У мене з моєю мамою з дитинства були непрості відносини. Вона начебто дбала про мене, але я не відчувала материнського тепла. Вона ніколи не обіймала мене, не називала «улюбленою дівчинкою» (мами моїх подружок так їх називали дитинстві і досі називають).
Моя бабуся як могла виправдовувала її сухість тим, що непросто жилося мамі моїй, треба б її пошкодувати. Але шкодувати довго не виходило. Мама ніколи мене не хвалила, навпаки, шукала, що я зробила не так. Закиди й образливі слова на мою адресу сипалися частенько. Я плакала, вона мовчала. Потім вона переставала зі мною розмовляти – щоб я зрозуміла свою помилку і вибачилася.
Так тривало до підліткового віку. Коли я почала огризатися і відстоювати свої права на нормальне спокійне життя, стало несподівано легше. Вона перестала хоча б ображати мене. Але, природно, ні про яке тепле ставлення до мене не йшлося. Жили як родичі, яких начебто й не особливо любиш, але зберігати видимість родини треба.
Коли я вийшла заміж, мама начебто зраділа, прийняла дуже тепло зятя, виділила нам найбільшу кімнату. Хоча ми її про це не просили. Хотіли знімати квартиру, але вона вмовила – мовляв, треба назбирати грошей на свою квартиру, та й діти з’являться, вона буде допомагати з ними. Гаразд. Вмовила.
Перші пів року жили начебто нормально. Чоловік навіть почав її називати мамою. Але дуже швидко мама повернулася до своєї звичайної поведінки. Тільки при чоловікові вона зберігала більш менш нормальні відносини. Але як тільки він йшов на роботу, вона вривалася в нашу кімнату і починала командувати, щоб я вставала і прибирала всю квартиру, варила їжу на всіх.
Начебто нічого надприродного не вимагала, але цей тон, це презирливий вираз обличчя. Спокою в родині як не було, так і немає.
Іноді наступав період затишшя, коли у неї був гарний настрій. В один з таких періодів вона накупила величезний пакет дитячого одягу майбутньому онуку. Я була ошелешена. Вона навіть їжу купувала тільки для себе мізерними порціями, а тут така щедрість.
Коли народився син, у мами знову почався період нападок на нас з чоловіком. Вона говорила, що дитина заважає їй спати, що в кімнаті у нас бардак, а їй неприємно жити в одній квартирі з нами.
Одного разу вона зайшла до нас у кімнату і поклала на ліжко два шматки господарського мила. Сказала, щоб ми натерли його на тертці, розбавляли теплою водою і цим руками прали речі малюка. А то дитячі порошки псують їй пральну машинку.
Я намагалася не раз поговорити з мамою, пояснити, що це ненормально, але маму це не зупиняло. Вона продовжувала всім виглядом і вчинками показувати нам хто господар в хаті.
Одного разу ми з чоловіком вирішили з нею поговорити – спокійно пояснити, що так тривати не може. Якщо їй так не подобається жити з нами, нехай прямо скаже і ми будемо шукати квартиру.
У відповідь мама нам сказала, що ми невдячні, і наговорила в додачу нам багато неприємних речей. В цей же вечір вона вигнала нас з дому з дитиною на руках. Ночували у сусідки поверхом вище, з якою я ходила в одну школу.
Вранці чоловік не пішов на роботу (відпросився) і почав шукати квартиру. Знайшов. Дорого, але діватися нікуди. Зайняли грошей у його начальника. Він же виділив машину для перевезення меблів з маминої квартири. На наступний день, коли мами не було вдома, ми спокійно вивезли меблі, які купили на свої гроші. Ключі від квартири залишили сусідці.
Минуло майже два роки. Весь цей час ми з матір’ю не бачилися жодного разу. Зате вона кілька разів дзвонила батькові чоловіка і скаржилася на нас.
Як тільки свекор все це слухав, не знаю. Він інтелігентна людина. Допомагав нам як міг – грошима, продуктами. Але сам жив у маленькому будиночку в селі. Так що поїхати жити до нього ми не могли. Та й не хотіли. Молоді повинні жити одні.
Коли синочку виповнилося два роки, далека родичка несподівано напросилася до нас в гості. Передала подарунок від матері – машинку на пульті управління. А ще на словах сказала, що та дуже шкодує про те, що сталося і мріє щоб ми повернулися.
Чоловік сказав категоричне ні. А я була здивована. Це перший раз коли мати визнавала свою провину, хоча і не особисто сказала про це.
Через тиждень я зважилася і подзвонила їй. Напевно, я чекала що вона відтане і стане м’якшою. Але ні. Мати зробила вигляд, що не здивована моїм дзвінком і знову готова дати нам шанс пожити в людських умовах.
Це було вище моїх сил – слухати це. Я швидко перервала розмову. Зрозуміла, що нічого в ній не змінилося і повернення принесе ті ж проблеми, від яких ми колись пішли.
Але відтоді мати регулярно телефонує і цікавиться, чи не надумали ми повернутися…
Фото ілюстративне – letidor.
