Моєму чоловікові Івану зараз 38 років.

Ми з Іваном познайомилися 5 років тому.

Щиро кажучи, він мені дуже сподобався.

Та й заробляв він досить таки добре.

Я бачила ще тоді, що з ним мене чекає хороше життя.

Але все виявилося не так-то просто.

Коли я перший раз прийшла в дім до свого майбутнього чоловіка, тоді я відразу оцінила там обстановку: усі люблять дуже добре поїсти, в його сім’ї приділяють дуже багато уваги цьому.

УВ той день у рідної сестри Івана Олені був день народження.

Як мені сказав чоловік:

“Нічого особливого та незвичайного не буде – святкуємо ми тихо в сімейному колі і подружка сестри прийде”.

Я прийшла до них в гості і дуже здивувалася від побаченого: стіл накритий наче на весілля: посеред столу стоять декілька тарілок холодцю, домашня піца, багато різних салатів з майонезом, смажена велика курка, велика кількість різної випічки та солодощів, стіл був повний всякої всячини.

Я ще подумала тоді відразу: навіщо таке марнотратство, нас всього на дні народженні буле 6 людей, куди це потім викидати і для чого стільки всього готувати?

Тоді я ще не знала, що дуже помилялася!

Зі столу відразу зміталося абсолютно все, що стояло на ньому.

Тато і мама Івана теж люди чималенькі, поїсти добре люблять видно відразу.

Вони і працюють з їжею: свекор начальником влаштувався на великому продовольчому складі, а свекруха працює кухаркою в шкільній їдальні.

Сестра мого чоловіка не те, щоб дуже велика, але стрункою її теж не назвати, скоро і батьків своїх дожене.

Оце сидять вони всі, їдять навіть не розмовляючи, тільки ложки стукають по тарілках.

Самі їли добре і мені постійно пропонували щось їсти, щоб просто так не сиділа біля них, щоб і я щось їла без перестанку:

“Ти ж така струнка, аж світишся, у нас таких немає, у нас гарні усі”.

А я не можу, мені недобре лише від вигляду однієї всієї цієї їжі. Як так можна? Як можна стільки їсти? Я не розумію такого.

Ну і розмови у них відповідні – тільки про їжу, таке враження, що більше нічого їх і не цікавило зовсім.

Коли ми з нареченим подали заяву до РАЦСу, у свекрухи тільки і розмов було: як на майбутнє годувати її синочка.

Тамара Дмитрівна писала мені рецепти, пояснювала – як готувати усі страви, як її син любить.

Я, їй у відповідь, кивала головою, брала ці листочки і викидала відразу, коли вона йшла додому.

Ми все одно вже тоді жили разом, і я вже знала свій план: буду потроху відучувати свого чоловіка Івана від такої їжі.

У улюблені салати Івана я салати замість майонезу стала додавати сметану або оливкову олію, та й робила їх з овочів, а не як його мама – “Олів’є” через день. А та порції зменшила.

А після того, як ми одружилися з Іваном, я все ж вмовила його їсти менше: мовляв, нам треба готуватися до народження дитини, потрібно бути здоровими і добре дбати про себе.

Іван мене послухався, я все ж старша за нього на два роки, авторитет.

Чоловік прислухався до мене всього два місяці, поки я не дізналася, що чекаю дитину.

Потім знову взявся за старе, особливо з вночі: ходив вночі до холодильника, їв усе, що було.

Я його просила – але все було марно.

На роботі мій чоловік постійно купував в буфеті булочки і пиріжки і знову добре набрав, як колись.

Я раділа, що тоді ми хоча б жили далеко від його батьків і я могла якось вмовити свого чоловіка не робити помилок.

Але згодом у нас народилася донечка, нам треба було з’їжджати з орендованої квартири і брати великий кредит, щоб купити своє власне житло.

І звичайно ж, за численними порадами всієї рідні Івана ми взяли квартиру в новобудові – в 10-ти хвилин ходьби від будинку свекрів, дуже близько до батьків свого чоловіка.

І відтоді почалося!

Я Івана годую гарно, але старалася, щоб їжа була корисною дуже.

Іван їсть салати, легкий суп-пюре, але знову потім йде до матері наминати то борщ, то пельмені, то холодець зі своє улюбленим олів’є з купою майонезу.

Свекруха моя над ним ще й примовляє:

“Бідного мого синочка погано годують, не те що я його колись годувала!”

Я Іванові своєму кажу:

“Ось ми з тобою живемо в принципі непогано зараз, а суперечки у нас тільки через твій апетит і твоє харчування неправильне. Невже так важко змінити своє життя, не думати про жирне і солодке?”

Іван обіцяє прислухатися до мене, але я впевнена, що він потайки бігає до своєї матері: за місяць нічого не змінилося.

Не знаю, вже стала думати про розлучення.

Чоловік не хоче змінитися заради своєї сім’ї.

Вони тепер усі проти мене. Але хіба це правильно?

Фото ілюстративне.