Над Івано-Франківськом западав м’який весняний вечір, розливаючи по Ратушній площі аромат свіжої кави та перших квітів.

Лариса стояла біля вікна своєї затишної квартири, милуючись порядком, який вона наводила цілий ранок.

Усе було на своїх місцях: накрохмалені серветки, вишита скатертина, яку подарувала мати, і тиша, що здавалася найдорожчим скарбом.

Але цю ідилію розірвав різкий, безцеремонний дзвінок у двері.

— Ларо, ти ж не проти, якщо малі перекусять? У нас вдома в холодильнику — хоч шаром покоти! — Ілона, сестра її чоловіка, влетіла в передпокій, навіть не чекаючи на відповідь. За нею, наче зграя горобців, ввалилися троє її синів.

Лариса міцно стиснула дверну ручку.

Ось воно. Знову. Без попередження, без запитання, як стихійне лихо.

— І ще, — продовжувала зовиця, скидаючи брудну куртку просто на світлу плитку, — мені тут подумалося, може, позичиш Артемові свій планшет? У нього завтра контрольна, а наш знову «глючить».

Одинадцятирічний Артем уже шмигав коридором, залишаючи масні сліди на свіжопофарбованих стінах.

Близнюки, восьмирічні Левко та Гриць, тим часом роззувалися, розкидаючи кросівки в різні боки.

— Ілоно, — тихо промовила Лариса, намагаючись зберегти спокій, — а може, спочатку привітаємося?

— Ой, та кинь ти свої церемонії! — зовиця махнула рукою. — Ми ж сім’я! Рідні люди! Де там у тебе кухня? Діти зголодніли так, що за живіт тримаються!

Лариса проводила поглядом цю ватагу, що рушила до її кухні.

Там на столі чекав пиріг із яблуками та корицею, який вона готувала для Ігоря — у нього сьогодні була важка зміна в лікарні.

Поруч стояв баняк гарячого борщу, якого мало вистачити на два дні.

— Слухай, а де Ігор? — Ілона вже порпалася в її холодильнику з таким виглядом, ніби перевіряла термін придатності продуктів. — Зовсім братик розлінився, третій день не дзвонить сестрі!

— Працює, — коротко кинула Лариса, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.

— Ага, працює! — Ілона витягла контейнер із домашньою шинкою. — Артеме, неси тарілки! А ти, Ларо, чого стовпом стоїш? Давай чайку заваримо, посидимо по-людськи.

Лариса дивилася, як Гриць схопив її улюблену кришталеву вазочку з цукерками і почав трусити нею, перевіряючи вміст.

Левко тим часом заліз на стілець і тягнувся до верхньої полиці, де стояв дорогий сервіз — остання пам’ять про покійну маму.

— Хлопці, — спробувала втрутитися вона, — може, не треба.

— Та нехай бавляться! — відмахнулася Ілона, жуючи шматок шинки прямо біля відкритого холодильника. — У великій родині ніхто на дрібниці не зважає. А до речі, Ларо, у тебе випадково грошей у борг немає? Мені б небагато, тисяч п’ять. Ігор обіцяв допомогти, але, певно, з голови вилетіло.

Тут Лариса відчула, як щось усередині неї клацнуло.

Наче тонка струна, яку занадто довго натягували, нарешті лопнула.

— Грошей немає, — сказала вона, і її голос пролунав несподівано твердо.

— Як це немає? — Ілона здивовано підняла брови. — Та не розказуй! Ігор же казав, що йому премію виписали. І взагалі, ми ж не чужі люди!

У цей момент у кухні пролунав дзвін розбитого фарфору.

Левко, тягнучись до полиці, зачепив ліктем чашку.

Осколки витонченої порцеляни розлетілися по підлозі, сяючи в променях вечірнього сонця.

— Ой, — байдуже кинула Ілона, навіть не повернувши голови, — ну розбив і розбив. Це ж не антикваріат, сподіваюся?

Лариса дивилася на осколки. Це була чашка з маминого сервізу.

Та сама, з якої мати пила чай востаннє перед тим, як поїхати до лікарні, звідки вже не повернулася.

— Та не побивайся ти так! — Ілона вже розкладала дітям пиріг. — Посуд б’ється на щастя! Купимо тобі нову, як тільки гроші з’являться.

— Як тільки гроші з’являться, — луною повторила Лариса.

— Ну так! — Ілона ковтала пиріг, крихти летіли на вишиту скатертину. — До речі, а що це за ящики в спальні стоять? Ігор казав, ви ремонт плануєте.

— Які ящики? — Лариса здригнулася від несподіванки.

— Ну там, де великий екран. Я дітям хотіла мультики ввімкнути, а там усе заставлено. Що там, лахи якісь?

Лариса відчула, як гаряча хвиля приливає до обличчя.

У спальні стояли коробки з речами Ілони — ті самі, які зовиця «тимчасово» залишила пів року тому після чергового розлучення та переїзду.

Мовляв, «постоять тиждень, поки житло знайду».

— Це твої речі, — видихнула вона.

— А, точно! — Ілона безтурботно махнула рукою. — Зовсім про них забула! Ну нічого, хай стоять. У мене поки місця обмаль, а у вас квартира величезна, порожніє.

Артем тим часом уже добрався до планшета Лариси і почав щось гарячково завантажувати.

Близнюки виявили її косметичку і з великим інтересом роздивлялися дорогу помаду, залишаючи на ній відбитки пальців.

— Ілоно, — Лариса сіла на стілець, відчуваючи, як тремтять руки, — а коли ти плануєш забрати ці ящики?

— Та яка різниця? — зовиця знизала плечима. — Хіба вони їсти просять? Чи вони тобі заважають? Ларо, не будь такою, як би це сказати, дріб’язковою. Ми ж одна кров!

У дверях з’явився Ігор. Лариса обернулася до чоловіка з надією — може, він нарешті зрозуміє, що межа перейдена?

— О, Ілонко! — Ігор втомлено усміхнувся. — А я думаю, чий це галас на весь під’їзд чути.

— Ігорчику! — Ілона кинулася обіймати брата. — Як я скучила! Діти, ідіть привітайтеся з дядьком!

Лариса спостерігала за цією сценою і відчувала, як усередині неї росте щось холодне і незворотне.

Те, чого раніше ніколи не було в їхніх стосунках.

— Ігорю, — тихо покликала вона, — нам треба поговорити.

Але її голос потонув у гаморі. Діти вже обліпили дядька, вимагаючи уваги, а Ілона щебетала про свої нові проблеми та чергові «невдалі проєкти».

— Ларо, ну чого ти так одразу? — Ігор присів на краєчок дивана, де Артем уже влаштувався з планшетом. — Ілона ж не навмисно. Вона просто така безпосередня.

— Не навмисно? — Лариса обережно збирала осколки маминої чашки. — Ігорю, це вже вчетверте за місяць. Вчетверте!

— Ну то й що? Діти є діти, вони ж не роботи.

— А ящики її в нашій спальні — це теж «діти є діти»? Ми там навіть прибрати нормально не можемо!

Ігор поморщився. Ця розмова завжди викликала в нього роздратування.

— Ларо, не починай знову. У неї зараз скрута. Аліменти колишній не платить, робота нестабільна. Ми маємо підтримувати рідних.

— А нас хто підтримає? — Лариса випрямилася, тримаючи в руках гострі осколки. — Ми платимо за цю квартиру, за газ, за світло. А твої родичі ставляться до нашого дому як до безкоштовного хостелу!

— Слухай, Ларо! — з кухні долетів голос Ілони. — А в тебе випадково прального порошку немає? І кондиціонера? Бо мені завтра дітям у школу немає що надіти, а вдома все закінчилося!

Лариса заплющила очі.

Пів року тому, коли Ілона вперше попросилася «переночувати пару днів» після чергової сварки зі співмешканцем, Лариса думала, що це тимчасово. Тиждень, ну два.

Але дні перетворилися на місяці.

Спочатку Ілона привезла одну сумку. Потім три ящики.

Потім її діти почали приходити щовихідних, почуваючись тут справжніми господарями.

— Ігорю, — прошепотіла Лариса, — ти пам’ятаєш, як ми мріяли зробити зі спальні дитячу кімнату?

Чоловік відвернувся. Так, він пам’ятав.

Уже три роки вони намагалися стати батьками.

І щоразу, бачачи речі сестри в кімнаті, яка мала належати їхній дитині, Лариса відчувала, як надія зникає.

— Мамо! — закричав Левко з кухні. — Тут тітка Лара якусь несмачну ковбасу купує! Вона гірка!

— Це «Лікарська», — автоматично відповіла Лариса. — Вона натуральна.

— А ми такої не їмо! — підхопив Гриць. — Ми хочемо ту, що пахне димом!

Ілона з’явилася в дверях із напіввибачальною посмішкою.

— Ларо, ну ти не сердься на малих. Вони в мене гурмани. А може, збігаєш у магазин по нормальну нарізку? Я б сама, та ноги гудуть, цілий день на ногах.

— У магазин? — втомлено спитала Лариса. — О дев’ятій вечора?

— Ну є ж цілодобовий за рогом! Недалеко ж!

Лариса подивилася на чоловіка.

Ігор вивчав щось у телефоні, роблячи вигляд, що ця розмова його не стосується.

— Знаєш що, Ілоно, — повільно промовила Лариса, — давайте я краще завтра зберу твої ящики. Може, вже час їх кудись перевезти?

— Що? — Ілона витріщила очі. — Ти що, виставляєш мене на вулицю? Ігорю! Ти чуєш, що каже твоя дружина?

— Ларо, — Ігор підняв голову, — ну навіщо ти так різко? Потерпимо ще трохи, це ж не проблема якась.

— Скільки ще це «трохи» триватиме? — голос Лариси став небезпечно тихим. — Рік? П’ять? Поки ми не зістаримося в цьому балагані?

— Ой, та кинь ти! — Ілона махнула рукою. — Подумаєш, пару ящиків! Вони ж місця не займають, стоять собі в кутку!

Лариса повільно поклала осколки на столик. У її голові раптом виникла дивна думка. Божевільна, але єдино правильна.

— Добре, — сказала вона. — Нехай стоять.

І вперше за вечір посміхнулася. Тією посмішкою, від якої стає холодно.

Минув тиждень. Ілона з’явилася в середу, як завжди, без попередження, відкриваючи двері своїм ключем, який вона потай зробила колись «про всяк випадок».

— Ларо! — гукнула вона з порога. — Мені тут костюм потрібен! Завтра на співбесіду йду, треба солідно виглядати!

Лариса стояла біля комп’ютера в спальні і спокійно фотографувала вміст чергової коробки.

Дорогі шкіряні чоботи, кашеміровий шарф, норкову шапку вона вже виставила на продаж два дні тому.

— Який костюм? — байдуже відгукнулася вона.

— Ну той, сірий! Пам’ятаєш, я в ньому на Різдво була? — Ілона ввірвалася в спальню і почала люто копатися в ящиках. — Де ж він? Тут нічого немає!

— Не знаю, — Лариса спокійно закрила ноутбук. — Може, десь загубився під час переїзду?

— Та як загубився! Я ж сама його сюди принесла! — Ілона перекинула першу коробку. — Ларо, ти нічого не бачила?

— Я твої речі не чіпаю, ти ж знаєш.

Ілона напружилася. У голосі Лариси з’явилася якась нова інтонація — ввічлива байдужість, яка лякала більше за крик.

— Дивно, — пробурмотіла Ілона, порпаючись далі. — А де моя шкіряна куртка? І туфлі на шпильці?

— Поняття не маю, — Лариса знизала плечима і вийшла на кухню готувати чай.

Через годину Ілона пішла геть у повному розпачі.

А Лариса отримала повідомлення на телефон: «Костюм ідеальний! Дякую за швидку доставку! Гроші скинула на картку».

До вихідних на рахунок Лариси надійшло вже сорок тисяч гривень.

Дублянка Ілони пішла за двадцять, чобітки — за сім, інше розійшлося по дрібницях.

— Ларо, а ти не бачила мій спінінг? — спитав Ігор у суботу вранці.

— Який спінінг?

— Ну той, що в коморі стояв. Новий, японський.

Лариса невинно кліпнула очима. Спінінг пішов учора за десять тисяч справжньому поціновувачу.

— Може, ти його в гараж заніс? Ти ж казав, що там більше місця.

— Ларо, — Ігор насупився, — я чітко пам’ятаю, що він був тут.

У цей момент пролунав дзвінок. Ілона влетіла в квартиру, наче фурія.

— Ігорчику! — заверещала вона. — У мене катастрофа! Повна катастрофа!

За нею, як завжди, волочилися діти з рюкзаками, набитими брудною білизною для прання.

— Уявляєш, я зустріла знайому з ринку. Вона каже, що бачила мої речі на сайті оголошень! Ну це ж маячня! Хто мої речі буде продавати?

Лариса продовжувала мити посуд, не повертаючи голови.

— А що за речі? — обережно запитав Ігор.

— Та туфлі мої святкові! Фото надіслали — один в один! І куртка шкіряна! — Ілона сплеснула руками. — Я ж їх роками берегла, у мене таких більше не буде!

— Може, просто схожі? — припустив Ігор.

— Ігорю, — озвалася Лариса, витираючи руки рушником, — а пам’ятаєш, ми говорили про дитячу кімнату? Треба вже починати ремонт.

У кухні запала тиша.

— Ларо, — голос Ілони став підозрілим, — ти про що це?

— Та ні про що, — Лариса повернулася до зовиці. — Просто думаю, що настав час звільнити спальню. Весна — час для генерального прибирання і нових починань.

— Це як це? — Ілона випрямилася.

— Ну, забирай свої коробки, — просто сказала Лариса. — Туди, куди планувала.

— А куди мені їх дівати? У мене в кімнаті і так ніде розвернутися!

— Ілоно, — Лариса посміхнулася, — це не моя проблема. Це твоя відповідальність.

Атмосфера в кухні стала такою густою, що її можна було різати ножем. Ігор нервово закашлявся.

— Ларо, ну чого ти так? Можна ж по-людськи домовитися…

— По-людськи? — Лариса глянула на чоловіка. — Ігорю, пів року. Пів року твоя сестра перетворює наш дім на склад і їдальню!

— Я не живу тут! — вигукнула Ілона. — Це просто тимчасова допомога!

— Допомога? — Лариса кивнула. — Тоді час допомагати собі самій.

— Мамо, — раптом подав голос Артем, — а можна планшет взяти?

— Ні, — відрізала Лариса.

— Як це ні? — Ілона обурилася. — Ларо, він же дитина! Йому нудно!

— Дитина нехай вдома сидить і вчиться, — Лариса налила собі чаю. — Або грається своїми іграшками. Яких у вас, судячи з ящиків, чимало.

Ілона подивилася на неї так, ніби вперше побачила.

— Ларо, — повільно промовила вона, — з тобою все гаразд? Ти якась не така.

— Зі мною все чудово, — Лариса зробила ковток чаю. — Просто я вирішила навести порядок у власному житті. Починаючи з власної квартири.

Через годину Ілона повернулася. Але тепер вона була не одна — вона привела з собою сусідку, пані Марію, яка мала бути «голосом справедливості».

— Ларисо, — голос Ілони тремтів від люті, — де мої речі? Я все перевірила — ящиків менше, ніж було!

— Які речі? — Лариса навіть не відірвалася від книжки.

— Усі! — Ілона кинула на стіл телефон із відкритим сайтом. — Ось моя дублянка! Ось туфлі! Ось шарф, що мені мама дарувала!

Лариса спокійно глянула на екран.

— Схожі. І що?

— Як що?! — Ілона аж посиніла. — Ти взяла мої речі! Взяла і продала!

— Не взяла, — поправила Лариса. — Реалізувала майно, що залежалося. Отримала компенсацію за оренду складського приміщення.

— За яку оренду?! — голос Ілони перейшов у вереск.

— За пів року зберігання твого непотребу в моїй спальні. Порахуй сама, скільки коштує квадратний метр у центрі міста.

Ігор вийшов із ванної і завмер, оцінюючи масштаб катастрофи.

— Ларо, — обережно почав він, — що тут відбувається?

— Твоя дружина — злодійка! — закричала Ілона. — Вона мої речі продала! Усі! На тисячі гривень!

Ігор подивився на дружину. Лариса незворушно гортала сторінку.

— Ларо, це правда?

— Правда, — кивнула вона. — А що не так?

— Як що не так?! — Ігор розгубився. — Це ж чуже майно!

— Чуже? — Лариса закрила книгу і встала. — Ігорю, це майно пів року гнило в нашій спальні! Пів року я його перекладала, обходила, спотикалася через нього! Пів року я не могла почуватися господаркою у власному домі!

— Але це не дає тобі права його продавати! — втрутилася пані Марія.

— А що дає право захаращувати чуже життя? — Лариса повернулася до сусідки. — Пані Маріє, ви б дозволили родичам чоловіка влаштувати склад у вашій спальні на пів року? Безкоштовно?

— Я не чужа! — верещала Ілона. — Я рідна сестра!

— Сестра, яка паразитує на нашій доброті! — голос Лариси став холодним, як лід. — Яка приводить дітей, щоб вони нищили мій дім, їли мою їжу і розбивали мої речі!

— Ларо! — гукнув Ігор.

— Що «Ларо»? — вона розвернулася до чоловіка. — Ігорю, ти хоч раз запитав мене, чи хочу я жити в гуртожитку? Чи хочу я щотижня годувати твою родину, коли ми самі економимо на ремонт? Чи хочу я бачити чужий хлам там, де має бути ліжечко нашої дитини?

— До чого тут дитина? — розгубився Ігор.

— До того, що кожен раз, коли я заходжу в ту кімнату, я бачу не наше майбутнє, а твою нездатність сказати «ні» сестрі! Я бачу, що її комфорт для тебе важливіший за мій спокій!

Ілона раптом замовкла. У її очах промайнуло щось схоже на страх.

— Ларисо, — повільно сказала вона, — ти що, справді думаєш, що через мої коробки в тебе дітей немає?

— Я думаю, що через твої коробки в мене немає дому! — вигукнула Лариса. — Немає місця, де я — головна! Де я можу зачинити двері і знати, що ніхто не ввійде без дозволу!

— Ларо, заспокойся, — Ігор спробував взяти її за руку.

— Не чіпай мене! — вона відсахнулася. — Ігорю, три роки ми чекаємо на диво! Три роки! А замість дитячого сміху я чую вимоги твоєї сестри!

— Я все віддам! — закричала Ілона. — Кожну копійку!

— З чого? — Лариса посміхнулася. — З тої зарплати, якої тобі не вистачає навіть на хліб? Ілоно, ти живеш за наш рахунок. І ще маєш нахабство кричати, коли я намагаюся повернути бодай частину збитків!

— Яких збитків?! — Ілона схлипнула.

— Розбитий сервіз, з’їдені продукти, мої нерви, мій час! — Лариса почала загинати пальці. — Моє життя, яке я витрачаю на обслуговування твоїх потреб!

Пані Марія тихо позадкувала до дверей, розуміючи, що «голос справедливості» тут зайвий.

— Ларисо, — голос Ігоря став низьким і загрозливим, — поверни гроші сестрі. Зараз же.

Лариса подивилася на чоловіка. Довго і уважно.

— Ні, — сказала вона. — Не поверну.

У кухні запала тиша. Тільки цокання годинника відбивало секунди.

— Як це — не повернеш? — нарешті витиснув Ігор.

— Отак. Я все порахувала. Оренда складу в нашому районі — це тисячі гривень на місяць. Твої ящики займали половину кімнати. Плюс продукти, плюс комунальні послуги. Я ще й знижку зробила «по-родинному».

— Ларо, ти з’їхала з глузду! — Ігор схопився за голову.

— Нарешті прозріла, — виправила вона. — Ігорю, а ти знаєш, що твоя сестра поцупила мої парфуми, які ти мені з Франції привіз? І подарувала своїй подружці на день народження?

— Я не крала! — крикнула Ілона. — Я просто взяла покористуватися!

— Покористуватися назавжди? — Лариса склала руки. — А пам’ятаєш, як твій Артем зламав мій ноутбук минулого місяця? І що ти сказала? «Він же маленький, він не хотів».

— Ларисо! — Ігор почервонів. — Негайно віддай гроші! Це не обговорюється!

— Або що? — Лариса підійшла до чоловіка впритул. — Розлучишся? Виженеш мене?

— Я, — Ігор затнувся.

— Виганяй, — спокійно сказала вона. — Тільки квартира записана на мою матір. І вона залишила її мені в спадок. Це мій дім. По закону і по совісті.

Ігор зблід. Він ніби вперше усвідомив, на чиїй території він намагається встановлювати правила.

— Отже, — продовжила Лариса, — якщо хтось і піде звідси сьогодні, то це не я. А ви з сестрою можете разом шукати житло. У вас же така міцна родина, правда?

— Ларо, — Ігор спробував пом’якшити тон, — ну чого ти так. Давай сядемо, поговоримо.

— Говорити вже пізно, — вона відсторонилася. — Ігорю, мені тридцять два роки. А я досі відчуваю себе гостею у власній хаті!

— Але ж можна було просто сказати! — плакала Ілона.

— Сказати? — Лариса розсміялася. — Я казала пів року! Кожного тижня! А у відповідь чула лише: «Ми ж сім’я, треба терпіти». От я і витерпіла. Все, що було в коробках.

Вона підійшла до вікна і відчинила його навстіж. У кімнату увірвався свіжий вітер, приносячи запах дощу.

— Знаєш, Ігорю, — сказала вона, не озираючись, — твоя сестра мала рацію. Я дійсно змінилася. Раніше я боялася конфліктів. Боялася здатися поганою чи жадібною. А тепер я зрозуміла — погано бути людиною, об яку витирають ноги.

— Ларо, — голос чоловіка став благальним, — давай якось вирішимо це мирно.

— Вже вирішено, — Лариса повернулася до них. — Ілона збирає те, що залишилося від її ящиків, і йде звідси. Прямо зараз. І ключі залишає на столі.

— Які ключі? — розгубилася Ілона.

— Ті, що ти потайки зробила. Я бачила їх у твоїй сумці минулого разу.

Ілона опустила голову, червоніючи до самих вух.

— Екстрений випадок настав, Ілоно, — сухо додала Лариса. — Для тебе.

Ігор стояв посеред кухні, безпорадно дивлячись то на дружину, то на сестру.

— Ігорю, — Лариса поклала руку на двері, — вибирай. Прямо зараз. Або це наш дім, де ми будуємо наше життя і нашу майбутню сім’ю. Або це притулок для твоїх родичів, але тоді — без мене. Третього шляху немає.

Вона замовкла, чекаючи на його вибір.

У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише важке дихання Ілони.

Лариса знала — цей вечір змінить усе. І вона була готова до будь-якої відповіді.

Бо вперше за довгий час вона почувалася вільною.

Ця історія — про право кожної людини на власний простір і повагу.

Як часто ми дозволяємо близьким порушувати наші кордони під прикриттям «родинних зв’язків»?

Чи варто терпіти безкінечно, чи іноді радикальний крок — це єдиний спосіб врятувати себе?

Напишіть у коментарях: чи правильно вчинила Лариса?

Як би ви діяли на її місці?

Фото ілюстративне.