Кажуть, найбільша тиша — це тиша між двома людьми, які колись щиро любили одне одного, а тепер час стер ті особливі почуття, залишивши лише буденність.

Ця тиша гучніша за суперечки, важча за докори та страшніша за самотність.

Саме такою тишею дихав тепер і їхній дім: стіни чули колись сміх і ніжність, а тепер відлунювали лише кроки Олександра, який щовечора ледве наважувався відкрити двері своєї власної квартири.

Так і було цього дня.

Олександр зупинив авто. На вулиці вже панувала глибока ніч, але вікна його квартири світилися теплим жовтим світлом, який він ловив поміж вікон дуже легко, адже щодня приглядався до нього. Понад усе хотів, щоб того світла вже не було, щоб воно було вимкнене, а дружина вже спала.

А цього разу світло таки світилося. Він знав, що його дружина, Софія, не спала, чекаючи на нього.

Але Олександр понад усе зовсім не хотів виходити з машини. Вже кілька місяців їхнє життя перетворилося на тихе та мовчазне випробування.

Між ними виросла велика і висока стіна з невисловлених слів і прихованих почуттів. Здавалося, що так потріно було багато сказати, щоб на душі стало легше, але сказити щось зовсім не було слів

Він знав, чого хоче від нього Софія.

Він знав, що вона і зараз дуже мріє про ті часи, коли він повертався додому, усе до дрібниць її розповідав, ділився, як минув його день, як сильно він її щиро кохає і як вона та їхня донька Оленка — це все, що в нього є.

Але зараз Олександр не міг цього зробити, не могло бути все, як раніше було.

Він щодня повертався додому пізно, сподіваючись, що Софія вже спить. А якщо вона все-таки чекала, він уникав її погляду і старався навіть не розмовляти з дружиною.

— Я втомився, — бурмотів він, поспішаючи лягти в ліжко. — Поговоримо про все завтра, зараз мені е до того зовсім.

Але завтра нічого не змінювалося, все було, як завжди.

Він зникав з дому ще на світанку, мов злодій, якого ось-ось спіймають.

Одного ранку Софія тихо зупинила його в коридорі, коли він поспішав і вже вдягав черевики.

— Олександре, забери, будь ласка, нашу Оленку сьогодні з садочка, — тихо промовила дружина. — Мені треба поїхати до мами. Можливо, повернуся пізно, тому не зможу цього зробити сама.

Він полегшено зітхнув. Це було не важко.

Слава Богу, сьогодні без непотрібних розмов та пояснень.

Він був радий, що не доведеться відповідати на її запитання.

Але, зрозуміло, що так не могло тривати вічно. Він знав, що рано чи пізно йому доведеться поговорити з дружиною про все, але він не знав, що сказати і коли почати розмову, адже усвідомлював, що нікому від цього не буде легше, на жаль.

І ще зовсім нещодавно були були щасливими, у них була зразкова і міцна сім’я.

Якби не та важка подія.

Вони чимало років дружили сім’ями: Олександр і Софія, та Михайло і Катерина.

У перших підростала чудова донька, у других — синочок.

Вони разом проводили багато часу, завжди жартували, що коли діти виростуть, вони їх одружать і стануть справжньою родиною, адже зародиться нова щаслива молода сім’я.

Обидві сім’ї дуже часто святкували майже всі свята разом, а в будні дні частенько зустрічалися усі разом, щоб поговорити по душах, відпочити, добре провести час у спокійній атмосфері.

У той важкий темний зимовий вечір Михайло і Катерина теж заїхали до них на каву, як часто бувало.

— У нас зовсім нічого немає до кави смачненького, — сказала Софія.

— Я зараз привезу чогось для нас усіх, — сказав Олександр. — Я знаю магазин, який працює допізна, зараз швиденько поїду туди і назад. Михайле, ти зі мною не хочеш катнутися? Поки дівчата зроблять бутерброди, ми відразу щось смачненьке привеземо і фрукти якісь ще й прикупимо.

Михайло, щиро кажучи, особливо не мав бажання виходити на вулицю, адже в той день було дуже холодно, він грався з дітьми.

Але коли сам Олександр покликав його вдруге, він все ж таки піднявся з дивана і пішов до нього та став одягатися.

Вони їхали безлюдною вулицею. Йшов сильний дощ, і було дуже слизько на дорозі.

Погода все дуже зіпсувала, ніхто й подумати не міг, що так все складеться.

Сталося те, що сталося, Олександр не втримав кермо.

То був важкий вечір.

Михайло був в стаціонарі.

Ночі і дні тягнулися безкінечно.

Біле, як стіна, обличчя Катерини бачили усі, в її очах було німе запитання:

«Чому?» Чому він, Олександр- з ним усе гаразд, а її Михайло тепер лежить там, зовсім на себе не схожий.

Михайла, на жаль, не стало.

Олександр не зміг сказати своєму доброму другу останнє «пробач».

Після того, коли Михайла провели вони з Софією заїхали до Катерини.

— Я залишилася з сином одна, більше у мене немає чоловіка, на якому трималася вся наша сім’я, — плакала Катерина.

— Ти не одна, — сказала Софія, обіймаючи подругу. — Ми з тобою будемо завжди, ми ніколи тебе не залишимо. Ти можеш розраховувати на нас у будь-яку хвилину. Ми тепер теж твоя сім’я.

Вони дійсно в усьому завжди дуже допомагали Катерині всім, чим могли.

Навіть коли Олександр повертався з відряджень, Софія не дозволяла йому довго відпочивати.

— У Каті крани там усі вже давно протікають, — казала вона. — Катю на дачу треба завезти, у неї сумки важкі і допомогти потрібно щось привезти. Каті город треба скопати. Відвези катерину в супермаркет, там акції хороші, вона скупитися планувала.

Олександр ремонтував крани їх подруги, міняв плитку у ванній, возив Катерину на дачу, розмовляв з її сином, який, за її словами, «геть відбився від рук» і йому потрібна була дуже батьківська підтримка.

Чим більше було прохань, тим старанніше він їх виконував, бо досі винуватив у тому, що сталося, тільки себе.

Олександр пам’ятав чудово той день, коли не стало Михайла і почуття провини не полишало ніколи його, тому він з усіх сил старався підтримати Катерину.

Якось Софія зрізала на грядці кілька троянд.

— Відвези Каті, це її улюблені троянди, нехай порадіє хоч трохи, зараз у неї період складний, — попросила вона Олександра.

— Але в неї сьогодні не день народження, можливо, це й не актуально якось, — сказав він.

— Ні, але їй буде приємно, хай хоч трохи радості вони їй принесуть, — відповіла Софія. — Я б сама поїхала до неї, так і планувала, але в мене робота, не можу зараз полишити її.

Він їхав до Катерини, і в машині пахло трояндами.

Він вперше за два роки, відколи сталася та подія, не думав про це.

Піднімаючись сходами, він відчував, як вона вже, напевно, стала йому рідна – ця красива і спокійна жінка. Він вже й не уявляв свого життя без неї.

Того дня й сталося те, чого статися не мало. Ні Олександр, ні Катерина самі не збагнули того, як це відбулося. В душі і шкодували одночасно, і розуміли, що між ними вже є ті почуття, які їх зріднили і зробили близькими.

Відтоді він почав частіше заїжджати до Катерини, але ніколи не розповідав про це Софії.

На запитання дружини, як справи в Каті, він відповідав одним словом: «Нормально».

Софія, ніби щось запідозривши, здивовано дивилася на нього.

Через кілька місяців вона вже сама запитувала: «Все нормально?»

Він, у відповідь, кивав.

— Олександре, я тобі довіряю, — хотіла обійняти його Софія, але він відійшов у сторону.

— Як ти смієш натякати на таке?! — говорив він. — Ти сама мене до неї випроводжала! Хіба ти забула, що обіцяла їй допомагати в усьому?

Софія подивилася на нього, і він зрозумів, що марно продовжувати.

З того часу минуло вже кілька місяців.

Олександр вже не міг без Катерини.

Він постійно хотів чути її голос, бачити її очі, відчувати дотик її руки.

А вдома на нього, як завжди, чекала його дружина Софія. Чекала, як дитину, що завинила, але яку вона готова пробачити, бо сама розуміла ціну того, що відбулося.

Ось і сьогодні у вікнах його квартири так пізно але горить світло. Дружина не лягла спати, а чекає на нього. Розуміє, що відбулося, нічого не каже, таке враження, що хоче забути і пробачити, щоб все було, як колись.

Кожен з них жив у хмаринці власних почуттів: Олександр — у тіні провини, Софія — в очікуванні відповіді, якої, можливо, вже ніколи не почує.

А Катерина стала тією точкою, де минуле і теперішнє сплелися вже так, що важко тут щось розплутати.

Чи зможе Олександр тут вирішити щось? Чи, навпаки, це все остаточно зруйнує їх сім’ю, розірвавши три долі?

Чи можна виправдати поведінку Олександра почуттям провини?

Чи правильно вчинила Софія, відправляючи завжди чоловіка до Катерини, щоб він в усьому допомагав їй і підтримував її?

Яке майбутнє чекає на ці сім’ї?

Як їм вчинити правильно, щоб усі були щасливі?

Фото ілюстративне.