Останнім часом, я вже постійно ходжу тихесенько перед тими дітьми, в гостях у них навіть слова зайвого сказати не можу, стараюся бути непомітною зовсім. Уважно їх слухаю, не даю ніяких порад, нічого зайвого у них не запитую і сама не розповідаю. А дружина мого сина, коли я до них прийду, встає, йде в іншу кімнату, закриває за собою двері і там сидить весь час, поки я не піду? Що це взагалі таке, ну що це за відношення до матері? Ну чому так в моїй родині виходить, – сумно розповідає свої непрості будні мені Олександра.
– Можливо ти колись сперечалася з невісткою своєю, що в неї до тебе ставлення таке?
– Ні! В тому й справа, що ніколи й слова поганого їй я не сказала, навіть косо не дивилася на неї жодного разу. Це відносини такі у нас з нею склалися ще з самого початку, ще до знайомства я відчула щось недобре, я не знаю чому так вийшло. Дружина сина просто мене ігнорує постійно, не хоче спілкуватися зі мною. В гості їх кликала до себе дуже часто, подарунки дарувала потрібні для них, гроші пропонувала завжди їм. В гості не приходить під слушним приводом, від грошей відмовляється навідріз, кажуть, що їм нічого не потрібно, у них все є. Я вже зрозуміла, що марно все, махнула рукою і пробувала змиритися з цим. Приходжу раз в тиждень до онука і сина, займаюся та граюся з дитиною і відразу йду. Син метушиться сам біля мене, чай ставить. А невістка моя Марія, коли я приходжу, в іншу кімнату з задертим носом іде демонстративно, ось так, добре, що хоч вітається зі мною. Скаже одне-два слова і йде.
– Дійсно ситуація якась зовсім неприємна. А син що говорить? Як це пояснює все це?
– А що він може сказати? «Ой, мамо, не звертай уваги на настрій Марії моєї, все в порядку, вона завжди така!». Ну, я і не звертаю. А що я можу зробити тут? Відносини почати з’ясовувати? Ні до чого хорошого це не призведе абсолютно, сама добре розумію усе, посперечаємося лише всі, мені здається. Не дарма кажуть – поганий мир кращий за добру сварку. Тому мовчу я в домі своїх дітей, вони там господарі.
Син Олександри Віталій, в шлюбі зі своєю дружиною вже майже 6 років, два роки тому у них з дружиною народився єдиний синочок. Вона сидить в декреті, чоловік лише один працює, живуть вони окремо від батьків, квартира в кредиті у них.
– Вони до весілля знайомі були десь пів року, напевно, все! – пригадує Олександра. – Син мій до мене якось приходить і говорить: “Мамо, здається, я одружуся, вже невістку тобі знайшов”. Ну прекрасно, кажу, коли наречену приведеш до нас додому, познайомиш хоч нас з нею? А він – так я її запрошував вже, вона не хоче. Ну, не вважає це за необхідне. Марія вважає, що це старі принципи. Чому вона має на оглядини ходити? Ще має її хтось роздивлятися.
Олександра була дуже здивована – виходить, вона свою невістку вперше на весіллі побачить, чи що? Так хіба робиться? На знайомстві наполягла просто категорично. В один з вихідних перед самим весіллям син привів Марію в гості «на пироги».
– Весь вечір тільки я і розмовляла одна, намагалася хоч якось з нею спільну мову знайти, з Марії кожне слово не можна було витягнути. Але тоді не звернула на це уваги. Зрозуміло ж, в перший раз, людина соромиться в чужому домі. Думаю, одружаться, буду запрошувати їх обідати по вихідним, лід і розтане і ми звикнемо одна до одної. Сподівалася, що в майбутньому ми з нею спільну мову знайдемо.
Але той лід не розтанув не після весілля, ні навіть після народження онука два роки тому. Всі спроби Олександри знайти спільну мову зі своєю невісткою, були невдалими.
– Дзвоню їй, говорю своїй невістці, мовляв, Маріє, зайду до вас завтра, поспілкуюся, пограюся з онуком, можна? – ділиться зі мною Олександра. – Ой, ні, відповідає, ми в поліклініку завтра йдемо. Дзвоню синові, кажу, чому твоя дружина мене ігнорує? Чому не пускає до онука?: «Ой, мамо, що ти таке говориш? Приходь в будь-який день, хоч завтра!»
Я йому – так завтра ж ви в поліклініку їдете? В яку поліклініку, каже, ми там тиждень тому були. Приїжджаю завжди не з порожніми руками! Торт везу до чаю, фрукти якісь, іграшку онукові постійно везу, це у мене за правило завжди було. Мій онук такий щасливий до мене мчить, знає, що бабуся гостинці привезла гарні. Син біжить чайник ставити і чай мені робити.
А невістка, як завжди, з кам’яним обличчям в спальню, і двері за собою закриває постійно. За ці всі роки нічого не змінилося зовсім. І начебто мені ображатися нема на що, любити мене вона не зобов’язана, в гості, за великим рахунком, теж не запрошувала. Але невже так можна? Я ж мати! Вона теж мама, невже не розуміє, що колись сама може бути на моєму місці. Я ж їй жодного слова недоброго не сказала, лише сама стараюся до неї якийсь підхід знайти.
Ну що мені ще потрібно зробити? Як з невісткою помиритися мені?
Фото ілюстративне.
