На даний момент мої стосунки з чоловіком вичерпали себе, і я на роздоріжжі, що робити – розлучатися, чи чекати, в надії що все якось зміниться в кращу сторону.
Може хтось з читачів дасть мені цінну пораду, бо я переконана, що такі важливі рішення на емоціях приймати не можна.
Зараз мені 33 роки, у шлюбі ми з чоловіком вже 8 років, і останній рік я щодня думаю про те, що нам треба розлучитися, бо далі так жити просто неможливо.
Нарешті наша мрія збулася, ми живемо в своїй квартирі, яку нещодавно купили самі, але щастя чомусь немає.
Перших 7 років ми прожили разом з свекрухою, і саме це стало початком кінця.
Свого чоловіка я дуже любила, виходила за нього заміж з великого кохання, була переконана, що хочу з цією людиною прожити до глибокої старості.
Вважаю, що для свого чоловіка я теж була доволі непоганим варіантом – єдина дитина у батьків, дуже цілеспрямована, любила вчитися, розвиватися, знаю кілька іноземних мов, відповідальна, люди кажуть, що я гарна.
Єдиний мінус – батьки не забезпечили мене житлом, тому ми були змушені йти жити до мами мого чоловіка.
Як я не намагалася бути хорошою, своїй свекрусі я вгодити не могла.
Вона завжди знаходила причину, за що мені можна зробити зауваження, просто шукала, до чого причепитися.
Одного разу, кілька років тому, я хотіла купити собі чоботи, коштували вони 2 тисячі гривень, мені не вистачало 500, і я попросила чоловіка, щоб він мені додав.
Коли це почула його мама, вона влаштувала сцену, мотивуючи тим, що є і дешевші чоботи, не обов’язково купувати такі дорогі, а якщо я цього не розумію, то я марнотратка.
До слова тоді я працювала на двох роботах, заробляла гроші, але ми їх відкладали на квартиру.
Ті чоботи вона мені так і не дозволила купити, я взяла дешевші, але той випадок мені дуже запам’ятався.
Ці гіркі суперечки періодично повторювалися, раз на місяць точно, і я тоді все терпіла, бо любила чоловіка, і не хотіла псувати з ним стосунки.
Свекруха завжди стежила за тим, що ми купуємо, за яку ціну.
Щоби у нас в сім’ї не сталося, винною завжди була я.
Потім свекрусі мене стало замало і вона почала поливати брудом мою маму, хоча та їй нічого не робила, типу будеш така ж, як мама.
До слова, моя мама – людина дуже порядна, чесна, відкрита, не жадібна, не хитра, можливо, тому і не заробила на великі маєтки.
Так, батьки не змогли мене забезпечити житлом, але вони мене одягали, годували, дали освіту, а на квартиру я вже сама почала збирати. І взагалі – це не її справа.
Посидівши чотири роки в декреті з двома дітками, я зайнялася роботою в інтернеті, навіть почала щось заробляти.
Коли у мене з’явилися свої гроші, свекруха відразу ж почала турбуватися, чи планую я їх вносити в спільний бюджет.
Потім я вийшла на роботу. Тут вона нас підтримала, сказала, що буде допомагати з дітьми.
Коли я вийшла на роботу, я ніби ожила, я вже не тримаю образи на свою свекруху, я все їй пробачила.
Але я зрозуміла, що за цей час я розлюбила свого чоловіка, у мене не залишилося до нього зовсім ніяких почуттів.
Тобто, борючись за своє щастя, доводячи свекрусі, що я чогось варта, я втратила найголовніше – любов.
На неї мені вже байдуже, але тоді у мене часто були думки піти.
Одним словом, вона домоглася того, що я охолола до чоловіка.
Чоловік це помітив, намагався відновити наші почуття, а коли і сам зрозумів, що все марно, перестав старатися.
Зараз ми живемо як чужі люди, хоча в своїй власній квартирі.
Батько він відмінний, хороший, вірний чоловік, діти його дуже люблять.
Я влаштувалася на роботу, і мені сподобався інший чоловік, не те щоб закохалася, він мені симпатизує. Переглядаємось.
Але я, звичайно, не зраджу чоловікові, поки ми з ним у шлюбі.
Я заплуталася, може перечекати цей момент.
Чоловік і сам бачить, що ніякого життя у нас з ним немає, тому пропонує розійтися, поки ми молоді.
А я не знаю, що робити, адже стримує мене кілька чинників.
Я не боюся залишитися одна з дітьми, але в квартирі є моя частка, гроші мої вкладені, і якщо ми зараз поділимо її з чоловіком, то я не впевнена, чи зможу за ці гроші придбати ще одну квартиру.
Може, варто перечекати?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.