Зараз я самотня жінка, дітей у мене немає, на жаль.
А нещодавно не стало найближчої і найдорожчої мені людини – чоловіка.
Життя моє дуже змінилося відтоді, адже поділитися радощами і неприємностями тепер мені ні з ким.
Останнім часом багато читаю і бачу, як тут читачі підтримують зневірених людей, радять, як їм бути, яку дорогу в житті обрати.
Можливо, і моя історія знайде відгук тут в чиємусь доброму серці, і якась людина допоможе зробити мені правильний вибір і підкаже, як вирішити проблему, яка склалася зараз в моєму житті.
Мій чоловік був старший за мене на 18 років.
Ми Петром знали один одного чимало років.
У нього теж не стало колись дружини, а я була їй двоюрідна племінниця.
Вона перед тим, як піти від нього назавжди, адже її не стало, на жаль, порадила чоловікові, коли її не стане, взяти мене за дружину.
Петро виконав її останню волю. Через рік приїхав до мене.
Він відразу мені все розповів і зробив пропозицію вийти за нього заміж.
До цього часу я один раз була одружена, але це заміжжя краще не згадувати, в тому шлюбі у мене було багато проблем та негараздів, у нас тоді не було дітей, і я вирішила розлучитися, адже чоловік у мене був недобрий.
А Петро мені дуже подобався. Він – розумний та добрий чоловік з чудовим почуттям гумору.
У свої 63 роки він досить таки добре зберігся.
У нього, в той час, була власна квартира.
Я дала згоду на шлюб і переїхала до нього і ми стали жити разом.
20 років, які ми прожили разом, – найщасливіший час за все моє життя.
Петро приніс мені стільки чудових днів, скільки не було у мене за все попереднє життя, я ніколи не була такою щасливою, як з ним у шлюбі.
Але потім, несподівано для нас обох, прийшло лихо. Шкода дуже, звісно, але щастя не буває вічним.
Петро занедужав.
Напевно, чоловік передчував щось недобре, він заздалегідь склав заповіт.
Все майно у ньому Петро заповів лише мені одній.
Так минуло ще три місяці. Весь цей час я не відходила від його ліжка.
Робила все, щоб якось скрасити останні дні. Але він пішов назавжди, як ми з ним не старалися.
А потім почалися всі мої неприємності, на які я навіть й не очікувала, бо ніколи не повірила б, що таке може ще статися зі мною.
Через пів року, у поминальний день, вони пред’явили претензії.
Син Мого Петра Олег і його дружина Тетяна. Олег, дуже несподівано, відразу сказав відкритим текстом:
– Тітко, Лідо, давай по-хорошому вирішимо питання. Або ти продаєш дачу батькову квартиру і ділишся з нами, або буде по-іншому.
Не стала мовчати і його дружина Тетяна, теж сказала мені:
– Добре влаштувалася. Одна в трикімнатній пануєш, а внук з малою дитиною і дружиною по кутах поневіряється. І син ні з чим залишився зовсім.
Я спробувала якось залагодити цю суперечку, пояснила. що нічого недоброго в тому не бачу, бо він мій чоловік.
Запитала сама відразу у них чому батька не відвідували за стільки років, що ми жили разом, він чекав їх весь цей час, адже дуже любив, не зважаючи ні на що.
Петро, можливо, через таке ставлення до себе не включив їх в заповіт.
Але це їх ніяк не розчулило зовсім, вони не зважали на ці слова.
Посипалися на мою адресу недобрі слова.
На роздуми діти мого чоловіка дали мені один місяць. І пішли, грюкнувши дверима.
Що робити, не знаю. Час дуже швидко минає, а мені порадитися ні з ким абсолютно.
Продавати дачу та квартиру дуже шкода.
Вони мені пам’ятні до сліз.
Не хочу сама теж залишитися на вулиці на старість.
Хвилююся і чекаю наступної розмови з сином Петра і його дружиною.
Я людина спокійна, не люблю суперечок. Навіщо мені все це?
Що робити? Краще зробити так, як просив Олег, щоб не мати не6приємностей? Я не знаю, як правильно діяти мені зараз.
Фото ілюстративне.