Вчора я пішла в супермаркет, щоб купити продукти, взяла все необхідне, розрахувалася на касі і вже хотіла виходити, але тут я побачила жінку років шістдесяти на милицях, в якої в руках був великий пакет з продуктами. «Невже нікому в магазин сходити, що жінка в такому стані мусить виходити з дому», – подумала я собі і запропонувала їй допомогу.
Жінка з вдячністю подивилася на мене: – Спасибі вам велике, вірно говорять, що світ не без добрих людей. Жінка була симпатичною, з приємними рисами обличчя, але дуже сумними очима. Здавалося, вона от-от заплаче.
– Та не турбуйтеся ви так, – кажу їй, щоб підбадьорити, – я можу вас і до будинку провести.
– Ой, що ви, не треба, я ось тут поряд живу, – сказала жінка на милицях, – мені головне дорогу перейти. А то важко поки пересуватися. Коли ми вийшли з нею на тротуар, то я не витримала і запитала:
– Що ж Ви сама в такому стані з дому виходите? Невже, нікому в магазин сходити?
Жінка знову подивилася на мене, спробувала посміхнутися, але замість посмішки знову з’явилися сльози в очах. – Син у мене в сусідньому місті живе – тридцять кілометрів звідси.
– Але це ж недалеко? Хоча б два рази на тиждень можна приїжджати.
– Ніколи йому, – відповіла жінка, – працює, та й невістка не пускає.
– До рідної матері не пускає? Як таке взагалі можливо?
– Відкритих непорозумінь між нами немає, але ось не любить вона мене. Десять років з моїм сином живе і десять років ставиться до мене, як до ворога.
– Може, ви її чимось образили? – поцікавилася я.
– Ось скільки вони живуть, ніколи я їй слова поганого не сказала. Тільки один-єдиний раз через необережність сказала свою думку синові, а невістка почула. Було це, коли він привів її до мене додому знайомитися. Побачила я її і злякалася: здалася вона мені років на десять старшою за сина. Дуже сильно очі були нафарбовані і брови, колір волосся якийсь ненатуральний. Ну, це добре, її справа, як їй фарбуватися. Просто поруч з моїм сином, який завжди молодо виглядав, виглядала майбутня невістка, як тітонька.
Пішла я на кухню посуд мити, а син слідом, запитує мене: «Ну як мамо, сподобалася тобі Христина?». А я не стрималася і кажу синові: «Якась застара вона для тебе, синку».
А невістка, хоч і в кімнаті була, почула це слово і розсердилася за це на мене на все життя. По суті, вона всього лише на три роки старша за сина, але мені тоді здалося, що набагато більше.
Одружилися вони. Я до невістки з добром, з любов’ю та ласкою, а вона губи на мене дує. Що не спитаю, все їй не так. В гості до мене рідко приїжджають. Сина майже не пускає, внучку рідко бачу.
– А ви не пробували з нею поговорити? – запитала я.
– Пробувала. Навіть цього року на Різдво до себе запрошувала, але вона знову відмовилася. Каже, що запам’ятала вона, як я колись сказала на неї: «Застара». «Ось, каже, отримуйте тепер, що заслужили».
Жінка на милицях дуже розчулилася, а потім не поспішаючи пішла додому. Я стояла, дивилася їй услід і думала: і як наш світ ще тримається, якщо ми готові через одне слово все життя людину не любити – свою свекруху, яка народила і виростила сина, твого майбутнього чоловіка.
Фото ілюстративне.