На жаль, дуже часта тема в українських родинах – відносини між свекрухою та невісткою, але тут можливо найти щастя і взаєморозуміння, хоча, звісно, на жаль, буває і навпаки.

— Ти справді не жартуєш? Твоя мама тебе так проводжала? — Олена не могла повірити своїм вухам, коли Кирило весело посміхнувся.

Олена не могла зрозуміти та збагнути, як це — сама свекруха без зауважень, без «рекомендацій» щодо життя.

Вона сама, звісно, багато разів чула, як подруги скаржаться на своїх свекрух, мам їх чоловіків, і ніколи не могла навіть уявити, що й існують такі варіанти, про які вона ніде не чула в розмовах ні від рідних, ні від близьких своїх.

Їй навіть не хотілося вірити в це щастя. Тому що уявлення про свекрух у неї складалося не з найкращих прикладів.

— Ну невже твоя мама нічого не сказала, коли ти з нею прощався? — допитувалася повторно Олена після знайомства з майбутньою свекрухою.

— Чому ж? Сказала!

— Я так і знала! Що вона там наказала тобі?

— Сказала дуже прості та милі слова: «До побачення! Успіху!» — посміхнувся мило Кирило.

— Усе жартуєш. А мені не до жартів зовсім.

Кирило похитав головою: ні краплі, мовляв, не жартує.

А Олена просто повірити не могла, що в природі бувають такі свекрухи, яка могла попастися їй! Боялася повірити навіть в подібне.

У Віри Іванівни своєї свекрухи ніколи не було.

Недужала, на жаль, і не стало мами чоловіка Дмитра задовго до їхнього весілля.

Тому своє уявлення про свекруху вона мала лише зі слів подруг.

— Свекруха заходила вчора, без попередження, до нас! Я не знала зовсім, як її випровадити! — розповідала одна. — Усілася сама собі за стіл, чаю собі налила і почала щось там розказувати! Спочатку все докоряла весь час: і господарство я не так веду, і синочку її мало часу приділяю, і мати я так собі, не як інші добрі матері! А потім давай на своє життя-буття скаржитися! Сил немає вже все це чути постійно. Стільки часу з нею змарнувала. А сказати, щоб пішла вже від нас додому не можна — чоловік за це обов’язково образиться!

— Ой, подумаєш — докоряла! Слова пережити можна. Моя он зовсім далі пішла! Фіранки їй якось не сподобалися мої. Поміняла! Привезла і повісила якісь незрозумілі, коли мене вдома не було, чоловік ще й допомагав їй, хоча знав сам чудово, що сірий колір я не люблю! — скаржилася друга.

— А моя постійно дітей моїх повчає! — говорила про свою свекруху третя.

— Коротше, найкраща свекруха — це та, якої немає! — зробила висновок Віра Іванівна, тоді ще просто Віра.

У них із чоловіком тим часом підростав син Кирило.

Хороший хлопець: розумний, добрий, а головне — самостійний та відповідальний дуже був він. Частково це, правду кажучи, була заслуга чоловіка.

— Взагалі не розумію цього поділу домашніх обов’язків на чоловічі та жіночі. Тато повинен усе вміти робити теж: і поличку полагодити, і посуд помити! Якби я ніс від домашніх справ відвертав, коли мама занедужала, у хліві б жили! Батько працював, а я вчився і по дому допомагав. Це нормально! — пояснював Дмитро Олександрович своєму ще малому синові.

Кирило й не сперечався ніколи з батьками. Якщо тато так каже — нормально, отже, так і є.

Віра Іванівна виховання чоловіка обома руками підтримувала, завжди спокійно погоджувалася з ним.

Кирила любила, але й зважувала все добре.

Розуміла, що хлопець виросте і в нього з’явиться своя сім’я, в яку їй, Вірі, краще не лізти, коли не просять. Щоб не перетворитися на ту саму недобру свекруху, про яку так часто говорили подруги.

Втім, в житті в усьому свій час.

Кирило закінчив школу, потім інститут, з’їхав від батьків.

Дідусь, батько Дмитра, залишив йому однокімнатні «хороми». Трохи облізлі, правда, старенькі, але зате окремі, що не могло не радувати молоду самотню людину, яка робила перші кроки в самостійне життя.

— Може, з ремонтом допомогти? — запропонувала Віра Іванівна своєму синові відразу.

— Та, не треба нічого, мамо. Приведу сам потихеньку свій «палац» до ладу. Жити там і зараз цілком можна, а вам з татом гроші й самим стануть у пригоді, вже не заробляєте зараз стільки, як колись в молодості! — відмовився Кирило.

— Зовсім дорослим та самостійним хлопець став! — зітхнула тоді Віра Іванівна.

— Ну то й радій! — заспокоював її чоловік. — Хорошого хлопця виростили! Краще, чи що, якби він до старості за твою спідницю тримався і гроші з батьків тягнув?

— Та я ж нічого й не кажу такого. Радію собі тихенько! — Віра Іванівна душею не кривила.

Звісно, було трохи сумно, що син з’їхав від них, адже вона такою близькою була до нього. Звикла за стільки років, що він поруч.

Але це ж не привід дорослу людину просити, щоб він вічно з батьками своїми жив.

Дивись, скоро свою сім’ю матиме і житиме собі щасливо.

Ну, скоро не скоро, а через півтора року Кирило повідомив батькам:

— Хочу вас, мамо й тато, де з ким познайомити. Найголовніше скажу просто зараз: звуть її Олена, вона трохи старша за мене, у неї є п’ятирічний син Матвій, і я її щиро кохаю!

Після чого запитально подивився на батька і матір.

Віра Іванівна вже хотіла було обуритися: дитина у неї є?

А потім згадала, що начебто не збиралася перетворюватися на злу свекруху з подружчиних оповідань.

«Спокійно, Віро! — подумки наказала вона собі. — Це Кирилове життя! Він хлопець розумний, сам вирішить, як йому краще!»

Вдихнула-видихнула і сказала:

— А чому ж не познайомитися, якщо у вас усе серйозно.

У суботу приходьте усі разом.

— І хлопчика візьміть з собою, обов’язково! — схвалив Дмитро Олександрович.

— Дякую! Обов’язково візьмемо! — щиро посміхнувся Кирило.

З Оленою Кирило познайомився на роботі.

Він — товарознавець з перспективами. Вона — продавець із дитиною і купою проблем.

Начебто мала бути на сьомому небі від щастя, коли молодий, симпатичний і багатообіцяючий, звернув на неї увагу. Але Олена не те що не на сьомому небі була, а спочатку навіть не дуже й зраділа цьому.

— Кириле Дмитровичу, ви даремно свій час витрачаєте, та й мій теж! — повідомила вона, коли Кирило, червоніючи і плутаючись у словах, запросив її «посидіти після роботи в кафе за чашкою кави».

— Та я ж без недоброї думки, — остаточно зніяковів Кирило.

— Та вже які тут можуть бути думки! Давайте я вам зараз усе поясню, — зітхнула спокійно Олена. — Я найнеперспективніша жінка в нашому чудовому колективі! Розлучена з дитиною, без житла і без ілюзій на якесь світле і перспективне майбутнє для себе, мені зараз дитина головне – сина потрібно ставити на ноги, лише для нього зараз присвячую своє життя. Які вже тут ілюзії, коли тобі за тридцять!

Усе це Кирило вже знав. Колектив в магазині переважно жіночий. Усе таємне швидко стає явним.

Не знав він, правду кажучи, от тільки одного, як реагувати на відповідь Олени. Так швидко йому ще не відмовляли!

— Даремно ви так!

— Може, й даремно. Але життя навчило мене вже добре давно в казки не вірити зовсім.

Того разу Кирило не знайшов потрібних слів, дійсно розумів, як їй було важко і не знав, як заперечити її словам.

Деякий час не спілкувався з Оленою. Але не відмовився від свого задуму. Аж надто подобалася йому Олена.

Красива, хоч і видно, що дуже втомлена.

Незалежна, одиначка: в плітках не брала участі ніколи, з «дівчатами» різного віку по кафе і ресторанах не бігала, чоловіків обходила стороною.

Загалом, незабаром Кирило підготувався і зробив ще одну спробу.

— Олено, я ж хоч і молодий, але я людина серйозна і відповідальна і розумію усе! Ви мені один шанс дайте, а раптом я не такий поганий, як ви вирішили і ви зрозумієте, що, можливо, саме я – ваша доля!

Олена суворо подивилася на Кирила.

«Відмовить!» — пронеслося в нього в голові.

Але вона раптом посміхнулася.

— Гаразд, Кириле Дмитровичу! Є в мене завтра година вільного часу. Мама приїхала, із сином посидить, то куди ви мене запрошуєте тоді?

Ресторанчик, який вибрав Кирило, Олені сподобався: тихо, затишно, смачно і недорого головне, про що було видно, що вона хвилювалася дуже.

А головне, можна поговорити спокійно, без зайвих очей і осуду.

Давненько вона нікому не розповідала про себе, а тут, як прорвало.

Кирило весь час дивився на неї та слухав уважно.

І Олена якось непомітно розповіла все про своє нелегке життя.

— Розумом я точно в молодості не була обдарована! Інакше б вчилася, а не вискочила заміж у двадцять один рік. Але зараз шкодувати про якісь свої вчинки в минулому вже надто пізно. Тоді мені здавалося, що ось вона, любов неземна. А ще велика немудрість, що я в цьому шлюбі шість років найкращих своїх втратила! Починалося все чудово, напевно, як у всіх. Чоловік мріяв про сина. Але не складалося щось. Я вже почала думати недобре. Свекруха, звісно, на мене нарікала. Ну не подобалося їй, що синочок її улюблений одружився на простій такій собі дівчині. А потім дізналася, що чекаю дитину! Через п’ять років шлюбу! Раділа, як дитина мала! Але як виявилося, тільки я одна. Свекруха чоловікові наспівала, що дитина не схожа на нього. «Стільки років не було і раптом нате, будь ласка!» — говорила вона. Той злився: на мене, на сина. Іноді вибачався, а потім – знову за своє. Але я зрозуміла, що почуття вже минули і я ніколи не буду щасливою з цією людиною. Ні я, ні наш син. І розлучилися! Ну а як жити разом, коли щодня таке в домі. Аліменти платить, квартиру поки що винаймаю сама. Буде зовсім мені важко — повернуся до матері. Ось і все.

Олена замовкла і подивилася винуватими очима на Кирила.

— Сумна історія, звісно, — тихо сказав він.

— Життєва, звичайна, моя, — знизала плечима Олена.

— Ну зараз мені говорити, що я не такий — нерозумно, напевно. Але, може, спробуємо? Не опускай рук! — Кирило, від хвилювання перейшов на «ти» і подивився на Олену.

І Олена несподівано для себе повірила! Щось було в Кириловому тоні, в очах.

«А може, й має рацію! Навіть якщо нічого не вийде, так хоч душею відпочину і не шкодуватиму згодом, що упустила свій шанс!» — подумала Олена і кивнула у відповідь.

На подив Олени, все вийшло зовсім непогано, навіть краще, ніж вона могла подумати собі.

Із сином Матвієм Кирило дуже швидко заприятелював. Саму Олену щиро кохав і поважав.

Вона відповідала йому взаємністю.

Через кілька місяців вони вже вирішили жити разом.

І ось цими вихідними Кирило зібрався познайомити її зі своїми мамою й татом.

Олена трохи розхвилювалася.

Якось у своєму щасті вона зовсім забула, що до чоловіків зазвичай додаються свекрухи, а одна вже у неї була.

І далеко не завжди вони бувають чудовими, скоріше навпаки. Про це Олена знала не з чуток.

— Кириле, ти маму свою підготував і розказав їй про усі нюанси? Ну, сказав їй, що я за «подарунок»? — допитувалася вона його.

— Слухай, подарунку, припини з себе людину другого сорту робити! Що за недооцінка себе?! У мене хороші батьки. І те, що в тебе дитятко – нічого не значить для них! — жартівливо хмурився Кирило.

Але, попри всі його запевнення і заспокоєння, коли Олена, тримаючи Матвія за руку, стояла перед дверима майбутніх родичів, у неї було чимало хвилювань.

— Привіт! Заходьте! — запрошення звучало так спокійно і буденно, ніби Олена щодня забігала до Кирилової мами.

Ніякого роздивляння майбутньої невістки, жодних оцінювальних поглядів, незручних запитань.

Олена аж сама трохи розслабилася.

Матвій спочатку ніяковів, але коли Дмитро Олександрович запропонував йому погратися у своєму комп’ютері: «Якісь ігри там начебто були», відтанув і заусміхався.

А Олена все чекала, коли ж майбутня свекруха заговорить про її вік, житло, сина, освіту, зрештою!

Але Віра Іванівна мовчала, слухала Кирила, який розмірковував про весілля, кивала у відповідь на його розмову. Але й тільки!

Нарешті, Олена не витримала.

— Віро Іванівно, якщо вам щось не подобається, скажіть, будь ласка, одразу! Щоб потім неприємних сюрпризів не було. Їх у моєму житті і так вистачає, я не здивуюся вже нічому! — заблагала вона метушливо.

Віра Іванівна здивовано подивилася на Олену.

— А я тут до чого? Ви ж із Кирилом збираєтеся одружитися і жити будете з ним. Він людина доросла, розумна, він у нас самостійний і відповідальний давно. Сам вирішує, як йому краще і з ким жити. А я поважаю рішення сина і батько також.

Олена зніяковіло замовкла.

«Якась неправильна свекруха у мене буде. Але це й на краще лише», — подумала відразу вона.

Вдома, щоправда, не втрималася, запитала в Кирила:

— Ти затримався, прощаючись. Невже твоя мама нічого не сказала тобі про мене і про сина мого?

— Чому ж? До побачення, сказала. А, і ще!

Олена напружилася: що ж ще?

— Удачі в житті вона нам побажала! — посміхнувся Кирило.

— Жартуєш зі мною знову.

Олена просто не могла повірити, що подібні свекрухи існують! Ось її минула свекруха. Краще навіть не згадувати зовсім її.

Але незабаром таки довелося повірити.

Мало того, що Віра Іванівна не набридала їм порадами щодо організації весілля.

«Просто розписатися вирішили? Ну і добре», — погодилася вона з дітьми.

Так, ще й у повсякденному житті вона поводилася, як абсолютно нормальна людина: не дошкуляла дзвінками Кирилові, не критикувала ніколи Олену, да й взагалі не втручалася в їхнє сімейне життя.

Олену це цілком і повністю влаштовувало.

Але одного разу в садочку у Матвія оголосили, що працювати два тижні не будуть, діти занедужали.

— Відпустку брати за свій рахунок, чи що?! Ох, як же це невчасно, гроші потрібні зараз дуже! — засмутилася Олена.

— А давай я свою маму попрошу з Матвієм посидіти. У неї зараз начебто відпустка якраз, якийсь тиждень, може, викроїть, — запропонував Кирило.

— Та незручно якось. Матвій же, правду кажучи, їй наче ніхто, він же не рідний онук їй, — засумнівалася Олена.

— Олено, ти невиправна! Ну скільки тобі можна доводити, що моя мати хороша і проста людина! Якщо є можливість — допоможе вона нам завжди! Ну а на ні і суду немає, це її право відмовити, а ми не маємо права ображатися на неї за це – все дуже просто. — Кирило вже набирав мамин номер.

— Посиджу, звісно, з дитиною! Він же не немовля маленьке, якось справлюся я. А з п’ятирічним я, думаю, впораюся, — погодилася Віра Іванівна.

Матвію сидіти вдома з Вірою Іванівною дуже сподобалося. Через тиждень, як виявилося раніше, садочок відкрився.

— Завтра мені в садочок. Але ти мене не забувай, бабусю, ще приходь до мене. У перегони пограємо, в зоопарк сходимо! — на прощання сказав він їй.

— Зайду якось, звісно! — посміхнулася Віра Іванівна.

— Дякую вам! Ось, правда, велике людське спасибі! Буде потрібно, я вам теж чимось обов’язково допоможу, ви тільки скажіть мені про це, — серйозно сказала Олена. — Я ж як звикла: свекруха створена, щоб псувати невістці життя. На собі випробувала, та й анекдотів на цю тему хоч греблю гати! Виявляється, є з цих недобрих правил винятки!

— Та є, напевно. Я ж теж не свята. Але коли мене щось не по справі дратує, просто кажу собі: «Спокійно, Віро! Це чуже життя! Не лізь!» А крім того, у мене своєї свекрухи ніколи не було. Не було з кого приклад брати! — посміхнулася Віра Іванівна.

Олена, провівши свекруху до дверей, задумливо подивилася на Матвія.

Виросте ж її син рано чи пізно, теж одружиться, і вона сама тоді вже стане свекрухою.

Але у неї є чудовий приклад перед очима. Як там казала Віра Іванівна? «Спокійно! Це не твоє життя! Не лізь!»

Чудова позиція, яка стільком рідним людям може полегшити життя.

Олена, стоячи біля дверей, мимоволі подумала: «Якби мене колись хтось запитав, чи можлива ідеальна свекруха, я б сказала: Ні, не можливо! Але тепер я знаю, що все-таки є винятки».

Тієї миті вона зрозуміла: не все, що ми чули про свекрух, — правда. І, може, саме таким і має бути сімейне життя — без суперечок, без недомовок. Просто по-людськи.

А ви самі зустрічали в житті таких свекрух?

Фото ілюстративне.