Крихітний хутір, що носив назву «Тихий Кут», майже особливо й ніколи не привертав уваги мандрівників.

Він на околиці, далеко від дороги завжди був оповитий легким серпанком, немов схований від зайвих очей поміж старими великими фруктовими садами.

Зараз, якраз на початку квітня, повітря наповнювалося легким та приємним очікуванням.

Незабаром вже мали розпуститися яблуні, і перше, справжнє весняне добре тепло дуже обіцяло перетворити це місце на маленький райський куточок, залитий густим, запаморочливим ароматом квітучого саду, який лише у казці буває, або його лише можна намалювати в уяві.

Вже з вечора на широкій, пофарбованій у синій колір лавці збиралися місцеві мешканці, щоб обмінятися новинами, що стосувалися не лише великого світу, а й їхнього, хутірського тихого життя.

Тут, як і скрізь, будь-яка неординарна подія швидко забувалася: три дні — диво, а на четвертий вже хотілося чогось нового, «гострого».

Тому, коли до Олени, яка вже довгий час важко недужала, несподівано приїхала Зоряна, її названа донька, хутір моментально ожив і зашумів, як розтривожений вулик.

Люди стали нести допомогу: хтось — горнятко свіжого молока, хтось — баночку малинового варення, а інші просто приходили під приводом «провідати», щоб на власні очі переконатися: невже це справді Зоряна?

Невже дівчина, що зникла багато років тому, раптово повернулася?

Сусіди шепотілися, пригадуючи давно забуті деталі: скільки ж часу пройшло з тих пір?

Пригадувала ті дні й сама Зоряна.

Вона пам’ятала, як уперше опинилася в «Тихому Куті».

Тоді вона була зовсім маленькою, наляканою, закутаною у важку вовняну хустку.

Вона намагалася сховати очі від цікавих і співчутливих поглядів дорослих, повз яких вони йшли з «татом».

Цим «татом» вона називала Богдана, чоловіка, якого знала не дуже давно, але який по-доброму тримав її за руку і щиро посміхався всім зустрічним.

— Ось, — урочисто оголошував він, — везу Олені доньку, нехай нарешті порадіє!

Мешканці хутора вже знали, що Богдан та Олена вирішили взяти дитину з дитячого будинку.

Вони кілька разів їздили до міста, придивлялися, обговорювали.

Олена мріяла про дівчинку з рудим волоссям, «як сонечко».

Але Богдан вперся: «Нікого, крім Зоряночки!»

І тепер сільськими стежками вже бігало маленьке дівча, де-не-де майоріла її темна голівка.

Сусіди всіляко схвалювали рішення Олени і Богдана.

Вони обоє були вже зрілого віку, їм було за сорок.

Надія, що у них народиться власна дитина, практично згасла.

А так, вважали люди в селі, вони виростять, виховають Зоряну, і вона стане їм справжньою опорою у старості.

Вони вдвох, щасливі та горді батьки, повели Зоряну до школи на перший у її житті дзвоник.

Олена з трепетом щохвилини поправляла білий, пишний туго зав’язаний бант на волоссі доньки та мереживо комірця на її формі.

Усі їхні часті розмови, усі мрії зводилися лише до однієї Зоряни.

Коли інші жінки хвалилися перед усіма своїми дітьми, Олена завжди впевнено заявляла:

«Моя Зоряночка — найкраща!»

Час плинув. На хутір вкотре завітала золота осінь.

У їхньому великому саду, який Богдан плекав із особливою любов’ю, падали стиглі, великі груші. Богдан старанно збивав дерев’яні ящики.

Олена вистеляла їх старими газетами: наступного дня вони мали втрьох збирати врожай.

Частину груш мали сховати у великий льох для себе на зиму, а решту — продати.

На виручені за це кошти планували купити Зоряні нове тепле пальто та якісні гарненькі чобітки.

Вона вже була підлітком, перейшла у дев’ятий клас, перетворившись на справжню красуню.

Груші продовжували падати.

Зоряну відправили спати раніше, щоб наступного дня вона була повна сил.

Їй наснився дивний, тривожний сон:

вона знову була маленькою, як тоді, коли вперше приїхала до «Тихого Кута».

Але чомусь вона була зляканою, хоча тепер усе мало бути інакше, безпечно.

Раптом почувся гучний, тривожний стукіт у вхідні двері.

А потім Олена вже будила її, вириваючи з неспокійного сну.

— Зоряно, прокидайся, вставай! З Богданом сталося недобре.

І Олена нестримно плакала, що доносилося на весь будинок:

— Ой, Богдане, Богдане, навіщо ти зірвався так рано, чого ти побіг до того містечка?

Зоряна виплуталася з липкого сну.

У вікна лише заглядали перші, нерішучі промені світанку.

Вона прислухалася до слів дорослих людей, яких було довкола чимало, які прийшли їх підтримати.

З’ясувалося, що Богдан на ранньому світанку пішов до сусіднього містечка до місцевого агронома.

Він хотів у нього попросити позичити вантажівку, щоб перевезти усі груші на продаж до райцентру.

Вже повертаючись назад, на ґрунтовій дорозі, він несподівано зіткнувся.

Богдан у дуже недоброму стані був.

Його знайшли селяни і терміново відвезли до стаціонару. Ніхто не знав, чи щось буде з ним.

Зоряна та Олена ледве дісталися до лікарні у райцентрі.

Лікар дозволив їм зайти до палати, але попередив, що візит має бути дуже коротким.

Богдан був блідий, не рухався.

Лише його очі дивилися на світ сумно й тихо. І ніжно-ніжно, з тихим, глибоким жалем — на Зоряну.

— Вийди на хвильку, доню, — прошепотів він ледь чутно. — Я мушу дещо сказати мамі.

Вона тихенько принишкла за дверима палати.

До неї ледь долітали слова.

— Зоряна — моя донька, — сказав батько, голос його був хриплим.

— І моя, наша! Хіба я сперечаюся по це? — це була Олена, її голос був сповнений смутку та тривоги.

— Ні, ти не розумієш, Олено. Зоряна — моя рідна донька. Рідна.

Наступні дні перетворилися для Зоряни на якийсь нескінченний, сірий туман.

Прощання з батьком, Олена, вся у чорному.

Але щось у ній змінилося.

Олена більше не називала Зоряну донькою, наче взагалі її не помічала.

А одного разу, у пориві горя, не змогла себе стримати й промовила дівчині.

— Це все через тебе, через твій прихід! — кричала вона, невтішно плачучи. — Через тебе мій Богдан пішов у той світ!

А невдовзі хутором поповзла важка чутка: Олена відвезла названу доньку до будинку назад.

Відмовилася від неї назавжди.

Потім вона вирубала у саду всі груші, неначе відрізала частину життя, і ніби записалася у черниці: ні до кого в гості не ходила, нікого до себе не кликала.

Лише приблизно через рік вона вперше вибралася до міста.

Навіть своїм найближчим сусідам не сказала, куди і до кого вона їде.

Ці поїздки Олени стали для всього хутора суцільною таємницею.

Вони були обов’язковими перед Різдвом та Великоднем, найбільшими святами.

І так щороку, аж поки вона не занедужала і не злягла остаточно.

Вже кілька років вона не навідується до міста, важко їй, не може вона.

Зрідка до неї заглядали сусіди, приходила сільська волонтерка.

Приносила з магазину хліб та сіль, розтоплювала піч. Найближчі сусіди їй допомагали чим могли.

А зараз на хутірці — весна.

І Зоряна, та сама Зоряночка, Оленчина колишня донька, витрушує на свіжому, вологому вітрі килими, просушує на сонці ковдри та великі подушки.

Вона з’явилася в «Тихому Куті» так несподівано так несподівано, наче лише вчора покинула його.

Ішла вулицею, віталася привітно з усіма, хто впізнавав і хто вже не пам’ятав її, вона такою щирою до усіх була.

Того вечора у будинку Олени довго-довго не гасло світло.

— Я мушу все тобі розповісти, доню, хочу виговоритися тобі, — тихо промовила Олена.

— Не треба, мамо, — відповіла Зоряна.

Вона, Зоряна, знала все давно.

Зокрема, вона знала, що Олена щороку, усі ці роки, бувала в інтернаті, передавала через виховательку їй різні подарунки та ласощі, на які тільки назбирати гроші.

Якось, будучи ще маленькою дівчинкою, вона не стрималася, вибігла за нею на вулицю:

— Мамо!

Але Олена тоді не озирнулася.

Зоряна знала, що Богдан справді був її рідним батьком.

Що він мав гріховне знайомство у сусідньому селі.

Що та молода дівчина і привела на світ, Зоряну, і відмовилася від неї ще у стаціонарі.

Саме тому Богдан так наполегливо шукав її серед малюків у сиротинці, навідував і приносив гостинці.

А потім разом із ним приїхала Олена і обрала її своєю донькою.

І якби не ті груші, не та прикра подія, що трапилася з батьком.

Якби не те батькове зізнання у лікарні, все добре було б для них.

Вона давно закінчила школу.

Вийшла заміж, у неї вже ріс син. А вона досі підсвідомо чекала гостинців від Олени, які передавала вихователька.

Але одного разу гостинців не стало.

І ось тепер вона тут, у цьому маленькому хуторі.

Завтра вона знову поїде до міста, щоб купити Олені необхідне в аптеці.

І привезе бабусі свого сина, її онука. Ось-ось зацвітуть яблуні, весна ж надворі.

Така, як багато років тому, коли батько вів її хутірською вулицею до мами.

Але чи можна Олені це все пробачити? Чи можна пробачити її вчинок щодо Зоряни?

Вона ж дитиною була. Чим вона завинила?

Фото ілюстративне.