– Не знаю, Тамаро, напевно я розлучатися буду, – каже засмучена Леся своїй рідній сестрі.
Та аж присіла від несподіванки.
– Що ти собі, сестричко, таке надумала? Вам лише жити, а ти розбігтися хочеш, – каже.
Леся була 21 рік на заробітках, а тепер повернулася, все добре роздивилася, і вирішила, що не хоче жити з своїм Миколою.
– А що сталося? Він тобі зрадив? Чи образив чимось? – питає Тамара, бо і справді не розуміє, що могло у сестри статися.
– Він мене не любить, різні ми занадто з ним, – розплакалася Леся.
– А коли ти заміж за нього виходила, коли прожила з ним 20 років, то були однакові? – питає сестра. – Давай, я зроблю нам тої доброї італійської кави, що ти мені принесла, і ти мені розкажеш все по порядку, а то я зовсім заплуталася.
Леся виходила заміж по великій любові, Тамара тоді була ще доволі маленькою, бо ж різниця між ними 10 років, але вона добре пам’ятає, якою щасливою була її сестра на своєму весіллі.
Та й жили вони з Миколою потім дуже добре, 20 років разом були. А потім Леся надумала в Італію їхати, бо хотіла новий будинок.
Микола пробував тоді відмовити дружину від цього вчинку, бо ж розумів, що їде вона не на рік і не два, а що то за сімейне життя в розлуці?
Але Леся наслухалася розповідей інших заробітчанок, і вирішила, що вона теж спробує заробити як і вони на будинок, бо скільки можна тулитися в старій хаті, так і життя минає, а нічого не змінюється.
Микола змирився, Леся висилала гроші, а він будував. Все вмів своїми руками робити, що дозволяло їм економити на майстрах. За 5 років у них вже був такий великий і красивий дім, що Леся і сама не сподівалася, що все вийде аж так добре.
– Повертайся, Лесю, додому, – просив чоловік, але дружина вирішила, що ще не час, бо ж донька їхня підросла, і тепер треба про житло для неї подбати.
Стала Леся заробляти на квартиру для доньки. І коли та заміж виходила, то мама гонорово подарувала молодятам ключі від квартири.
Леся собою пишалася, адже вона одна скільки всього заробила. Італія їй подобалася, тому вона не поспішала повертатися додому. А Микола вже й просити перестав, звик собі чоловік жити сам.
20 років минуло наче і не було. Повернулася Леся додому, бо здоров’я вже не те, щоб на чужині гарувати. І тут почалися проблеми, про які вона навіть не підозрювала. Є дім, є чоловік, а поговорити нема з ким.
Микола став замкненим, відстороненим, прийде з роботи додому, зачиниться в своїй кімнаті, і слова зайвого дружині не скаже. Терпіла Леся, але потім вирішила, що вони з Миколою чужими стали, і розлучатися треба.
– І нічого кращого ти, сестричко, не придумала? – питає Тамара.
– А що тут ще можна придумати? – знизила плечами Леся. – Тобі, Тамаро, добре говорити, у тебе он які чудові стосунки з чоловіком, не те, що у мене.
– Зате, у тебе будинок великий є, а у нас немає, – каже Тамара. – Тут або одне, або інше. Ти сама залишила чоловіка, бо хотіла дім, тепер маєш. Ти що думала, що Микола 20 років на твою фотографію дивитися буде?
– Ти права, Тамарко. Відвик він від мене. А що тепер робити? – питає Леся.
– А знаєш що? Закохай свого Миколу у себе ще раз, – раптом запропонувала Тамара.
– Тобі добре говорити, а мені вже не 20, а 60, і я вже забула, як воно робиться, – сміється Леся, яка вже передумала розлучатися.
Тепер вона думає, як знову закохати в себе свого Миколу. Бо ж усе уже у них є для щастя, залишилося просто бути щасливими.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
