fbpx
Життєві історії
Коли моя донька переїхала жити в столицю, до нас стала рідко приїжджати. А коли навідувалася, то все їй не подобалося: скрізь бруд, в хаті недобрий запах, по воду аж до колодязя потрібно ходити. Ми з чоловіком пакували їй продукти, давали гроші і вона знову поверталася в місто. Згадую зі смутком ті часи, коли мій син декілька років ходив в одних штанах, поки ми з батьком відкладали гроші для доньки у Київ

Все своє життя я мріяла, як закінчу школу, поїду жити в столицю, знайду там хорошу роботу та заможного чоловіка і залишуся жити там.

Але щиро покохала Івана – тракториста з сусіднього села, вийшла за нього заміж і так і залишилася жити в селі.

Зате в мене був дуже добрий і хороший чоловік.

А що ще потрібно жінці для щастя, насправді?

Згодом у нас народилася маленька донечка, а через 7 років – синочок.

Наша донечка Маринка росла дуже красивою дівчинкою, любила гарно одягнутися, доглядала за собою і так, як і я в юності, мріяла жити в місті.

Я дивилася на доньку і згадувала себе і свої мрії, мені так хотілося, щоб хоча б у неї життя було кращим, ніж в нас в селі.

Тішилася тим, як вона доглядає за собою, має гарний смак і такі яскраві мрії.

Маринку свою, після закінчення школи, ми відправили вчитися в місто, в столицю.

Ми з чоловіком вважали, що як вона гарно вивчиться, то й брату своєму в житті допоможе і нам на старості років стане серйозною опорою та підтримкою.

А що ще потрібно батькам?

Марина до нас в село приїжджала дуже рідко, постійно говорила, що завдань там багато, вона постійно зайнята.

Гроші з чоловіком ми їй надсилали регулярно.

Навіть наш син все розумів, що сестра в місті, їй там більше потрібно, ніколи й слова не сказав за те, що ми дуже допомагаємо доньці.

А я зараз згадую ті часи і так мені соромно за себе, на синові економила, він по два роки в одних штанах сидів та сорочку одну носив, а я збирала гроші для доньки.

Коли Марина приїжджала, ми не знали з якого боку до неї підійти, їй все не подобалося, скрізь брудно, в хаті неприємний запах, вода в колодязі.

Побуде день, набере продуктів, гроші візьме і знову у місто майне.

Я тішилася, що вона в мене така красуня та розумниця, думала підросте і розумнішою стане, цінуватиме більше нас і нашу турботу.

Якось Марина нам подзвонила і сказала, що познайомилася з хлопцем, він з гарної і заможної родини.

Два тижні вона не дзвонила, не спілкувалася ні зі мною, ні з батьком.

А якось ввечері сама нас набрала і сказала, що вже заміжня, весілля вже відгуляли, все було добре і в неї все гаразд.

Нас з батьком молоді на весілля не запросили, адже там були такі поважні гості, а ми з села, там таких не було.

Ми зовсім інші, не такі, як її, тепер вже, багата родина.

На запитання чи приїдуть вони до нас з батьком хоч познайомитися з зятем, Марина сказала, що не знає, адже в неї зараз багато справ, вона зайнята дуже.

Тепер я не знаю чи є в мене донька, чи вже ні.

Але найбільше мені прикро і соромно перед сином своїм.

Ну чому я була така неуважна до нього, адже він моя дитина?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page