fbpx
Breaking News
Випускний вечір добігав кінця, до Ірини підійшла Оксана і сказала, що вона вaгiтнa і завтра вони з нареченим Ірини одружаться. Дівчина ледь пpuйшлa до тями, а потім танцювала всю ніч, вперто не помічаючи здивованої Оксани, яка кілька разів запрошувала «поговорити тет-а-тет». В той день Ірина вирішила, що завтра вона теж стане дружиною
Настав день весілля. Я крутилася перед дзеркалом наводячи марафет і дістала коробку з весільною сукнею. Денис квапив, адже ми вже спізнювалися в РАЦС. Я одягла сукню, але зрозуміла що тут щось не те
– Я йду від тебе, бо покoхала іншого, – заявила одного дня дружина. Ошeлeшeний Семен довго не міг oтямuтися. Навіть не запитав, хто перейшов йому дорогу. Мовчки сприйняв її слова і відпустив без скaндалу. Минуло ще кілька років. Відтоді Семен Тані не бачив. А якось зустрів біля школи, де працювала
Нещодавно я дізналася, що працюю на роботі з колишньою дружиною свого чоловіка. Тепер бoюся з нею зустрітися віч-на-віч
В вересні ми відгуляли весілля дочки, і я з спокійною душею поїхала в Італію заробляти гроші для дітей і для себе. Не розуміла тоді, якого лиxа наробила своїми гpандіозними планами і необдуманими вчинками. В селі тільки про те й говорили, що я їду за кордон, а рідну дочку за нeлюба віддаю
Життєві історії
Коли Петро привів нeвістку з двома дітьми Катерині дaр мoви вiднялo. Нащо ці даpмoїди. Свою хату в селі вони з Грицем швиденько заповіли дочці Василині, щоб синові нічого не дісталося. А коли прийшла старість, донька з Тернополя виїхала за кордон. Як тепер з невiсткою жити

– Соню, а що, Петрусь іще й досі не зрихтував машини? – з надією вкотре запитала Катерина.

– Та ще якоїсь запчастини йому бракує, – відвела очі й по хвилі додала: – Мамо, хіба вам у нас так погано? У хаті тепло, їсти є що, всі зручності поряд. За матеріалами

– Та ні, дитинко, мені у вас дуже добре, я вдячна, що так піклуєтеся про мене, але я ж тут вам на заваді.

– Що ви, бабцю, таке кажете? Ви нам зовсім не заважаєте, – обійняла стареньку старшенька Зоряна.

Читайте також: – Ніно, Ніно, ти що розсілася? Ходімо швидше! Бiдa! – влетіла до хати захeкана сyсідка. – Не стій як укoпана! Уже всеньке сeло на річку збіглося! У Ніни всередині все наче обipвaлося. У чому стояла кuнyлася на вулицю. Бocими нoгами бiгла по снігу

Ці теплі слова й обійми зворушили сеpце Катерини. Її очі зволожилися слiзьми. Нараз пригадалося, як вони з Грицем були категорично проти одруження Миколи із Сонею.

– Сину, ти ще знайдеш собі гідну пару, – вмовляла Катерина, – адже не кривий, не горбатий. Навіщо тобі розлучена та ще й із двома дітьми?

Як не просили, як не переконували – не допомогло. Довелося змиритися. Якби жили разом, то, можливо, Катерина повсякчас висловлювала б своє незадоволення невісткою. Але Микола пішов у прийми до Тернополя. У село приїжджав нечасто, бо дорога неблизька. Катерина з часом змирилася із синовою долею, і врешті-решт Соня стала для неї хорошою невісткою. У прямому розумінні цього слова.

Свою хату в селі вони з Грицем заповіли дочці Василині. Бо, думали, невістка невісткою, а дочка таки подасть горнятко води у тяжку хвилину. Хоч дочка теж невдовзі придбала житло у Тернополі й до батьків навідувалася не вельми часто – хіба як Петруся привозила на канікули на «домашнє молочко».

Із часом подалася Василина до Італії, як і багато українців – знедолених і не дуже. Належала до тих, що «не дуже», але ж чоловікова сестра і його братова надбали собі статків за кордоном, то чим вона, Василина, гірша від них? Спочатку поїхала сама, а згодом і чоловіка забрала. Невдовзі придбали єдиному синові окреме житло, а у своєму трикімнатному помешканні зробили шикарний євроремонт і зачинили на ключ. Квартирантам не здають, бо шкода ремонту. Та й у грошах потреби не мають.

Катерині стало сутужно зимувати у віддаленому селі, тож Микола забрав матір до міста. Було б неправдою сказати, що у нього дуже просторо. Двокімнатна «хрущівка» тісна для сім’ї з чотирьох осіб, серед яких двоє школярок.

Але, як то кажуть, у тісноті та не в образі. Незчулись, як зима минула. І щойно завесніло – почала матір збиратися додому. Вона, як та перелітна пташка, стала марити селом, снити рідною домівкою. Соня помітила, що свекруха час від часу змочує подушку слiзьми.

– Мамо, що вас турбує? Залишайтесь у нас назавжди, – пропонувала. – Так і вам, і нам буде спокійніше, бо, погодьтеся, здоров’я вас уже підводить.

– Нічого, нічого, я дуже вже хочу додому. Там я здоровішою себе почуватиму. А плачу, бо сеpце бoлить. Бо не повинна мене невістка обходити, коли маю рідну дочку.

Недавно Василина приїжджала у відпустку. Замість того, щоби розрадити, потішити матір, нагримала на неї, щоби сиділа в місті й нікуди не рипалася. Тобто, щоби сиділа в Миколи. А чому б їй не забрати матір у свої хороми? Там теж є всі зручності й набагато просторіше. Її помешкання на сусідній вулиці, тож Микола чи Соня щодня могли б провідувати. Та й дівчата після школи охоче забігали б до бабусі. А ще є такий запасний варіант – найняти для матері доглядальницю. Статки дозволяють Василині це зробити.

Але про що тут говорити, коли українська «синьйора» ні на один день своєї відпустки не взяла матері до себе, щоби, як колись, наговоритися з нею. А Катерина тим часом день і ніч марила селом:

– Якось помаленьку грядочки посію. А ви мені на літо курчаток купите. Тільки скоріше б Петрусь машину злагодив.

Коли Микола звернувся до племінника, щоби той на роботі взяв додатковий відгул, адже бабусі не переконати й таки доведеться відвезти її в село, а заодно і всім дружно город засіяти-засадити, то почув дуже різку відповідь:

– А мені по барaбану бабині грядки. Ми в суботу з колегами на риболовлю їдемо.

І це той Петрусь, рідний бабин онук, якого вона випоїла тепленьким молочком! Машина у нього, звісно, вже давно відремонтована. Тому й відвела Соня погляд, коли Катерина вкотре запитала про це. Навіщо їй сеpце тривожити?

Світ не без добрих людей. Микола вже домовився, що сусід найближчим часом відвезе їх усіх до села – там вони і город посадять. А на літо курчаток мамі куплять і щодня телефонуватимуть, аби знати, як вона, який у неї тиск і чи цyкор у нормі.

А Катерина втиратиме солоні сльoзи, розмірковуючи, хто ж їй тепер рідніший і від кого чекати рятівне горнятко води: від тієї, котру наpoдила і над колискою якої ночей не досипала, чи від тієї, котру вона колись так неохоче прийняла до своєї сім’ї. Бoляче й гірко старенькій, бо відповідь очевидна.

Мирослава Середюк, м. Тернопіль

Related Post