Марія завжди мріяла про велику і дружню родину, про затишок, де панує взаємна повага.

Коли вона виходила заміж за свого коханого Петра, вона щиро вірила, що стане не лише доброю дружиною, а й улюбленою невісткою.

Втім, реальність виявилася значно суворішою, ніж її юнацькі мрії.

Камінь спотикання мав ім’я – Галина Степанівна, мати Петра, жінка з владним характером і глибоко вкоріненою переконанням, що жодна інша жінка не варта її сина.

Їхні стосунки почалися з прохолоди, яка швидко переросла у відкриту, хоч і пасивну, ворожість.

Галина Степанівна була тією, хто ніколи не сперечався відкрито, але її докір відчувалася у кожному погляді, у кожному жесті, у кожній «добрій» пораді, що мала на меті лише повчати Марію.

— Марійко, ну навіщо ти так готуєш? Петро ж любить, як я, – з м’ясом, а не ці твої овочі. Це ж чоловік, йому сила потрібна, – говорила вона, ігноруючи, що Петро давно вже перейшов на більш легку їжу.

Або:

– Ця сукня, звичайно, не дуже тобі пасує, надто яскрава. Моїй Оксаночці таке було б добре, а тобі.

Оксана, донька Галини Степанівни і молодша сестра Петра, була центральною фігурою у житті свекрухи.

Вона була її «сонцем», її «надією», її «ідеалом». І саме тут крилася найбільша образа для Марії.

Галина Степанівна була вчителькою і накопичила чимало майна та заощаджень за своє життя.

Коли Петро і Марія намагалися облаштувати своє скромне сімейне гніздечко, шукаючи фінансової підтримки чи хоча б простої участі, їм завжди відмовляли.

— Петрусю, у нас зараз грошей немає. Та й молоді ви, самі повинні старатися. Я у ваші роки все сама робила, ніхто мені нічого не давав, – незмінно відповідала Галина Степанівна.

Водночас, Оксані вона не відмовляла ні в чому.

Нова квартира, оплата навчання у столиці, дорогі подарунки, фінансування її першого бізнесу.

Все, що просилося для Оксани, знаходило блискавичне схвалення.

Одного разу, Петро наважився на пряму розмову:

— Мамо, ми хочемо взяти кредит на нове ліжко. Може, ти позичиш нам п’ять тисяч на перший внесок? Ми повернемо за декілька місяців. Відповідь прозвучала холодно:

— Я не банк. Гроші – це праця. У мене на рахунку лежить тільки на “чорний день”. А Оксані я допомагаю, бо вона – дівчина, їй важче, та й вона будує своє майбутнє.

Ця фраза стала важкою для сина.

Петро і Марія навчилися жити, покладаючись лише на себе, сумуючи, коли Оксана приїжджала на вихідні на новій, подарованій матір’ю, автівці, і розповідала про свої дорогі закордонні поїздки, влаштовані матір’ю.

Марія плакала ночами, але вдень намагалася робити вигляд, що все добре.

Вона працювала на двох роботах, заощаджувала кожну копійку, облаштовуючи їхню орендовану квартиру.

Вона не чекала любові від свекрухи, але чекала справедливості чи бодай нейтралітету. Її не було.

— Не можу навіть зрозуміти, чому вона тебе так не любить? – запитав якось Петро, роздратований черговою суперечкою.

— Тому що я не вона, і я не Оксана, – тихо відповіла Марія, втомлено дивлячись у вікно. – Я чужа.

Роки минали. Петро і Марія нарешті купили власну маленьку квартиру, завдяки власним титанічним зусиллям.

Вони виховали сина, і в їхньому житті з’явився той спокій, який дає незалежність.

Тим часом, Оксана досягла свого апогею в очах матері.

Вона зустріла чоловіка, який мав гарні перспективи, і вони прийняли рішення про еміграцію.

Канада – це слово лунало в домі Галини Степанівни, як мантра.

Навіть тут Марія відчула останній смуток.

На прощальній вечері, коли Оксана збиралася за кордон, Галина Степанівна сказала:

— Ну ось, моя дівчинка поїде, будуватиме своє життя у великому світі. Сподіваюся, там вона знайде людей, які будуть її цінувати. А не так, як тут, де заздрять і не розуміють її високих прагнень. – Цей погляд був кинутий прямо на Марію.

Проводи були пишними.

Марія, вже загартована, дивилася на це, як на сцену. Вона вже не відчувала образи, лише байдужу втому.

Коли Оксана сіла у потяг, її контакт з матір’ю не обірвався, але змінився.

Розмови були рідшими, через різницю в часі. Допомога? Неможливо, через відстань.

Оксана надсилала короткі повідомлення, фотографії з гарних місць, розповідала про свої успіхи.

Вона занурилася у нове, яскраве життя, і стару матір вона любила, але з далекої відстані.

Повертатися вона не збиралася. Вона будувала своє нове життя в Канаді, про яке так мріяла Галина Степанівна.

Для Галини Степанівни почався період «заходу сонця».

Їй виповнилося 70 років. Її здоров’я, яке завжди здавалося непохитним, почало здавати.

Самотність у великій квартирі, яку вона так ретельно оберігала, стала гнітючою.

Її коло друзів розсіялося, а владний характер відлякував сусідів.

Залишився лише Петро. Він телефонував щодня, приїздив щотижня, купував усе в аптеці і продукти.

Марія завжди наполягала:

— Петре, це твоя мати. Ти повинен.

Вона, як і раніше, не переступала порогу свекрушиного дому без нагальної потреби, але і Петру не забороняла виконувати свій синівський обов’язок.

Одного разу, Петро повернувся від матері похмурий.

— Що сталося? – запитала Марія.

— Вона впала вчора, ледве дійшла до телефону. В поліклініці кажуть – потрібен постійний догляд. Або будинок для літніх людей, – тихо промовив він.

Він сів на диван і втомлено закрив обличчя руками.

— Я не можу сам. А Оксана сказала, що зараз не на часі, у неї багато роботи. Вона не приїде, не може.

Це була тріщина в ідеальному світі Галини Степанівни.

Її донька, в яку вона вкладала всі свої надії, сили та кошти, обрала своє життя.

Через кілька днів пролунав дзвінок. Це була Галина Степанівна.

Вона телефонувала не Петру. Вона телефонувала Марії.

Голос був слабкий, позбавлений колишньої владності, але зі збереженою ноткою вимоги.

— Марійко, мені недобре. Я не можу сама. Я прошу тебе прийди до мене. Я не маю нікого. Я знаю, я була не права, – вона замовкла, збираючись з силами. – Я віддаватиму тобі свою пенсію. Всю, кожен місяць. Тобі не треба буде працювати. Тільки доглядай мене. Ти ж добра і Петро же твій чоловік, він цього хоче.

Марія притулила телефон до вуха, відчуваючи, як у неї промайнуло багато думок.

Це був не доказ каяття. Це був діловий дзвінок. Її не просили пробачити. Її наймали.

Вона відчула, як старе, заблоковане почуття несправедливості, яке вона роками закопувала, вирвалося на волю.

Вона вдихнула і тихо, але твердо, відповіла.

— Галино Степанівно, мені дуже шкода, що ви опинилися в такій ситуації. Це правда, я добра людина. І я багато років доводила, що я вмію працювати і піклуватися про свою родину. Я пам’ятаю кожен ваш погляд, кожне слово, і кожну копійку, яку ви віддали Оксані, а нам – ні.

На тому кінці було мовчання.

Здавалося, старій жінці важко було усвідомити відмову, що звучала так ввічливо, але так остаточно.

— Ваша пенсія не коштує тієї ціни, яку я заплатила б за догляд. Ціна – це мій смуток протягом п’ятнадцяти років. Ціна – це те, що ви ніколи не бачили в мені людину, тільки перешкоду.

Марія зробила паузу, щоб голос не затремтів.

— Ви вкладали у своє майбутнє – в Оксану. І це майбутнє поїхало до Канади. Ми з Петром будували наше майбутнє, самі. І тепер я не хочу ставити наше спокійне, вистраждане життя на паузу, щоб доглядати людину, яка жодного разу не виявила до мене поваги чи любові.

— Петро – ваш син. Він зробить те, що вважає за потрібне. Я буду його підтримувати. Але доглядати вас, як невістка, я не буду. Я вже не хочу. Я більше не та Марія, яка шукає вашого схвалення.

Вона поклала слухавку.

Коли Петро увійшов до кімнати, вона розповіла йому про дзвінок.

Він слухав, киваючи, без обурення. Його погляд був сповнений розуміння і болю за матір, але водночас вдячності до дружини.

— Я розумію, Маріє. Я повністю тебе підтримую, – сказав він. – Це моє рішення. Я знайду доглядальницю, або буду думати про інший варіант. Ти вже зробила для мене більше, ніж будь-хто інший. нехай сестра гроші дає теж.

Марія розуміла, що вони теж за це будуть платити, бо це рідна мати її чоловіка, але вона завжди холодною до неї була, тому вона зовсім не хоче її доглядати, хоча десь в глибині душі шкодує її.

Вперше в житті вона відчула не провину, а гордість. Вона відвоювала своє право на спокій і власне життя, яке так довго намагалася затьмарити Галина Степанівна.

Сім’я – це про взаємність. І якщо у стосунках не було любові та поваги, то в критичний момент не може з’явитися обов’язок, що замінить їх.

А ви як вважаєте, чи мала б у цій ситуації невістка доглядати свекруху, адже, яка б вона не була, це ж рідна мати – літня жінка?

Фото ілюстративне.