fbpx

«Кожної неділі я готую її улюблений салат і чекаю. Може бути, моя дочка коли-небудь повернеться .. »

Протягом п’яти років я жила з однією думкою в голові. Мені нічого не подобається, мене все байдуже. Крім одного питання: де моя дитина?

Щороку, на Різдво, день народження Лізи і на її іменини я купую подарунки, які розкладаю у неї в кімнаті. Щонеділі я готую салат і чекаю. Історія з життя, надіслана Мариною. Джерело

Щороку в цей час я заходжу в кімнату Лізи, щоб прибрати. І як завжди в дверях я відчуваю, що моє серце доходить до горла. Це незрозуміле почуття, яке мене дуже ранить.

Мій бiль ніколи не зникне, як і моя туга за моєю дочкою, яка покинула дім п’ять років тому і не повернулася …

Я пам’ятаю цей ранок. Разом ми сиділи за сніданком, і планували вихідні. Нічого особливого – збиралися поїхати в торговий центр за покупками. Ми сперечалися про те, що приготувати на вечерю.

– Я приготую курячий суп, – запропонувала я. – Це буде ідеально в ці прохолодні дні.

– Тільки суп? – заперечила Ліза. – Давай зробимо олів’є. Знаєш, такий ситний, щоб ложка стояла, – вона весело посміхнулася.

– Ні, олів’є – найжирніший і найшкідливіший із салатів, – заперечила я. – Курячий супчик! Подумай, такий ароматний, гарячий …

– Мамо, – насідала дочка. – Ти знаєш, я не люблю цю оліїсту воду. Ну, якщо … – Вона замовкла на секунду.

– Якщо ти приготуєш свій бульйон з куркою, тоді потім напечи млинці. Які зазвичай робимо – з м’ясом. Найкращі в світі!

Я розсміялася, вона перемогла. Я знала, що млинці, фаршировані фаршем, це одне з улюблених страв Лізи. Вона також знала, що я не можу їй відмовити, тому підморгнула мені і сказала:

– Все домовились!

Раптово її погляд метнувся на годинник, що висів над холодильником.

– Ого, Боже мій! Я запізнююсь! Мені потрібно йти!

Моя дочка дуже серйозно ставилася до занять в університеті. Будучи першокурсницею, вона дбала про все і була впевнена, що не запізниться на жодну лекцію.

Поліція почала працювати тільки через 48 годин.

Сидячи за кухонним столом, я дивилася, як вона одягається, кладе щось в сумку, і швидко тікає в коридор. Через мить вона повернулася, накинула коротку червону куртку.

– Тато мамо. Я повернуся ввечері. Мені ще потрібно сидіти в читальному залі, готувати реферат, – сказавши це, вона чмокнула мене в щоку і побігла до дверей.

– Ліза, одягайся тепліше! – закричала я слідом, але у відповідь тільки грюкнули двері.

Це була наша остання розмова. Банальна, звичайна, тому що ми були впевнені, що попереду ще тисячі таких ранкових бесід. Але все сталося по-іншому. Ліза не повернулася до вечора, як вона обіцяла.

Її мобільний телефон не відповідав, спрацьовував автовідповідач, який пропонує залишити голосове повідомлення. Я сиділа і чекала, відбиваючи погані думки.

Що мені робити? Кому подзвонити? Я гарячково намагалася згадати, яких нових друзів і одногрупників, яких згадувала дочка.

Але за такий короткий час, що минув з початку навчального року, у неї не було часу, щоб ближче познайомитися з кимось.

Я сіла біля вікна і нервово дивилася на вулицю, сподіваючись, що в світлі ліхтаря, нарешті, з’явиться її червона куртка. На жаль, було мало перехожих і нікого схожого на мою струнку, довговолосу дочку.

Суп охолов давно, млинці почали черствіти, і я все більше турбувалася. Близько десятої вечора я вирішила подзвонити хлопчикові, з яким Ліза зустрічалася якийсь час. Вони вже розлучилися, але, можливо, вони говорили, може бути, він її десь бачив, щось знає …

– Добрий вечір, це мама Лізи, – представилася я, коли зателефонувала йому.

На задньому плані я почула звуки вечірки.

– Ліза з тобою?

– Ліза? Ні! Ми розлучилися, – пробурчав він. – Я не бачив її вже місяць.

– Прости, просто вже пізно, а вона не повернулася додому, – пояснила я.

– Я дуже турбуюся про неї.

– Та ну чого ви? – він був дивно грубий, неадекватний ситуації. – Це просто вечір, вона доросла …

– Звичайно, але я все одно нервую. Хіба ти не знаєш, Максим, куди вона могла піти? – запитала я.

– Я поняття не маю, і мені все одно, – хлопець явно розсердився. – Будь ласка, не дзвоніть мені.

Я повісила трубку, повна гірших передчуттів. Знову я набрала дочки. «Абонент знаходиться поза зоною дії мережі …», – прозвучало повідомлення.

Знову я повернулася до вікна. Добре, що хоча б не було дощу.

Близько півночі я обдзвонила всі лікарні в місті, але вони не брали пацієнтів, які підходили під опис Лізи.

Спустошена, я сиділа на кухні зі стільниковим телефоном в руці … Я прокинулася, коли стільниковий телефон впав на підлогу.

Мені було холодно, все моє тіло боліло. Я подивилася на годинник: була п’ята годину ранку … Я швидко зробила собі чашку чаю, щоб зігрітися трохи, і побігла в поліцейський відділок.

Нудьгуючий поліцейський повідомив мені, що він не може прийняти повідомлення про зникнення людини, оскільки ще не минуло 48 годин з тих пір, як моя дочка пішла з дому.

Вранці я кинулася до університету, хоча знала, що навряд чи знайду кого-то, хто знає Лізу.

Мої спроби знайти дочку зійшли нанівець. Я зв’язалася з друзями Лізи зі школи. Ніхто з них нічого не знав. І у них не було ні найменшої підозри, що могло статися. Навіть її найближча подруга Даша не мала ніяких припущень.

Поліція, яка, нарешті, зайнялася цією справою, нічого не зафіксувала. Лізу в останній раз бачили в п’ятницю ввечері, коли вона покинула університетську бібліотеку. Консьєржка згадала її, тому що їй сподобалася барвиста куртка дівчини.

Вона стверджувала, що Ліза поїхала близько сьомої вечора, і ніхто не супроводжував її. Звідси слід моєї дочки було втрачено: ніхто її не бачив, вона, здається, зникла в повітрі. Оголошення про зникнення із зображенням Лізи почали розвішувати в місті.

Так почалася моя драма, яка триває п’ять років … Багато разів я їздила по нашому і сусідніх регіонах у місця, де були виявлені непізнані тpyпи молодих жінок. Спочатку кожен раз з жахом, що в цей раз знайшли тiлo Лізи …

Я навіть перевіряла абсурдні повідомлення про те, що її тримали в якійсь сeкті, що хтось бачив її в столиці, за кілька сотень кілометрів від будинку … Все марно.

Телефон Лізи був знайдений десь у парку на іншому кінці міста. Це вона втратила його там, або її викрадач, або вбuвця викинув його?

Невідомо. Поліція обшукала район дуже ретельно. Нічого не знайшли.

Іноді я чую її кроки на сходах, її щасливий голос.

Все моє життя оберталася навколо моєї дочки, а точніше її відсутність. Більше нічого не цікавило.

Нарешті, моя подруга переконала мене подбати про себе. Вона повторювала, що поки ніхто не знайшов тіло, є ще надія, що Ліза жива. І я повинна виглядати і вести себе нормально.

– Подумай, – вона говорила зі мною, як з дитиною. – Коли Ліза повернеться, вона не впізнає тебе в цьому стані.

Я сама не впізнавала себе в дзеркалі. Це була стара з затуманеними очима, що дивиться вниз з худого лиця, з сірими стручками волосся, що звисають уздовж зморшкуватих щік.

Я була не схожа на себе. Моя подруга була права. Поки тіло не знайдено, ще є надія. Я чіплялася за цю думку, як рятувальний круг. Моя дитина жива, вона повернеться, і весь цей кошмар закінчиться.

Щороку, на Різдво, день народження Лізи і на її іменини я купую подарунки, які розкладаю у неї в кімнаті. Щонеділі я готую салат і чекаю.

Іноді мені здається, що я чую поспішні кроки на сходах, а потім я вмuраю в очікуванні. Я уявляю, що зараз вона відкриє двері своїм ключем і забіжить з посмішкою: «Привіт, мама!».

Але це тільки мої мрії.

До цих пір ні її тіло, нічого більше, крім телефону, не було знайдено. І я балансуючи між відчаєм і надією. Моїй доньці було б двадцять три роки. Іноді я думаю, що більше не можу цього терпіти.

Іноді я злюся на неї за те, що вона залишила мене так, не сказавши ні слова. Але я знаю, що, якщо б вона знайшлася я б пробачила їй все …

Читайте також:  Синові життя зіпсувала я сама – це моя вина і я це знаю

You cannot copy content of this page