Так вийшло, що Лідія Павлівна все своє життя прожила в однокімнатній квартирі, обставленій речами, які вели свій розповідь про її історію.

Тут була кімната, де вона разом із чоловіком і донькою зустрічала свята, тут вона в’язала макраме та робила мило ручної роботи.

Однак після того, як чоловіка не стало, а донька з сім’єю переїхала до великого міста, Лідія Павлівна залишилася сама, але не сумувала.

Щоправда, її світ зовсім почав змінюватися тоді, коли дочка, що приїжджала до неї раз на пів року, вирішила, що її мати більше не повинна жити в маленькій квартирі на краю світу.

Але Лідія Павлівна не сумувала в своїй квартирі останніми роками, на пенсії вона займалася тим, на що не вистачило довгого робочого життя.

Жінка часто гуляла в парку, зустрічалася часто з подругами, в’язала макраме, а останнім часом захопилася створенням мила ручної роботи.

— Мам, ну тобі зайнятися нічим вже зовсім, чи що? — здивовано підняла брови рідна донька, коли побачила, чим займається її мама. — Мило якесь собі придумала. Ще й гроші чималі, напевно, витрачаєш на ці всі штуковини. Могла б онукам дати на іграшки, користі було б більше.

Лідія Павлівна лише зітхала. Знаючи свою власну дочку, вона не очікувала, що Ірина сприйме її захоплення з радістю, але хоча б повагу можна було проявити! А донька зовсім так сухо відреагувала.

— Іринко, не переймайся. Приїдете, я з хлопцями в «Будинок іграшок» сходжу, запланувала вже, — почала виправдовуватися Лідія Павлівна. Їй і справді стало незручно, що вона, доросла жінка, займається дрібницями і витрачає гроші на своє хобі, адже не звикла на себе витрачати кошти, а тут ще й донька дорікнула їй.

— Так, приїдемо. За тиждень, у Кості відпустка якраз планується.

Лідія Павлівна навіть здивувалася від несподіванки.

Сім’я дочки в повному складі приїде до неї на цілий тиждень. Таке траплялося нечасто, двічі на рік, і щоразу Лідії Павлівні доводилося хвилюватися від передчуття зустрічі гостей.

Засмучуватися було через що. В її невеликій квартирі зі зручностями могла розташуватися тільки одна людина — вона сама. Але Ірина з Костянтином цього чомусь рішуче не розуміли.

Приїжджаючи, вони займали єдину кімнату і улюблений диван Лідії Павлівни, пів ночі дивилися телевізор і довго спали вранці. Онуки — Богдан і Артем — у цей час жили в кухні на надувному матраці. А самій Лідії Павлівні належало тулитися в коридорчику на розкладному ліжку.

Якщо до всього іншого додати ще й те, що гості не особливо витрачалися на продукти, а Ірина не поспішала допомагати матері по господарству, то ставало зрозуміло, чому Лідія Павлівна не дуже прагнула зустрічі з дочкою.

Зізнатися щиро – все це їй дуже важко було.

Напередодні прибуття гостей Лідія Павлівна зібрала у велику картонну коробку всі свої мильні квіти, які зробила за останній час.

Вона вирішила залишити їх на зберіганні в сусідки Валентини, щоб уникнути неприємних пояснень з Іриною. Тим паче, що Валентина теж була початківцем-миловаром, їй це дуже подобалося.

— Залишайте, звичайно, — радісно погодилася та, заглядаючи в коробку. — Ой, а що це? Півонії у вас такі гарні, ви просто велика молодець, Лідіє Павлівно, у вас талант, таку красу робите!

— Та годі тобі, Валю, — махнула рукою Лідія Павлівна, але їй, правду кажучи, було дуже приємно, що хоч хтось цінує її творчість. — Ірина, он, каже, що нерозумно це все. Не хочу її нервувати зайвий раз, ось до тебе і принесла, щоб вона не бачила і не сердилася на мене зовсім.

— Дуже гарно. І ось ці, іриси, теж гарні, — дістаючи з коробки шматки ручного мила, захоплювалася сусідка. — Вам продавати б їх треба обов’язково, тоді ще й дохід буде чималий. До пенсії надбавка, тисяч п’ять легко можна мати. Давайте я вам в інстаграмі сторінку красиво зроблю і покажу, як фотографії правильно робити, щоб ви роботу продавали свою. Навчу вас, поки не переїхала до тата свого. Самі знаєте, він у мене зараз часто недужає.

— Можна спробувати, якщо ти радиш, — у Лідії Павлівни аж засвітилися очі. — Тільки Іринці ні слова краще моїй не кажи, не хочу, щоб вона знала про це.

Сім’я доньки увірвалася в розмірене та дуже спокійне життя Лідії Павлівни, як зазвичай, шумно і швидко.

Жінці все ж залишалося сподіватися, що тиждень з гостями пролетить досить таки швидко.

— Мамо, а що це в тебе, каструлька нова? Гарненька яка, я заберу собі, нам вона якраз згодиться.

Донька, немов вправний детектив, оглядала пильно мамину квартиру, розмірковуючи, чим би поживитися і що у неї такого новенького та красивого з’явилося.

— Бери, — понуро погоджувалася Лідія Павлівна. — Це мені тітка Зіна подарувала на день народження. Та мені-то ні до чого, бери. Вам згодиться, адже вас багато, а я одна.

Після приїзду дочки вона завжди недораховувалася то срібної ложечки, то келихів, то якусь мсочку гарненьку і тепер ось — каструля.

— Знаєш, мамо. Ми тут подумали і вирішили усі, тобі треба переїжджати з цього села. Тут же що — медицини абсолютно ніякої. І, потім, від нас далеко ти дуже живеш, — ховаючи очі, почала Ірина неприємну розмову, запихаючи каструльку у валізу, вона чудово розуміла, що розмова ця буде для її мами важка.

Ця розмова починалася щоразу, коли приїжджала донька.

Ірина вмовляла свою маму продати квартиру в невеликому районному центрі та переїхати жити до Києва.

У великому місті і фахівці досвідченіші, швидка, якщо що, їде швидше. І найголовніше, сім’я дочки поруч.

— Сидиш тут весь час зовсім одна, у своїй цій шпаківні, з п’ятого поверху поглядаєш, навіть поговорити ні з ким тобі. А мені допомога з онуками потрібна. Артема з тренування зустріти хоча б. А в Богдана репетитори, до іспитів готується дитина, — продовжувала Ірина. — У тебе совість є взагалі? Я там розриваюся одна між усіма цими справами, нічого не встигаю. Зі мною толком не займалася ти свого часу, зайнята лише своїми справами була, а тепер на онуків рукою махнула.

Зазвичай Лідія Павлівна категорично відмовлялася, пояснювала доньці, що їй і так добре і вона не скаржиться ні на що.

Їй було непогано в своєму місті, у своєму домі, серед знайомих і сусідів.

За більш ніж п’ятдесят років у цьому районі вона встигла познайомитися з дуже багатьма людьми і почувалася тут у своїй тарілці.

Зриватися і їхати на схилі життя куди б то не було хотілося найменше.

Але зараз Ірина мамі все описала якось так, ніби вона не хоче допомагати їй і доглядати за онуками, ніби вона байдуже до рідних своїх.

Коли дочка була маленькою, Лідія Павлівна і справді приділяла їй мало часу, пропадаючи на роботі, адже хотіла заробити більше грошей для їх кращого життя, щоб не жити в бідності.

Маленьку Іринку тоді матері довелося навіть влаштувати в цілодобовий дитячий садок, адже і Лідія Павлівна, і її чоловік працювали на заводі в одну зміну, часу не було зовсім на доньку, бували дійсно такі моменти.

— Іринко, ну що ти таке кажеш! — почала тихо і обережно обурюватися жінка. Але Ірину вже було не зупинити, вона якраз тільки й увійшла в смак.

— А що, не так? Поки сили є, допомогла б мені з синами, онуками своїми рідними. З продажу твоєї квартири можна що-небудь поруч із нами купити.

Усю ніч Лідія Павлівна не спала після слів доньки.

Її не залишали думки про те, як краще вчинити, щоб не образити єдину власну дочку.

Переїжджати матері, звісно, як і раніше, зовсім не хотілося: було шкода нажитих речей, а ще найбільше шкода дорогих серцю спогадів, пов’язаних із цими стінами.

Але розумом вона розуміла — дочка має рацію, до старості потрібно бути ближче одне до одного, адже скоро і їй важче буде і вона потребуватиме їх допомоги, як вони зараз її.

На ранок Лідія Павлівна, зібравши свої думки до купи, дала згоду своїм рідним на переїзд.

Новина помітно розвеселила Ірину, і вони з чоловіком негайно взялися за справу.

Спочатку було вирішено зібрати речі Лідії Павлівни та написати в нотаріуса довіреність на Ірину на мамину квартиру.

— Поживеш поки що в нас, а я тут сама продажем займуся, тобі зайві ці турботи точно не потрібні, — діловито повідомила Ірина своїй матері.

Через два тижні Лідія Павлівна вже стояла на порозі доньчиної квартири.

Усе її життя за чимало років вмістилося в парі валіз, решту речей Ірина наполягла залишити в рідному місті та викинути на смітник, мовляв, матері вони вже не пригодяться, а якщо щось і буде потрібно, то куплять все тут.

Мовляв, нема чого в нове життя старий мотлох везти.

Місце Лідії Павлівні відразу визначили в дитячій кімнаті, на розкладному кріслі.

— Мамо, ти не переймайся — це тимчасово все буде, — заспокоювала Ірина пониклу та сумну Лідію Павлівну. Та вже встигла пошкодувати, що так вчинила кардинально не залишивши собі шляху назад, давши згоду на продаж квартири. — Зараз підберемо тобі щось, обставишся і заживеш не гірше, ніж раніше, тобі сподобаєьбся в нас. Ще й діда якогось зустрінеш.

Якраз зустріти діда Лідія Павлівна хотіла найменше.

Зараз вона понад усе в світі мріяла про свій куточок, де буде тихо і спокійно, де знову можна буде зайнятися своїми мильними справами.

Так дуже повільно для неї минув місяць, потім інший.

— Іринко, ну що там? Як просувається справа з купівлею для мене житла? — боязко випитувала Лідія Павлівна свою дочку.

— Мамо, тут розумієш, така справа. Загалом, грошей від продажу ні на що не вистачає зовсім, як не крути, — театрально відвівши очі, почала зітхати Ірина. — Щоб хоч якось збільшити суму, Костя ці гроші в бізнес вклав, зараз чекати треба поки товар продасться. Але ти не переймайся, все буде добре, скоро ми владнаємо все.

При цих словах Лідії Павлівні стало недобре.

Найгірший варіант, якого вона навіть не могла допустити навіть у думках — це вкласти всі гроші від продажу її квартири в бізнес її зятя.

Костянтин, якщо говорити відверто, бізнесменом був зовсім ніяким і про це знала й Ірина сама. Будь-яку прибуткову справу міг легко зробити збитковою. Ну давалося йому нічого і все.

Але водночас він не розчаровувався і регулярно брався за нові бізнес-ідеї.

До сорока п’яти років чоловік вже встиг покерувати швейною майстернею, попрацювати з продажем товарів, мав досвід роботи з сантехнікою і фасуванням насіння соняшнику.

Загалом, за плечима був грандіозний багаж знань, який ніяк не міг привести Костянтина хоч до якогось прибутку, адже все, за що він не брався, нічого не йшло до рук.

— Ірино, як ти могла так вчинити, не порадившись зі мною! Спустити всі мої гроші на бізнес чоловіка свого, — у Лідії Павлівни це просто зовсім не вкладалося в голові.

— Ну, взагалі, гроші не такі вже й твої, — невдоволено хмикнула Ірина, дивлячись матері прямо в очі. — Ти ж довіреність підписала на мене.

Заперечити Лідії Павлівні було нічого, вона розуміла, що це була її велика помилка. Мовчки вона повернулася на своє розсувне крісло і лягла обличчям до стіни.

В очах стояли сльози від образи на дочку.

Тепер, вже й так зрозуміло, що ніхто не міг їй сказати, скільки часу мине, перш ніж вона переїде у свою квартиру.

І чи переїде взагалі. Судячи з усього, надій у неї не залишилося зовсім.

Минув ще місяць, а потім ще один.

Донька більше не починала розмов про купівлю квартири для матері, наче ця тема вже відійшла, і Лідія Павлівна розуміла — грошей просто-напросто немає.

У сімейному житті Ірина виявилася важкою людиною і постійно командувала усіма навколо, включно з Лідією Павлівною, чого мати раніше не знала зовсім.

То вона води багато ллє, то в туалеті довго сидить, то багато телефоном розмовляє, заважає усім розмовами своїми, то дуже рано прокидається і на кухню йде.

Зрештою, Лідія Павлівна зрозуміла, що більше вона такого життя не хоче, це все лише замучувало її.

— Валю, привіт, — зателефонувала жінка колишній сусідці по дому. — Ти могла б мені знайти якусь кімнату чи квартирку для оренди десь близько біля себе? Хочу ближче до нашого будинку, старість свою проводити на батьківщину поїду.

— Лідіє Павлівно, що сталося? — здивувалася і розхвилювалася сусідка. — Ви ж там із донькою поруч, в окремій квартирі живете, повірте, це не так вже й погано, я розумію, що ви сумуєте, але потрібно трохи часу і ви звикните і все буде гаразд.

— Якби ж воно так було, — гірко зітхнула Лідія Павлівна, прикриваючи слухавку рукою, щоб Ірина не почула її розмов. — Я порахувала, моєї пенсії якраз на куточок і абияк прожити вистачить, підняли он ще нещодавно на п’ятсот гривень.

— Так, — голос Валентини став серйозним. — Приїжджайте до мене. Я до батька на тиждень їду, він у мене на дачі живе. Поживете поки у мене, квіти поливатимете, та Рудика мого годуватимете. А там подивимося вже разом, коли я повернуся додому.

На тому й вирішили.

Поки Ірина була на роботі, Лідія Павлівна швидко зібрала речі та поїхала на вокзал.

Образа на дочку була такою сильною, що вона навіть не хотіла говорити їй, що поїхала, навіть дивитися в її сторону, після всього, не могла.

Рідне невеличке містечко зустріло літньою зливою, і Лідія Павлівна вирішила, що це хороший знак.

Валентина зустріла її, наче рідну, напоїла чаєм із пирогами і визначила у велику кімнату.

— Ось тут і коробка ваша з милом, я нічого не чіпала навіть. Думаю, навіщо вам щосьорендувати зараз, живіть у мене. І мені спокійніше, і вам добре у своєму домі, — запропонувала Валентина. — У мене ж мами, на жаль, давно немає, будете мені як рідна, мені теж важко жити обдній.

Лідія Павлівна навіть розчулилася від таких слів.

Дівчину вона знала змалечку і дружила з її матір’ю, тому і сама Валентина була їй як донька.

І хоча Ірина телефонувала і кликала матір повернутися, робила вона це нібито через силу, не чула вона щирості в голосі її.

Лідія Павлівна відчувала — донька навіть рада, що вона кудись поїхала і не докучає своєю присутністю, їй лише краще від того стало.

Валентина, як і обіцяла, допомогла Лідії Павлівні почати продавати свої вироби. І хоча жінці було незручно просити гроші за своє захоплення, вона була рада, що може оплатити своє проживання і допомогти Валентині також.

А найцікавіше, що основним покупцем мильних квітів виявився чоловік із сусіднього під’їзду.

Спочатку він робив невеличкі покупки щодня, і Лідія Павлівна, сміючись, продавала йому нову порцію мила.

А потім наважився і, нарешті, запросив її зустрітися в парку, недалечко від їх будинку.

Лідія Павлівна погодилася, адже їй так було важко на душі останнім часом після вчинку дочки, так хотілося поговорити з кимось, можливо, хоч чужі люди пошкодують її, якщо рідна донька не пошкодувала.

Виявилося, що Дмитро Петрович вже давно живе сам, дітей у нього немає, жінки не стало багато років тому. Вони довго спілкувалися, він добрий чоловік.

Дмитро Петрович дуже шкодував Лідію, запропонував їй розділити самотню старість, адже і йому одному непросто живеться, разом – веселіше буде. Лідія Павлівна задумалася, не знає, як краще вчинити, чи варто робити такі кардинальні зміни в своєму житті.

І хоч Ірина телефонувала і просила її повернутися, Лідія Павлівна відчувала, що це не щиро і вона не може пробачити доньці.

Як краще матері вчинити, щоб бути щасливою: зустрічати свою старість з такою ж самотньою і близькою їй людиною, яка розуміє її, як вона сама, чи краще повернутися до доньки, адже хоч вона і має поганий характер, але ж вона найрідніша людина їй?

Фото ілюстративне.