Надвечір’я у затишному передмісті Вінниці дихало ароматом матіоли та свіжоскошеної трави.

У будинку Ковальчуків, де кожен куточок був виплеканий руками Ганни, панувала звична, на перший погляд, вечеря.

Але за цим спокоєм ховалася буря, що збиралася роками.

— Куди ти дінешся, кому ти на світі здалася? — Віктор навіть не підвів погляду від полумиска, з апетитом наминаючи голубці так, ніби нічого не трапилося.

Його байдужість висіла в повітрі важким туманом.

Ганна завмерла біля плити. Її руки, натруджені роботою та щоденними домашніми клопотоми, стиснули ополоник.

Лише пів години тому сусідка Марія, ховаючи очі від сорому, розповіла їй, як бачила Віктора біля торгового центру з якоюсь молоденькою кралею.

Трималися за руки, сміялися наче підлітки, забувши про все на світі.

— Ага, нікому не потрібна, — вона повільно розвернулася до чоловіка. В її очах, зазвичай лагідних, зараз палав холодний вогонь. — А ти, виходить, у нас — скарб неоціненний? У свої шістдесят?

— Ганю, ти чого знову заводишся? — Віктор нарешті глянув на дружину, але в його очах не було ні каяття, ні сорому. Тільки роздратування. — Знову сусідки на хвості плітки принесли? Менше їх слухай.

— Не сусідки, Вітю. Я сама тебе бачила! — збрехала Ганна, але її голос прозвучав настільки переконливо, що Віктор поперхнувся шматком хліба. — Вчора, біля автовокзалу. З цією твоєю, як її, Оксаною!

Вимовляючи ім’я розлучниці, яке вона випадково почула в розмові чоловіка телефоном, Ганна відчула, як усередині остаточно обірвалася остання нитка, що тримала їх разом.

Двадцять п’ять років шлюбу. Чверть століття, за які вона виростила двох дітей майже самотужки, поки він «будував кар’єру» та «вирішував питання».

А тепер виявилося, що питання він вирішував з чужими панянками.

— Слухай, Ганко, — Віктор відсунув тарілку і подивився на дружину зверхньо. — Ти ж доросла жінка, маєш розуміти. Чоловікові іноді потрібно перезавантажитись. Це нічого особистого. Це не означає, що я тебе не поважаю.

— Перезавантажитись? — Ганна гірко розсміялася, і в цьому сміху було більше болю, ніж у сльозах. — Ти що, старий комп’ютер, який завис? Чи в тебе совість на нуль помножилась?

— Не розумуй. Ти знаєш, про що я.

— Знаю, Вітю, все я знаю, — вона підійшла ближче, все ще стискаючи ополоник. — Тільки от поясни мені, «мудрий» ти чоловіче, навіщо тобі перезавантажуватись із двадцятирічною, коли в тебе вдома жінка, яка за тебе в пекло піде?

Віктор мовчав, але по його обличчю Ганна прочитала страшну істину: він і не збирався нічого пояснювати.

Він щиро вважав, що має на це право за фактом свого існування.

— А ще скажи мені, — голос Ганни став тихим, але від того ще моторошнішим, — хто дав тобі право витрачати гроші на свої походеньки? Чи ти думав, я не помічу, куди поділася премія, яку мені дали за чергування в нічну зміну?

— Які твої гроші? — Віктор схопився з місця. — Я господар у цьому домі! Я гроші в хату приношу!

— Ага, приносиш, — Ганна кивнула. — Тільки ноги в чужі хати ти носиш швидше. А премію мою, за яку я ночами працювала, ти на брязкальця своїй панянці спустив!

Двері в кухню розчинилися, і на порозі з’явився їхній син Тарас.

Двадцять три роки, випускник аграрного, копія батька в молодості, але з очима, в яких світилася материнська мудрість.

— Мамо, що тут за крик? — він окинув поглядом кімнату: матір із побілілим обличчям, батька, червоного від гніву, та розлитий на підлозі компот.

— Нічого, сину, — буркнув Віктор. — Мати твоя знову драму на порожньому місці роздуває.

— Драму? — Тарас подивився на батька з неприхованим презирством. — Після того, як усе село гуде про твої походеньки з донькою голови сільради? Ти серйозно вважаєш, що це драма?

Віктор сторопів. Він не очікував, що син у курсі його «таємниць».

— Тарасе, ти ще молодий, не розумієш, які між дорослими бувають складні моменти.

— Не розумію? — син усміхнувся, але в цій посмішці не було тепла. — Зате я розумію, що ти підлий. Ти матір до сивини довів, а сам життям насолоджуєшся за її рахунок.

У цю мить до кухні увійшла донька Ольга, двадцять п’ять років, яка приїхала з міста провідати батьків із маленьким сином.

Побачивши сімейну баталію, вона втомлено прихилилася до одвірка.

— І до якої межі ви збираєтеся ганьбити наше прізвище? — запитала вона. — У мене дитина спить, а ви тут концерт влаштували на все село.

— Олю, твій батько вирішив, що сім’ї йому замало, — сухо кинула Ганна. — Завів собі іншу на стороні.

Ольга подивилася на батька довгим, важким поглядом, а потім сумно похитала головою:

— Тату, ну і нерозумний же ти. Зрадити таку жінку, як мама. Та тобі ціни не було, поки ти був з нею. А тепер — гріш тобі ціна в базарний день.

Віктор відчув, як ґрунт тікає з-під ніг.

Він розраховував на підтримку дітей, думав, що вони зрозуміють чоловічу природу, стануть на його бік.

Але вони стояли стіною за матір.

— Усі ви проти мене! — пробурчав він. — Ганко, досить цирк влаштовувати. Нічого страшного не сталося. Перебіситься дівка і відстане.

— Перебіситься? — Ганна повільно поклала ополоник на стіл. — Тобто ти вважаєш, що все само собою розсмокчеться?

— А що, по-твоєму, має бути? — Віктор глянув на неї зухвало. — Розлучатися будемо через дурницю?

Ганна миттєво збагнула — він був абсолютно впевнений у її безпорадності.

Куди вона піде у свої п’ятдесят п’ять? Хто на неї гляне?

Поплаче, покричить і змириться, як робила завжди.

— Знаєш що, Вікторе, — сказала вона тихо, але так, що всі присутні затамували подих. — А давай-но подивимося, кому ти будеш потрібен, коли я справді піду.

Тарас і Ольга переглянулися. Вони давно чекали цієї миті.

Ще пів року тому, коли батько почав купувати дорогі сорочки та парфуми, яких раніше терпіти не міг, вони зрозуміли: у домі оселилася зрада.

— Мамо, ти це серйозно? — запитала Ольга пошепки. — Чи просто хочеш його налякати?

Ганна повернулася до доньки.

За чверть століття вона жодного разу не вимовила слово «розлучення».

Навіть тоді, коли Віктор п’ять років тому задивлявся на молоду бухгалтерку з агрофірми.

Тоді вона просто проковтнула образу, зробила вигляд, що не помічає, і за пів року все нібито вляглося. Але образа та так і не загоїлася.

— А ти як думаєш, доню? — відповіла Ганна. — Скільки можна жити в ілюзії, що все добре, коли серце вже давно перетворилося на попіл?

— Слухайте, — Віктор спробував повернути владу в свої руки. — Годі робити з мухи слона. Оксана — це просто, ну, розвага. Нічого серйозного.

— Розвага за мій кошт, — холодно зауважила Ганна. — Ти думаєш, я не знаю, куди подівся наш депозит? Той самий, що ми збирали на лікування твоїй матері?

Тарас аж присвиснув:

— Тату, ти серйозно? Ти спустив гроші на операцію бабусі на свою пасію?

— Та яка пасія! — розсердився Віктор. — Зустрілися кілька разів, поговорили. Вона молода, з нею цікаво, не те що.

Він затнувся, але всі зрозуміли недоказане.

«Не те що з твоєю матір’ю» — ці слова зависли в повітрі важким чадом.

Ганна повільно зняла фартух. Цей фартух вона вдягала щодня протягом років.

Готувала сніданки, обіди та вечері. Прала, прасувала, прибирала, працювала на двох роботах, а вдома все одно тягнула все на собі.

— Не те що зі мною, — повторила вона замислено. — Справді, не те. Вона ж, мабуть, не встає о п’ятій ранку, щоб напекти тобі свіжих пиріжків у дорогу. І не сидить ночами біля ліжка, коли в тебе тиск стрибає.

— Мамо, не карайся, — Ольга підійшла і обійняла матір за плечі. — Він не вартий жодної твоєї сльозинки.

— Я не плачу, Олю, — Ганна випрямилася. — Просто думаю. Знаєте, що найгірше? Не сама зрада. А те, що він упевнений: я — це його власність, яка нікуди не подінеться.

Віктор відчув, як усередині все стиснулося.

Дружина говорила новим, незнайомим йому голосом.

Раніше вона кричала, плакала, докоряла, а потім мирилася.

А зараз вона була спокійна і холодна, як зимова річка.

— Ганю, ну що ти знову заводиш стару пісню? — спробував він звичну тактику маніпуляції. — Ми ж нормально жили. Діти виросли, онук є. Навіщо все руйнувати?

— Нормально? — вона гірко посміхнулася. — Ти вважаєш нормальним, коли чоловік купує золоті сережки комусь на стороні за гроші, які я відкладала на зимове взуття синові? Коли все село шепочеться мені в спину, жаліючи «бідну Ганку»?

— Людські язики завжди мелють.

— А ти знаєш, що мені сьогодні в аптеці сказали? — перебила його Ганна. — «Ганно Степанівно, який у вас чоловік турботливий! Сьогодні купував дорогі вітаміни для жінок, які чекають дитину!» А я стою і думаю: для кого? Виявляється, для твоєї нової «сім’ї».

Тиша в кухні стала нестерпною.

Навіть Віктор зрозумів — заговорити цю ситуацію не вдасться.

— Чекають дитину? — Ольга зблідла. — Тату, ти що, зовсім з глузду з’їхав?

Віктор бігав очима, наче загнаний звір.

Про стан Оксани він не хотів розповідати сім’ї. Принаймні, не зараз.

— Вона, це ще не точно, — пробурмотів він. — Може, помилилася.

— Помилися? — Тарас підвівся з-за столу. — Тату, тобі шістдесят! У тебе дорослі діти, онук! Яка дитина? Ти про що думаєш?

— Вона хоче залишити, — Віктор спробував виправдатись. — Я ж не можу її говорити про інше.

— Звичайно, не можеш, — холодно промовила Ганна. — Вона ж тобі не дружина. Їй можна тільки просити, а не наказувати. А от мене ти двадцять п’ять років привчав до того, що я повинна мовчати і терпіти.

Вона відчинила холодильник і почала викладати продукти на стіл. Рухи її були чіткими, майже механічними.

— Що ти робиш? — запитав Віктор.

— Готую тобі вечерю на завтра, — спокійно відповіла Ганна. — Востаннє.

— Мамо, — Ольга взяла її за руку. — Ти точно вирішила?

— Олю, я тридцять років працюю медсестрою. Бачила сотні життів. І знаєш, що я зрозуміла? Коли людина вирішує, що ти нікуди не дінешся, вона перестає бачити в тобі людину. Ти стаєш просто меблями. Зручними, звичними, але неживими.

Ганна дістала з полиці банку з варенням, поставила перед чоловіком.

— Вікторе, їж. Завтра сам будеш собі раду давати.

— Ганю, не дури, — Віктор спробував пригорнути дружину до себе, але вона відсахнулася. — Ну, схибив я, буває. Помилка це була. Я розійдуся з нею, забудемо все.

— Розійдешся? — Ганна подивилася йому просто в очі. — А як же дитина? Твоя рідна?

— Яка там дитина! — вигукнув Віктор у розпачі. — Може, вона і не моя зовсім! Молода, з багатьма зустрічалася.

Тарас презирливо хмикнув:

— Тату, ти зараз серйозно намагаєшся виставити її винною? Мовляв, це вона все підлаштувала, а ти безневинний чоловік.

— А що, схоже на правду, — Віктор відчув надію. — Сама липла, казала, що самотня, що допомога потрібна.

— І ти, звісно, «благородно» допоміг, — отруйно зауважила Ольга. — З нашого сімейного бюджету. Ти справжній меценат за чужий рахунок!

Ганна поставила перед чоловіком тарілку з вечерею і сіла навпроти.

— Вікторе, а скажи мені щиро — ти хоч раз за ці пів року подумав про те, як мені буде?

— Думав, — збрехав він, не моргнувши оком. — Постійно думав.

— Брехня, — Ганна похитала головою. — Якби думав, не витрачав би гроші на її примхи, коли твоїй матері потрібні були ліки.

— Матері? — Віктор закляк. — Якої матері?

— Твоєї, Вікторе, — терпляче, як дитині, пояснила Ганна. — Пам’ятаєш, у березні вона впала? Лікар сказав, потрібна реабілітація. Ми відклали суму, я брала додаткові зміни в лікарні, щоб назбирати.

Тарас і Ольга оніміли від почутого.

— Тату, ти забрав гроші на лікування бабусі? — тихо запитала Ольга.

— Вона, вона могла почекати, — Віктор відвів погляд. — Є державні програми, безкоштовне лікування…

— Безкоштовне лікування для лежачої у вісімдесят років? — Ганна гірко посміхнулася. — Ти хоч чуєш, що ти кажеш?

— Бабуся недужала, а ти свою «розвагу» в Єгипет возив? — Тарас не стримався. — Тату, ти не людина. Ти порожнеча в людській подобі.

Віктор зрозумів, що сказав зайве. Але слово — не горобець.

— Значить так, — Ганна підвелася. — Завтра я йду до юриста. Буду подавати на розлучення і поділ майна. Включно з цією хатою, яку ми будували разом.

— Не маєш права! — Віктор схопився. — Хата на мене оформлена!

— Зате чеки на будматеріали та договори підряду — у мене. І свідки є, які бачили, як я тут кожну цеглину відмивала і як мої батьки гроші на цей дах давали.

Вона повернулася до дітей:

— А ви вирішуйте самі. З ким ви хочете бути. З батьком, який зрадив усіх — від дружини до власної матері, чи зі мною.

Телефон Віктора завібрував прямо на столі.

На екрані засвітилося: «Оксаночка». Всі побачили цей напис.

— Ну що, відповіси? — запитала Ганна крижаним тоном. — Чи будеш далі вдавати, що ти — зразковий сім’янин?

Віктор відхилив виклик, але за мить телефон задзвонив знову.

— Тату, візьми телефон, — сказав Тарас. — Послухаємо, що твоя «любов» скаже.

— Не буду я при вас.

— Візьми! — наказала Ганна так, що Віктор мимоволі підкорився. — І на гучний зв’язок постав. Хочу почути голос твого майбутнього.

Віктор тремтячими пальцями натиснув на кнопку.

— Вітюсику, привіт! — пролунав молодий, примхливий голос. — Слухай, я тут подумала. Може, нам весілля зіграти? Поки ще мого стану не дуже видно? Я вже і сукню пригледіла, таку класну, брендову!

Тиша в кухні стала дзвонити=.

— Оксано, я зараз не можу говорити, — прохрипів Віктор.

— Ой, та ладно тобі! — дівчина засміялася. — Що може бути важливіше за нас? Я вже і ресторан підшукала на задаток. Правда, там трохи дорого, але ти ж не поскупишся для свого малюка?

Ганна повільно підійшла до столу і взяла телефон.

— Дівчинко, а скажи мені, скільки тобі років? — запитала вона дивно спокійним голосом.

— А ви хто? — голос Оксани миттєво став колючим.

— Я дружина того чоловіка, на якого ти роззявила рота. Законна дружина вже чверть століття.

— Віктор казав, що ви давно не живете разом і розлучаєтесь, — зухвало кинула Оксана.

— Віктор багато чого каже, коли хочеться солодкого, — усміхнулася Ганна. — А ти знаєш, що він — звичайний майстер на заводі? І що крім зарплати у нього немає ні копійки за душею?

— Як це немає? — Оксана явно розгубилася. — А будинок? А машина?

— Все це, дорога моя, підлягає поділу. І завтра я подаю позов. Так що твій «Витюсик» залишиться з однією валізою старих шкарпеток.

— Не може бути! — крикнула дівчина. — Вітю, це правда?

Віктор мовчав, опустивши голову, його обличчя було кольору стиглого томата.

— Вітю! — голос ставав істеричним. — Відповідай мені! Це правда, що в тебе нічого немає? Що ти босий?

— Оксано, ну ми щось придумаємо, — ледь чутно прошепотів він.

— Що придумаємо? — вона вже майже кричала. — Я чекаю дитину! Мені потрібні гроші, квартира в місті, машина! А не твої обіцянки під вишнею!

— Дитино, — втрутилася Ганна, — а ти справді думала, що чоловік у шістдесят років, з купами недуг і порожніми кишенями, потрібен тобі для великого кохання?

— Помовчіть! — закричала Оксана. — Вікторе, якщо ти мене обдурив, я подам на аліменти! Я останню сорочку зніму!

Зв’язок обірвався. Оксана кинула слухавку.

Віктор сидів, згорбившись, наче на нього впало небо. Діти дивилися на нього.

— Тату, — тихо промовила Ольга, — ти хоч усвідомлюєш, що накоїв? Заради ляльки ти зруйнував фортецю, яку ми будували все життя.

— Вона доброю була, — спробував видавити він.

— Доброю? — розсміявся Тарас. — Ти чув, як швидко вона заговорила про аліменти? Це твоє «кохання»?

Ганна сіла навпроти чоловіка і вперше за вечір подивилася на нього з жалем.

— Вікторе, відповідай чесно. Якби я завтра занедужала, залишилася без роботи, без копійки. Ти б мене доглядав? Купував ліки? Терпів мої примхи?

— Звичайно, — не вагаючись, відповів він.

— А вона? — Ганна кивнула на телефон. — Вона б стала міняти тобі судна? Годувати з ложечки, коли руки тремтітимуть?

Віктор промовчав. Відповідь була очевидною навіть для нього.

— Знаєш що, Вікторе, — Ганна встала і почала збирати свої документи в папку. — Шкода, що ти це зрозумів тільки тоді, коли втратив усе.

— Ганю, давай спробуємо спочатку, — заскиглив він. — Я вижену її, я все виправлю.

— Не вийде, Вітю, — похитала головою вона. — Знаєш чому? Бо ти вже показав своє справжнє обличчя. Ти готовий переступити через матір, дружину і дітей заради хвилинної ілюзії своєї молодості. Це не лікується.

— Мама права, — додав Тарас. — Тату, ти думав тільки про свій комфорт. Про себе. А на наші почуття тобі було начхати.

— І бабусю я тобі ніколи не прощу, — відрізала Ольга. — За те, що вона згасала, поки ти розважався.

Віктор відчув, як темрява огортає його.

Сім’я, яку він вважав своїм тилом, зникла. І найстрашніше було те, що він розумів — він це заслужив.

— Ганю, але куди ти підеш? — запитав він з надією, що вона злякається побутових труднощів. — У тебе ж немає власного кутка.

Ганна посміхнулася — вперше за вечір легко і вільно:

— А це, Вікторе, вже не твоя турбота. Повір, у світі є люди, які цінують вірність і доброту набагато дорожче за твої міфічні статки.

Вона вийшла з кухні, і за нею пішли діти.

У кімнаті залишився тільки Віктор — наодинці зі своєю тарілкою холодної вечері, розбитим життям і телефоном, який більше ніколи не світився сердечком біля імені Оксана.

Ця розповідь — урок для тих, хто вважає близьких «належним».

Пам’ятайте: терпіння жінки не безмежне, а чоловіча вседозволеність завжди має свою ціну.

Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс після такої зради?

Чи можна пробачити чоловіка, який обікрав власну матір заради свого бажання знову бути молодим?

Фото ілюстративне.