Розлучення батьків – завжди болісний процес не лише для них самих, а й для дітей, скільки б тим дітям не було років. Галина Степанівна і Михайло Петрович прожили більше сорока років, а тут таке.
– Ой, у нас тут таке відбувається, все догори дном! – розповідає тридцятирічна Олена. – Батьки розлучатися зібралися, в шістдесят два роки. Точніше, мама зібралася. Ні, ну як? Ми з сестрою ошелешені взагалі, такого ми від них точно не очікували. Сорок років разом прожили, і на тобі!
Батьки Олени дійсно все життя разом, і жили якщо і не «душа в душу» – дрібні сварки у них час від часу траплялися – то, на думку дочок, вельми непогано. Галина Степанівна все життя не працювала, займалася домом і дітьми. Робила це з душею: пекла, мила, винаходила якісь рецепти, шила-вишивала, крохмалила білизну і варила варення. Одним словом, була доброю господинею.
Батько, Михайло Петрович, все життя пропрацював слюсарем в авторемонтній майстерні. Фахівцем був непоганим. Великих грошей не заробив, по закордонах сім’ю не возив, але утримував гідно. У всі часи і при всіх режимах дружина і дві дочки були ситі, добре одягнені, в сім’ї була машина, на якій влітку їздили за місто – купатися або по гриби.
– По дому, звичайно, батько не робив нічого, абсолютно. Не тільки їжу розігріти – чаю собі не міг налити, якщо мати вдома. Мама йому все подавала сама – їжу, одяг, рушники, вилки, хліб. За рухом брів вгадувала, чого йому не вистачає. Хоча, якщо чесно, ми з сестрою теж не особливо обтяжували себе господарськими справами. Мама ж була домогосподаркою. І без нас було кому і приготувати, і ліжко застелити, і в хаті прибрати!
Зараз дочки живуть окремо від батьків, а батько недавно вийшов на пенсію. Само собою зрозуміло, по господарству щось робити при цьому він не почав. Приходить на кухню, сідає і за старою звичкою чекає, коли йому подадуть все, що потрібно: тарілку, ложку, хліб, соус, чай чи каву. Навіть не підніметься, щоб щось взяти самому. Причому, якщо все життя Галина Степанівна подавала чоловікові тільки сніданок і вечерю, то тепер потрібно і обід, і полуденок, плюс якісь бутерброди на перекус.
Посуд за собою, зрозуміло, Михайло Петрович теж не миє, навіть в раковину не відносить, просто встає після їжі і йде в кімнату. І постіль не застеляє. Втім, робити все це він точно не збирається і не буде. «Це жіноча справа».
– Але він все життя такий. Ніколи раніше в побуті нічим не допомагав, і ця приказка про «жіночу справу» була у нього з ранньої юності. Раніше ж Галину Степанівну це влаштовувало?
– Мама каже – а я втомилася біля плити стояти все життя і його обслуговувати! Вона теж у віці, між іншим. Він, мовляв, вічно похмурий, незадоволений, без настрою, нічим не цікавиться, з дому не витягнеш! Цілий день дивиться по телевізору якісь дурниці, злиться, потім починає зганяти свій поганий настрій на матері. Ні до чого не прагнув ніколи, ніде особливо з ним не були, з міста майже не виїжджали. Упертий, як осел, консервативний, не цікавий.
Виявляється, до чоловіка у Галини Степанівни купа претензій.
І молодша дочка Олена її розуміє.
– Тато дійсно людина непроста, – зітхає вона.
А ось старша сестра, сорокарічна Оксана, цілком на боці батька.
– Так не можна! – сердиться Оксана. – Поки батько заробляв, гроші приносив, маму все влаштовувало. Він не вчора таким став – похмурим, упертим, мовчазним, без хобі та інтересів. Вона мовчки подавала йому шкарпетки, сервірувала вечері, надраювала сантехніку, ніколи ні слова поперек не сказала з приводу того, що ми всі свята сидимо вдома, що в гості ні до кого не ходимо, і до нас ніхто. А як став пенсіонером без зарплати, раптом з’ясувалося, що він поганий і вже такий не потрібний.
Але Галина Степанівна вже все вирішила, на думку дочок не зважає, бо вважає, що в неї одне життя і хоч зараз вона мріє його прожити так, як сама хоче.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
