Все своє життя я мріяла, як закінчу школу, поїду жити в столицю, знайду там хорошу роботу та заможного чоловіка і залишуся жити там.
Але щиро покохала Івана – тракториста з сусіднього села, вийшла за нього заміж і так і залишилася жити в селі.
Зате в мене був дуже добрий і хороший чоловік.
А що ще потрібно жінці для щастя, насправді?
Згодом у нас народилася маленька донечка, а через 7 років – синочок.
Наша донечка Маринка росла дуже красивою дівчинкою, любила гарно одягнутися, доглядала за собою і так, як і я в юності, мріяла жити в місті.
Я дивилася на доньку і згадувала себе і свої мрії, мені так хотілося, щоб хоча б у неї життя було кращим, ніж в нас в селі.
Тішилася тим, як вона доглядає за собою, має гарний смак і такі яскраві мрії.
Маринку свою, після закінчення школи, ми відправили вчитися в місто, в столицю.
Ми з чоловіком вважали, що як вона гарно вивчиться, то й брату своєму в житті допоможе і нам на старості років стане серйозною опорою та підтримкою.
А що ще потрібно батькам?
Марина до нас в село приїжджала дуже рідко, постійно говорила, що завдань там багато, вона постійно зайнята.
Гроші з чоловіком ми їй надсилали регулярно.
Навіть наш син все розумів, що сестра в місті, їй там більше потрібно, ніколи й слова не сказав за те, що ми дуже допомагаємо доньці.
А я зараз згадую ті часи і так мені соромно за себе, на синові економила, він по два роки в одних штанах сидів та сорочку одну носив, а я збирала гроші для доньки.
Коли Марина приїжджала, ми не знали з якого боку до неї підійти, їй все не подобалося, скрізь брудно, в хаті неприємний запах, вода в колодязі.
Побуде день, набере продуктів, гроші візьме і знову у місто майне.
Я тішилася, що вона в мене така красуня та розумниця, думала підросте і розумнішою стане, цінуватиме більше нас і нашу турботу.
Якось Марина нам подзвонила і сказала, що познайомилася з хлопцем, він з гарної і заможної родини.
Два тижні вона не дзвонила, не спілкувалася ні зі мною, ні з батьком.
А якось ввечері сама нас набрала і сказала, що вже заміжня, весілля вже відгуляли, все було добре і в неї все гаразд.
Нас з батьком молоді на весілля не запросили, адже там були такі поважні гості, а ми з села, там таких не було.
Ми зовсім інші, не такі, як її, тепер вже, багата родина.
На запитання чи приїдуть вони до нас з батьком хоч познайомитися з зятем, Марина сказала, що не знає, адже в неї зараз багато справ, вона зайнята дуже.
Тепер я не знаю чи є в мене донька, чи вже ні.
Але найбільше мені прикро і соромно перед сином своїм.
Ну чому я була така неуважна до нього, адже він моя дитина?
Фото ілюстративне.
