Мої свекри – дуже багаті люди, але вони нам не те, що не допомагають, вони навіть в борг ніколи не не дадуть. Що таке бідність, я добре знаю з дитинства. Ми жили в гуртожитку, мама працювала на швейній фабриці, а вечорами брала додому «халтурку» як вона називала: кому що підшити, підлатати. Тоді всім було туго, але кожен допомагав, як міг. Ми так і вижили на сусідській взаємовиручці. Загалом, виживали як могли, але навіть в ті часи намагалися один одному не відмовляти ні в чому.
Батька свого я взагалі не знаю, він почав пити і мама вигнала його ще коли я була маленькою. Аліментів від нього, зрозуміло, не було, мама все тягнула сама. Недавно мама вийшла на пенсію, але ще підпрацьовує. Той гуртожиток вже давно знесли, а натомість дали маленьку двокімнатну квартиру.
А потім я познайомилася з Тарасом. На той час він жив не в шикарній трикімнатній квартирі своїх батьків, а жив разом з своїм дідом. Дідусь сильно хворів і щоб не наймати йому доглядальницю, Тарас жив у нього в квартирі. Я тоді ще подумала, яке ж добре серце у цього хлопця.
Тарас ніколи не запрошував мене до себе, соромився, бо дідусь був трохи не в собі. Коли дідуся не стало, мій чоловік важко пережив цю втрату.
Тоді то я і познайомилася з майбутніми свекрами. Мені було дивним, що свекруха не зронила ні сльози за своїм батьком. На поминках вона бігала, роздаючи накази офіціантам, розповідала про дідуся історії, а після міроприємства жваво почала складати залишки сирів, ковбас і салатів в контейнери. Я була дуже здивована такою її поведінкою.
Одружилися ми через шість місяців і пішли жити в дідусеву квартиру. Свекруха сказала, що вона в траурі, тому ми скромно святкували в квартирі моєї мами, бо в нашій ми почали ремонт.
Ремонт ми робили самі, можна сказати власноруч. Свекруха припіднесла все так, ніби квартира – це весільний подарунок нам від неї. Ми проковтнули це, хоча дідусь власноручно підписував документи на спадок на користь онука.
Коли я народила сина, з усіх боків посипалися подарунки: мої подруги завалили мене дитячим одягом і іграшками, чоловік купив купив ліжко з коляскою. Моя мама власноручно пошила спальний набір для онука. І лише свекри не подарували нічого, сказали, що з подарунком треба почекати до пенсії.
Коли я сиділа в декреті, у чоловіка почалися проблеми на роботі, він був змушений звільнитися. Поки підшуковував іншу роботу, ми встигли влізти в борги. Тоді чоловік звернувся до своїх батьків, позичити у них грошей, знаючи, гроші у них завжди є.
Але мама швидко поставила його на місце:
«Синку, ти навіть не звертайся до нас з подібними питаннями, як би погано тобі не було! Нам теж колись не вистачало грошей, але ми якось викручувалися. Я знаю, що ти віддаси нам борг, але це твій обов’язок – приносити в дім гроші, так що хоч по ночах вагони розвантажуй! Навіть не просіть – не дам, викручуйтесь самі».
Як так можна, ми ж не просили нам дати, ми просили позичити. Чоловік до рідних людей звернувся, причому – не бідних! Ми ж для онука просили! Тоді я зателефонувала своїй мамі і вона в сусідів перезичила для нас гроші. Через два місяці справи пішли вгору, ми віддали борг.
А нещодавно у нас поламався комп’ютер, треба купувати новий, бо чоловікові він дуже потрібний для роботи. Ми зробили ще одну спробу – звернулися до свекрів, але знову почули відмову зі словами: «Ти ж знаєш наші принципи!».
Нам довелося взяти кредит. Тепер я точно знаю, щоб не трапилося, до свекрів ми більше звертатися не будемо! Будемо викручуватися. Але подивимося, як вони заспівають, коли їм буде потрібна допомога від нас.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
