Є у мене моя рідна молодша сестра Марина, 5 років різниці між нами. У нас з Мариною різні батьки. З першим чоловіком моя мама розлучилася свого часу, казала, що він був недобрим був чоловіком. А батька сестри вона щиро кохала, але він був одружений, на жаль.
Я думаю, що, можливо, тому і ставлення до нас з сестрою було зовсім різне: я, як Попелюшка завжди, а сестра, як принцеса була у нашій сім’ї.
А ще у нас була бабуся, яка жила окремо від нас – в шикарній великій двокімнатній квартирі з високими стелями. За радянських часів бабуся з дідусем були дуже серйозними та високоповажними людьми, вони працювали на хорошій роботі, свого часу, їм і дали таку квартиру, причому в центрі нашого обласного міста. Навіть на той час, це була дуже велика рідкість.
На початку 90-х років я вийшла заміж, і з своїм чоловіком поїхала далеко від свого дому. Марина мені тоді дуже позаздрила – треба ж: за такого чоловіка вийшла я заміж, що він забрав мене з дому і повіз далеко жити до себе, що могло обіцяти мені хороше майбутнє.
Там у мого чоловіка була невеличка однокімнатна квартира, заздрити, особливо, немає чому, але все ж своє власне житло, що дуже важливо для молодої сім’ї. Тільки облаштувалися, почали жити, я влаштувалася на роботу, пішла працювати, як приходить повідомлення, що бабусі нашої не стало, а весь свій спадок вона залишила нашій мамі.
Я після того беру відпустку на тиждень, їду додому. Допомогла попрощатися з бабусею, стали сімейні справи розбирати, та мама мені і каже: «Ось ти, доню, щаслива: чоловік у тебе красень, квартира своя є, а сестра твоя рідна єдина тільки починати своє життя, нехай бабусина квартира їй залишиться, я на неї перепишу, не ображайся на мене, дитино, так буде правильно! Ти ще колись мене зрозумієш, адже я хочу хорошого майбутнього для моїх двох дітей.».
Як так? Мама обіцяла потім мені свою квартиру переписати, в якій вона живе, але це ж земля і небо у порівнянні з квартирою нашої бабусі. У нас околиця міста якась, а там центр. Тим більше мама молода ще була, що мені її відходу чекати?
Забігаючи вперед, хочу розповісти, що потім мама вийшла заміж за молодого чоловіка, згодом її не стало, а вся її квартира дісталася цьому чоловікові, адже це було законно за паперами усіма на той час, мені і сестрі – нічого абсолютно не дісталося, і нічого не довести було.
Час був такий, хоча і зараз не легше. Але тоді мені було прикро за бабусину квартиру. Хіба мало – я можу розлучитися, бути з дитиною на руках, куди я піду, якщо у мене свого власного даху над головою немає? Життя непередбачуване, як би там не було, але я живу в чужій квартирі, та у будь-який день можу залишитися без даху над головою там.
Їдучи, я намагалася достукатися до своєї сестри, все їй пояснювала. Але вона була якоюсь зовсім холодною до мене, тільки посміхалася і говорила, що не всім так щастить – вийти заміж за чоловіка зі своєю власною квартирою.
Мені треба було їхати, до речі, по приїзду додому я дізналася, що перебуваю на другому місяці, чекаю дитятко. Мені непросто далися ці 9 місяців, мені досить важко було.
За весь цей час Мама з Мариною оформили всі документи і моя сестра стала повноправною спадкоємицею бабусиної квартири і ділитися зі мною не збиралася, звісно. Мати писала мені листи, ніби нічого не сталося, а я їй не відповідала, мені дуже прикро було за все.
Мама дзвонила по міжміському телефону, адже тоді мобільних телефонів ще не було, відповідав мій чоловік, я не хотіла розмовляти з нею зовсім. Тільки сказала їй один раз коротке: «Вітаю!», Коли вона вийшла заміж.
В самому кінці 90-х мами не стало. Якщо чесно, я нічого не відчувала – ні гіркоти, ні радості. Я навіть на прощання з нею не поїхала, по-перше – повинна була ось-ось з’явитися на світ наша друга дитина, а по-друге, не хотіла навіть бачити свою рідну сестру Марину.
За весь цей час ми з нею жодного разу не спілкувалися, а про маму мені повідомила сусідка. Ми з сусідкою ще потім кілька років спілкувалися, вона розповідала, що Марина так і живе в тій квартирі, веде якесь не зовсім хороше життя, заміж не вийшла, зате тепер має дитину, хоча чоловік той має сім’ю.
Потім, через якийсь час, з сусідкою зв’язок було втрачено, на зміну прийшов інтернет, а там вже все друзі і знайомі як на долоні видно.
Сестра інколи додавалася до мене у друзі на багатьох сторінках соціальних мереж, але я не прийняла її пропозиції, мені навіть нічого знати про неї не хотілося зовсім. Зате від знайомих дізналася, що для чогось вона продала ту бабусину квартиру, з’їхала в однокімнатну простіше і у віддалений район, мабуть з грошима важко стало.
Марина заміжня так і не була, дочку ростить, хоч досі зустрічається з кимось, мабуть сподівається на диво, що хтось з нею одружиться ще.
А мені здається – це бумеранг їй за жадібність і заздрість на рахунок мого чоловіка і нашої невеличкої квартири. Не знаю чому, але час не змінив нічого, я й досі іноді бачу її посмішку в той день, таку недобру, коли вона дізналася що стане спадкоємицею, а я – ні. Начебто душа іноді і підказує мені, бувають такі моменти, що треба вже відпустити цю ситуацію і пробачити сестру, але розум вимагає: «Ні, не потрібна тобі така сестра, навіть якщо 25 років минуло!». Чи я помиляюся? Чи варто пробачати сестру, адже це єдина рідна людина мені?
Фото ілюстративне.