Мені зараз так важко на душі, щиро кажучи, прямо якийсь осад залишився після розмови з рідною людиною, не передати словами цього, – сказала мені якось по секрету 72-річна Лариса Вікторівна. – Всю ніч я не спала після того! Надія моя вчора приходила, наша з чоловіком старша дочка. Вона давно вже говорила, що є важлива розмова у неї до мене, але нагоди не було, а коли батько приїде з санаторію, де чоловік поїхав відпочити, хоче з нами зустрітися.
Чоловік приїхав, і Надія відразу вчора озвучила: хочу, каже, щоб ви переписали на мене свою квартиру. За дарчим. І чим, мовляв, скоріше ви це зробите обоє, тим буде краще для нас всіх, поки ще ви при світлому розумі і добрій пам’яті і розумієте все добре, що потрібно зробити.
У Лариси Вікторівни дві дочки: старша, Надія, і молодша – Аліна.
Дорослі дочки давно вже живуть окремо від своїх батьків, у кожної своя сім’я, у Надії вже доросла і самостійна дитина-старшокласник, у Аліни двоє малюків, з молодшим вона зараз сидить в декреті, не працює.
Деякий час назад їх сім’я мала непрості часи: чоловік Лариса Вікторівна і батько її дочок занедужав.
– Він завжди був таким міцним, статним, – згадує пенсіонерка. – До останнього працював, машиною займався, дачею. Там, на дачі, все і сталося. Якби не наша Надійка, щиро кажучи, я навіть не знаю. Просто в голові не вкладається, що могло бути тоді.
Тепер вже все погане в родини позаду – батько сімейства одужує, хоча, звичайно, роботи попереду ще багато. Проте, потрібно відзначити, що на ноги батько піднявся лише завдяки швидким, рішучим та самовідданим діям старшої дочки Надії, яка ні на крок від нього не відходила, все вирішувала і в усьому батькам своїм допомагала.
Тоді Надія відразу повезла батька до гарних фахівців, знайшла знайомих, шукала все, що потрібно, все оплачувала сама своїми власними коштами, усюди домовлялася та пробивалася.
У якийсь момент Надії було дуже не просто, бо батько був у палаті, куди вона сама бігала щодня, а мама вдома хвилювалася, але ж і сама старенька, тому старша донька ще й до мами забігала часто, щоб провідати її, допомогти їй, що потрібно, бо вже вік таки чималий.
Надія тоді ж через це взяла на роботі відпустку і деякий час їздила до обох батьків.
– І як вона встигала наша старша донечка тоді з нами обома – просто дивно зараз мені самій, бо я бачила, як їй все це важко так давалося! – зітхає Лариса Вікторівна. – Доставили ми їй клопоту тоді доброго.
– А друга дочка що ж, у важ ще й молодша донька є? Не могла допомогти вам у такі непрості часи для батьків, адже вам дійсно була тоді потрібна підтримка та допомога її?
– Ой, ну у Аліни, нашої меншої донечки, двоє ще малих дітей! – зітхає розуміючи пенсіонерка. – Одного вона ще годує, другий – ну, трохи старший. З ким їх залишити? Так ми впоралися і без неї! Я говорила Надійці своїй щодня – до мене можеш не приїжджати, зі мною все буде добре, якось справлюся, сама впораюся, головне – батько зараз, йому більше допомога потрібна. Але вона все одно їздила до мене щодня, навіть не слухала, що я там говорю.
– Так я ніколи не сумнівалася, що в разі чого, возитися з батьками доведеться лише одній мені, жодного сумніві щодо цього не виникало. Ну ось, так і виявилося на ділі. Від Аліни допомоги та підтримки не було ніякої в найважчий час для наших батьків! Тільки дзвонила і питала, як справи. Грошей у неї немає ніколи, вона ж в декреті, допомогти фізично теж не могла – у неї діти малі. Жодного разу за весь час ні до батька, ні до мами не з’їздила. Я все розумію, діти, і живуть вони далеко від нас, на іншому кінці міста. Але у неї чоловік є, свекруха зі свекром. Всі знали, яка у нас ситуація непроста була. І ніхто особливо допомоги не запропонував у такі важкі для нас часи! Я сама крутилася, як могла, ні на кого вже й не розраховувала.
Треба сказати, відносини у сестер з дитинства прохолодні, хоча в дорослому віці Надія і Аліна нормально спілкуються. Вітають один одного зі святами. Зустрічаються, втім, здебільшого у батьків, так що невідомо, що було б, якби сама Лариса Вікторівна не ініціювала сама ці зустрічі.
– Аліна у батьків своїх пізня дитина, улюблена дочка, а я на підхваті в разі потреби завжди була, і так все життя! – трохи скаржиться сама Надія на свою долю. – Якщо треба щось привезти, відремонтувати, допомогти на дачі – дзвонять відразу батьки лише до мене, а не Аліни. У неї ж діти! Немовля! Вона зайнята постійно. І так було завжди, якесь виправдання знайдуть для неї. Там немовляті взагалі вже скоро рік буде, та й чоловік у неї є, батьки його.
– Твоя рідна молодша сестра, мабуть, тільки спадок ділити з’явиться на порозі у батьків! – якось сказав Надії її чоловік, до якого вона сама теж раз у раз зверталася з проханнями – з’їздити до батька, привезти мамі продукти якісь, передати якісь речі – і який, до слова, всі покірно виконував, ніколи не перечив, адже добре розумів ситуацію і знав, що крім них цього ніхто робити не буде.
Майна у батьків сестер не так вже й багато, і основна його частина – це трикімнатна квартира, в якій зараз і живуть вже старенькі мати з татом. Є ще дача невеличка зовсім, але Надія вмовляє маму її продати, тому що працювати тепер на ній нікому, та старенька машина батька.
– Нам пощастило, що до сьогоднішніх днів батьки були бадьорі та здорові, але все хороше колись закінчується, на жаль, – зітхає Надія. – Їм вже за 70 обом, і я говорила з фахівцями, там у обох проблеми. Особливо, звичайно, у батька. Аліна цим займатися не буде, це сто відсотків, самі мама з татом тепер уже як діти. Я подивилася! «Та не треба, та не турбуйся, так ми обійдемося!» Треба брати все в свої руки, бо так діла хорошого не буде. І здоров’я їх, і активи – квартиру ось, наприклад.
Чекати заповіту Надія не хоче – знаючі люди сказали їй, що заповіт сестра згодом зможе оскаржити. Краще просити у батьків дарчу.
– Само собою зрозуміло, жити батьки будуть як і раніше в своїй квартирі, – каже Надія. – Для них зовсім нічого не зміниться в житті, ну це абсолютно точно. Просто по паперах вона буде належати мені. Мені здається, це справедливо – хто доглядає за батьками на старості років, тому повинні відписати і майно. Що не так? Ну а якщо не хочуть, добре все будемо ділити навпіл, я так мамі і сказала. Але тоді в наступний раз, коли щось станеться, навпіл будемо ділити і проблеми. Якщо Аліна не буде їздити до батьків, то не буду і я. Якщо у неї немає грошей батькові, то звідки вони у мене?
Рідні люди щиро співчувають Надії, вони на її стороні, так і просять Ларису Вікторівну зробити, як донька каже і жити собі спокійно доживати на старості років, бо так справедливо, але мати дуже сумує. Бо я к залишити другу доньку без спадку?
Та самі старенькі батьки навіть не знають, що їм робити. Як вони поглянуть тоді у вічі молодшій доньці? Коли Аліна про таке дізнається, то й говорити з ними не буде. Невже можна одній дитині віддати все, а іншій – нічого.
Фото ілюстративне.
