Ліда зателефонувала мені в сльозах: «Будь ласка, приїжджай! Я не можу зайти в квартиру, там порожньо і мені дуже страшно.» Я все зрозуміла, все кинула і поїхала на інший кінець міста. Коли ми зайшли в квартиру в найдальшому кутку шафи, виявили пачку листів. Ліда рішуче відкрила конверт і почала читати, з очей текли сльози. Коли вона відкрила останню телеграму, там було лише одне слово. Той вечір я запам’ятала на все життя.
Ліда зателефонувала мені в сльозах: «Будь ласка, приїжджай! Я не можу зайти в її квартиру, там порожньо і мені дуже страшно.» Я все зрозуміла, все кинула і поїхала на інший кінець міста. За матеріалами
Ліду з 8 років ростила бабуся – батьків не стало. Вони жили вдвох, бабуся вкладала у внучку всю свою душу і кожну зароблену копійчину. Виросла Ліда прекрасною панянкою – доброю, витонченою, щирою і вихованою. Вона вивчилася на лікаря, вийшла заміж і переїхала до чоловіка в будинок по сусідству.
Кожен день вона навідується «свою бабусічку» і так до самого кінця.
Після всього вона закрила квартиру бабусі і майже рік там не з’являлася. Хтось скаже, що це нерозумно – жити з родиною в комуналці, залишивши порожньою двокімнатну квартиру. Але цей хтось просто не знає Ліду. Чоловік Костик її знав і чекав, коли вона сама дозріє, не наполягав. І ось дозріла.
Ліда відкрила двері тремтячими руками, все ще схлипуючи. Квартира зберігала мовчання – повітря застоялося, дзеркала завішані. Ми відкрили вікна і включили радіо приймач, щоб трохи розігнати пил і тугу. Треба було розібрати речі.
Ліда не заглядала в ті шафи, що стояли в кімнаті у бабусі, ні коли жила з нею, ні коли відвідувала. Побачене стало сюрпризом і для неї. Сервант зберігав в собі кілька повних сервізів і набір срібних столових приладів на 12 персон. Тонкі кришталеві келихи, витончені німецькі статуетки початку минулого століття. Шкатулка з прикрасами – переважно срібло, але настільки майстерно оформлене, що у нас мимоволі закралися думки про його дореволюційне походження.
У шафі крім одягу, знайомого Ліді, зберігався цілий оберемок мереживної білизни, шовкових суконь і простирадл, кілька коробок з витонченим взуттям.
– Боже мій, – вигукнула Ліда, – у бабусі в шафі зберігається цілий скарб, але скільки себе пам’ятаю, жодного разу не бачила її в цьому! Дивись, туфлі абсолютно нові, вона їх жодного разу не взувала!
– А ложки з виделками! – Продовжувала дивуватися Ліда, – звідки у нас срібні ложки? Я не бачила їх навіть у свята, коли до нас приходили гості.
Я не знала відповідей і просто розводила руками. Час минав, ми знайшли ще багато витончених штучок. Абсолютно нових. А потім, в найдальшому кутку шафи, виявили пачку листів, адресованих бабусі Ліди і підписаних чоловічим ім’ям. Читати чужі листи – погано, але просто викинути або спалити рука теж не піднялася. Ліда вирішила, що тепер вони – частина історії її сім’ї, і рішуче розкрила конверти.
Ми читали листи, і на очі наверталися сльози. Написані вони були в різний час, найперше бабуся Ліди отримала, коли їй було трохи більше сорока років. Невідомий чоловік писав про свою любов до цієї жінки. Про те, що він хоче розділити своє життя з обраницею і дуже засмучений її відмовами. Але з листа в лист він був наполегливий і не відмовлявся від своїх намірів. Всі речі, знайдені в шафі і серванті, були його подарунками. Останнім листком в пачці була телеграма, в якій була невтішна новина.
Ліда відклала телеграму і заплакала.
-Уявляєш, бабуся ніколи мені про це не розповідала, але ж ми були так з нею близькі! Чому вона складала в шафу його розкішні подарунки і ніколи ними не користувалася? Мені здається, вона чекала кращого моменту – часу, коли не треба буде піклуватися про мене. Вона відкладала на потім навіть відносини з цим чоловіком! Але потім не настав, тому що його не стало, так її і не дочекавшись. А потім не стало і її, і все так і залишилося недоторканим.
У той день ми зробили одне маленьке відкриття – жити треба тут і зараз. Носити красиву бiлизну, спати на шовкових простирадлах, пити чай з порцеляни, а вино з богемського кришталю.
І любити. Любити кожен день!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.