Вікторії Олександрівни.

— Ви вже готові? — начальниця навіть не підняла очей. — Добре. Обхід почніть з п’ятої палати.

— Вікторіє Олександрівно, я не буду робити обхід. Я принесла заяву на звільнення за власним бажанням.

Начальниця повільно підняла голову. Її очі округлилися.

— Ви жартуєте? Посеред свят? Ви ж підставляєте все відділення!

— Ні, я просто перестаю бути «зручною». Ви казали, що мене ніхто не візьме? Можливо. Але зараз мені це байдуже. Я хочу провести цей вечір з донькою.

— Ви пошкодуєте! Я дам таку характеристику.

— Пишіть що хочете, — Лідія посміхнулася. — Ви знаєте, що я найкращий спеціаліст тут. І ви знаєте, що я працювала за трьох. Тепер спробуйте попрацювати самі.

Вона вийшла з лікарні.

Повітря було морозним, пахло хвоєю та мандаринами.

На душі було дивно легко. Вона вперше за десять років не відчувала вини.

О шостій вечора Лідія була на кухні в Олени.

Вони разом готували святкову вечерю. Олів’є, оселедець під шубою, та сама качка в меду — все було як колись, коли чоловік був живий.

— Мамо, я не вірю, що ти це зробила, — Олена обійняла матір, притиснувшись до неї.

— Я теж не вірю. Але знаєш, я вперше відчуваю, що я вдома.

Вони сміялися, згадували смішні історії з дитинства.

Михайло розважав їх історіями з роботи.

О дванадцятій, під звук телевізійних курантів, вони підняли келихи з ігристим.

— За нове життя? — запитав Михайло.

— За життя взагалі, — відповіла Лідія.

Телефон задзвонив. Це була Вікторія Олександрівна.

— Лідіє Степанівно! Оля не вийшла, каже — температура. Приїжджайте негайно! Це наказ!

Лідія подивилася на доньку, на вогники ялинки, на своє щасливе відображення у вікні.

— Вікторіє Олександрівно, — сказала вона спокійно. — Для Олі викличте «швидку». А мені більше не дзвоніть. З Новим роком.

Вона вимкнула телефон.

За вікном йшов сніг. Лідія стояла поруч із донькою і вперше за десять років відчувала, що вона не самотня.

Вона була живою. Вона була вдома.

І це було найважливішим її чергуванням — чергуванням на варті власного щастя.

Та чи варто було так різко звільнятися, щоб потім отримати проблеми?

Невже не можна було відпрацювати, а заяву написати після свят, щоб мати хорошу характеристику і виплати усі?

Чи таки вірно зробила Лілія, адже такі щасливі моменти потрібно проводити з рідними людьми, які цінують тебе, тим паче у такий складний час?

Та чи варто працювати з такими людьми, де тебе зовсім не цінують, хоча ти все роботі віддаєш?

Фото ілюстративне.