fbpx

Коли 15 років тому я їхала в Італію на заробітки, то позичила в односельчанки дуже велику суму грошей. Мені вони були потрібні, щоб зібрати усі необхідні документи і мати на квартиру і життя там на перший час, адже у ті роки дуже важко було знайти роботу. Тиждень-другий без роботи сиділа, розчарувалася дуже, адже гроші йшли, як вода, вже й додому стала збиратися, аж тут робота підвернулася – італійська пара шукала доглядальницю з України для мами своєї. Так і познайомилася я зі своєю сеньйорою Розою

Я 15 років тому таки зважилася і поїхала за кордон на заробітки. Повірте, тоді це не те було, що зараз, коли всі двері у світі для українців відкриті і будь-яка людина, яка хоче спробувати закордонного життя і заробити трішки доларів та євро, може легко спробувати життя в іншій країні. На той час, коли на це зважилася я, дуже важко це давалося нашим людям.

Я обрала Італію, там моя знайома з села Дарина працювала давно, тому я вже бачила на її прикладі, що там можна добре заробити, але потрібно дуже багато і важко працювати.

Я жінка з села, яка ще зі шкільної парти допомагала мамі по господарству, а воно у нас ой яке велике було: дві корови, гуси, кури, індики, качки, ще й два городи великі. Загалом, роботи я не боялася.

Та й дітей своїх я могла залишити на маму, вона надійна і хороша людина. Мама погодилася наглядати за ними, так як на чоловіка надії особливо не було.

Найперше зазначу, що якби моє життя склалося добре, я б і не думала б про той закордон, та чоловік все частіше засиджувався з друзями за оковитою, на мене геть уваги не звертав, мені допомагала з нашими двома дітьми, моїми доньками, мама моя, адже ми в неї жили на той час.

Але скажу відверто, що на підготовку тієї поїздки я в Дарини позичила таку велику суму, що ледь не пів року їй віддавала, навіть після того, як в Італії вже добре влаштувалася.

Влаштуватися мені відразу не вдалося, тому ще деякий час я витрачала власні позичені кошти на житло та продукти. Вже думала, що доведеться повертатися додому, але, дякуючи долі, Дарина знайшла італійську сімейну пару, яка шукала доглядальницю для мами своєї.

Так я познайомилася з чудовою жінкою – сеньйорою Розою. Життя поруч з нею я навіть зараз не можу назвати роботою, адже мені з нею так добре і легко було. Хоча вона була лежача, але дуже толерантна, така вишукана, добра, з гарними манерами, я досі не можу її забути.

Забігаючи наперед я скажу, що саме з цією людиною мені дуже пощастило в житті, інакше не знаю, як би я жила на чужині. Які б гроші не отримували за кордоном, але жити дуже важко далеко від дому.

Сеньйора моя була невибаглива, вона шкодувала мене, адже знала все про моє життя, коли я трішки вивчила з нею мову, ми часто просто спілкувалися з нею. Я заходила до неї в кімнату, сідала поряд і вона все розпитувала у мене і розповідала з захватом про свого чудового чоловіка, якого не стало давно, але з яким їй дуже пощастило, на відміну від мене.

Весь цей час я дуже допомагала своїй донечкам, передавала Дариною євро додому, адже вона була добре забезпечена давно, тому часто їздила додому, вони з якоюсь жінкою працювали на переміну.

Жити ми стали краще, я вивчила доньок, купила їм по квартирі, вони вже заміж вийшли, стали жити окремо, а я повернулася додому, коли не стало мого чоловіка, адже мама моя була вже старенька і їй допомога і догляд були потрібні.

Доньки самі мене кликали додому, тому лише раді були, що я повернулася, а от родина забула про мене.

Справа в тому, що поки я за кордоном була, то усім рідним допомгала, адже в селі люди живуть бідово. Завжди гостинці їм купувала, делікатесні передавала, а про те, що всі у мене просили позичити гроші, то взагалі мовчу. Я завжди позичала, нікому не відмовляла.

Коли на заробітках була, мала трохи таки вільного часу, то мені родичі часто телефонували, щось замовляли, просили привезти каву і улюблений сир. Усім допомагала я, як могла.

А коли повернулася, зробила в маминій хаті ремонт і осіла в селі. Родичі й відразу забули про мене. Ніхто й не прийде і до себе не запрошують, наче й немає для них мене. Я, якщо наберу, то ніколи їм зі мною розмовляти.

Добре, що доньки мене до себе забирають, приїжджають до мене також, але вони в місті живуть, а я з мамою в селі, тут вся наша родина, але мене стороною обходять тепер і мою хату.

Прикро за те, що я стала людям не потрібна тільки тому, що вже не живу за кордоном. Вони знають, що я не заробляю вже, як раніше, нічим не можу їм допомогти, тому й забули про мене. Чи можливо це тому, що я за кордоном жила багато років і вони відвикли від мене поряд. Як мені налагодити зв’язок з родиною своєю? Та чи варто робити це?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page