Свого часу народилася я та виросла в досить таки невеличкому селі, далеко від міста, там і навчалася в дев’ятирічній школі.
А вже, після того, як закінчила дев’ятий клас, я відразу поїхала в обласний центр і там вступила в технікум на навчання.
У той час я вчилася на другому курсі. Познайомилася я там з одним хлопцем, звали його Іван.
Він навчався на вищому курсі ніж я, а точніше вже випускався з цього навчального закладу. Ми з Іваном почали зустрічатися і вже через рік я дізналася, що чекаю дитину.
Батько й мати Івана всім своїм видом давали зрозуміти, що я їм зовсім не подобаюся, сприйняли мене з великими труднощами.
Лише через майбутнього онука ставилися до мене не зовсім холодно. Вони розуміли, що Іван мене дійсно щиро кохає і зробить все, щоб ми з ним були разом.
Тим більше, він був єдиною дитиною в сім’ї, його завжди усі гляділи, і робили те, що він захоче і побажає.
Після нашого весілля ми почали жити в нього вдома з його батьками. А вже через пів року у нас з Іваном з’явився син, якого ми назвали Михайликом.
Жили ми начебто дружно, свекруха ставилася до мене добре, допомагала мені з дитиною, за цей час ми навчилися з нею знаходити спільну мову. Навчання в технікумі я не залишила, а продовжила вчитися. А Михайлик, коли мене не було вдома, завжди залишався з бабусею і дідусем, я була спокійна за свою дитину.
А вже через два роки я дізналася, що знову чекаю дитину. В призначений термін у нас з’явилася донька, назвали ми її Наталочкою.
Ми з Іваном вирішили жити окремо від його батьків, вважали, що так буде краще. На той час у нас були вже деякі заощадження, а частину нам дали його батьки і ми взяли в кредит квартиру.
Його батьки нас довго відмовляли, але ми стояли на своєму, адже розуміли, що нам усім буде важко жити разом.
Згодом ми з Іваном купили трикімнатну квартиру, відсвяткували новосілля і життя здавалося для мене казкою.
Мій коханий чоловік, улюблені діти, хороша робота, кредит майже виплатили – що ще потрібно для повного щастя. Але ось настала чорна смуга.
Згодом Іван почав все більше свого часу присвячувати своїм друзям.
Він до ночі сидів з ними в старому гаражі і повертався, самі розумієте в якому стані, десь під ранок. Всю ніч я його чекала, не спала зовсім, адже це зовсім недобре, коли твій чоловік не ночує вдома.
Спочатку Івана звільнили з роботи, адже, коли він приходив під ранок, то наступного дня запізнювався на роботу, або взагалі міг не приходити, просто вигадавши щось.
Потім чоловік влаштувався на іншу, з якої через час теж його вигнали і звідти, потім він взагалі перестав шукати роботу.
Цілими днями він сидів з такими ж друзями в гаражі. А з часом Іван вже просто почав виносити речі з дому, десь заніс мої золоті сережки, позичав у всіх друзів і родичів, та й взагалі, почалося не життя, а справжнє пекло.
При цьому, його батьки в усьому робили винною мене. Говорили, що це я у всьому винна. Постійно казали мені:
– У хорошої дружини, чоловік так себе не поводить, а тримається сім’ї, тож ти сама в усьому винна. Чоловік має бути біля жінки.
Що я тільки не робила, як не просила Івана, але зовсім нічого не допомагало йому. А мені було несила бачити, як чоловік пропадає, бачити як на це дивляться діти і відвертаються від нього.
Мені одній доводилося працювати на двох роботах, щоб виплатити наш кредит. Про одяг я взагалі мовчу, забула вже коли щось купувала собі, тільки дітям і саме необхідне. Ледь на продукти решти вистачало.
У підсумку мені це все набридло, після виплати по кредиту, я забрала дітей і переїхала в село до своєї матері. Подала на розлучення і на розподіл майна, тобто нашої квартири.
А коли вже про мої наміри дізналася моя свекруха, вона приїхала до мене і влаштувала справжню суперечку через майно.
Мати Івана говорила мені, що це я винна в усіх наших сімейних проблемах, що я хочу тепер привласнити квартиру, яка і моєму чоловікові належить також. Вона сварилася, що ніколи мені цього не дозволить.
Коли я стала заперечувати її слова і говорити, що Іван навіть не платить аліменти на дітей, не допомагає нам абсолютно нічим, що я одна все тягну і, що я дуже втомилася за весь цей час, діти ростуть, а батька поруч з ними немає давно, він якийсь абсолютно байдужий, щодо них і щодо мене, вона просто плюнула і пішла.
Мені було дуже сумно з того всього, я навіть розхвилювалася. Виходить у всьому винна тільки я, я одна. Але, що я робила не так, що виправдовує таке ставлення чоловіка до своєї сім’ї!
Ми досі живемо у моєї мами і не знаємо що робити далі. Чоловік зовсім забув про мене і дітей, жодної звістки немає. Не знаю, як мені бути далі. Що робити з квартирою і чи є шанс, щоб вона дісталася повністю мені, адже чоловік зовсім не дбає про дітей і кредит майже весь час платила я сама?
Фото ілюстративне.
