Осінній ранок у передмісті Житомира видався сирим та незатишним.
Над річкою Тетерів стояв густий, як кисіль, туман, що обволікав старі хати й притискав до землі золотаве листя дикого винограду.
У будинку на околиці, де колись завжди пахло свіжою паляницею та чебрецем, сьогодні пахло тривогою.
— Катерино, ти що, геть розум втратила на старості літ? — Роман з розмаху жбурнув папку з документами на старий дубовий стіл, застелений вишиваною скатертиною. — Хата гниє, дах тече, фундамент уже в землю пішов, а ти над цим мотлохом тремтиш, як над скарбом!
Катерина обережно, ледь помітним рухом руки, промокнула пролиту воду сухою серветкою.
Вона не піднімала очей, але її довгі, звиклі до важкої праці пальці ледь помітно тремтіли.
— Романе, це ж татова хата. Мама перед тим, як піти у засвіти, просила. Благала не пускати її з молотка. Ти ж знаєш, як вони її будували, як кожну цеглину руками перебрали.
— Мама просила! — Брат пирхнув і по-хазяйськи розвалився в батьковому кріслі-гойдалці, яке жалібно заскрипіло під його вагою. На зап’ясті Романа зблиснув дорогий годинник, а запах його парфумів витісняв з кімнати рідний аромат сушених яблук. — Хто за цю комуналку, за ремонт самого елементарного платитиме, га? Ти на свою мінімалку в бібліотеці? Чи я маю зі свого бізнесу відривати, щоб утримувати цей музей старовини?
Катерина поправила вицвілий в’язаний кардиган і нарешті глянула на брата.
Роман завжди був «зіркою» в їхній родині. Розумний, спритний, він легко закінчив університет у Києві, відкрив свою справу, одружився з донькою впливового чиновника.
Вона ж — тиха Катря, яка залишилася доглядати недужих батьків, працювала в сільській книгозбірні й знала кожну тріщинку на стелі цієї оселі.
— Може, почекаємо з продажем? Я ж тут живу, хазяйную потроху. Кому я заважаю? — тихо запитала вона.
— Ти тут не живеш, Катрю, ти тут просто втрачаєш роки свого життя! — Роман підхопився і почав міряти кімнату широкими кроками. — Замість того, щоб переїхати в місто, знайти нормальну роботу, ти сидиш у цих руїнах. Павутиння по кутках, підлога скрипить так, що вуха закладає. Це не дім, це пам’ятник злидням! Слухай сюди: я вже домовився з ріелтором. Місце тут шикарне — річка поруч, ліс. Ділянку заберуть під забудову котеджу. Дають сорок тисяч доларів. По двадцять на кожного. Уяви, що ти за ці гроші купиш!
— По двадцять? — Катерина підняла брови. — А як же Павло? Він теж наш брат. Його частка де?
Роман замахав руками, наче відганяв настирливу муху:
— Який з Павла спадкоємець? Йому на пляшку гроші дасиш і він і тому радий буде, то людина, на якій я поставив крапку давно! Де він зараз? Тижня два як зник, мабуть, десь під парканом валяється. Він батькам зовсім нічим не допомагав, то й на спадщину він права не має морального. Я все юридично оформлю так, що комар носа не підточить. У мене зв’язки, досвід, освіта. А ти що? Ти все життя тільки книжки з полиці на полицю переставляла.
Катерина зітхнула і відвернулася до вікна.
У дворі стояла стара антонівка, яку батько посадив у день її народження.
Зараз дерево стояло майже без листя, простягаючи покручені гілки до сірого неба, наче благало про захист.
— Романе, а якщо я скажу «ні»? — голос її був ледь чутним, але твердим.
Брат застиг на місці. Його обличчя витягнулося від подиву:
— Як це — «ні»? А моє право? Я що, не син? Я теж маю право на частку!
— Маєш, — погодилася Катя. — Але без моєї згоди ти нічого не продаси. А я своєї згоди не дам. Поки що.
Тоді Роман вибухнув. Він кричав про «дурість», про те, як він «витягував родину з боргів» (хоча Катерина добре пам’ятала, що борги батько гасив сам, продавши старий трактор), і про те, що вона ще пошкодує.
Двері хлопнули з такою силою, що в серванті задзвенів мамин кришталь.
Залишившись на самоті, Катерина пішла на кухню.
Поставила чайник — старий, з облупленою емаллю.
У домі запала тиша, але це була не та благодатна тиша, до якої вона звикла. Це була тиша перед бурею.
Три роки тому, коли мама відходила, Роман навіть не приїхав на останню розмову.
Прислав кур’єром розкішний вінок і переказав гроші на обід.
Катерина тоді сама, підтримуючи батька, що зовсім здав, вирішувала всі справи.
А мама перед тим, як піти, міцно стиснула її руку і прошепотіла: «Катрю, доню, не віддавай коріння. Дім — це не стіни. Це сила. Обіцяй мені».
Катерина тоді не зрозуміла глибини цих слів.
Вона думала, що це просто стареча туга за рідним порогом.
Але тепер, перебираючи батькові папери в старій металевій коробці з-під печива, вона почала бачити істину.
Вона відкрила батьків щоденник — він вів його все життя, записуючи витрати на господарство та важливі події.
На останній сторінці, за півроку до того, як пішов, був запис, зроблений твердим почерком:
«Ромко взяв десять тисяч доларів на розвиток фірми. Сказав, що поверне через рік. Розписки не брав — рідна ж людина».
Десять тисяч доларів. У ті часи це були величезні гроші.
Саме тоді батькові не вистачило на повноцінну операцію, і він почав стрімко згасати.
Катерина повільно відпила чай. Можна було б спитати Романа прямо.
Але вона знала відповідь: він скаже, що батько марив, що все забув, або що він ці гроші давно повернув «допомогою».
Але Катя знала кожну копійку, що заходила в цей дім. Ніякої допомоги, окрім пафосних подарунків на свята, не було.
Через три дні Роман з’явився знову.
Цього разу не один, а зі своєю дружиною Світланою.
Та, у розкішній шубі, хоч на вулиці було ще не так холодно, почала демонстративно оглядати кімнати, морщачись.
— Катрю, люба, ну як ти тут виживаєш? — Світлана сплеснула доглянутими руками. — Пліснява по кутках, протяги! Ти ж жінка, тобі треба комфорт, гарячу ванну, нормальну кухню! Ми ж тобі добра хочемо. Роман знайшов для тебе чудову однокімнатну квартиру в новобудові. Прямо біля парку!
— Мені й тут добре, — спокійно відповіла Катерина, наливаючи гостям чаю в прості фаянсові чашки.
— Поки що добре! — вставив Роман. — А як сніг випаде? Дах знову просяде? Я не збираюся щозими приїжджати й латати твої дірки!
— Ти й не приїжджав, Романе. Минулої зими дах латав дядько Степан із сусідньої вулиці, бо я йому допомогла з документами на землю. А гроші на матеріали я відкладала пів року.
Світлана підсіла ближче і спробувала взяти Катерину за руку, але та делікатно відсторонилася.
— Катрусю, будь розсудливою. Микола (так звали їхнього оцінювача) каже, що ціни зараз на піку. Завтра ринок впаде, і ти залишишся з купою цегли. Роман же не чужа людина, він твій брат! Він дбає про твоє майбутнє.
— Дбає? — Катерина підвелася і підійшла до шафи. Дістала ту саму металеву коробку. — Тоді нехай Роман розкаже про майбутнє тих десяти тисяч доларів, які він взяв у батька три роки тому.
У кімнаті наче вимкнули звук
Роман зблід, потім почервонів, його кадик нервово смикнувся.
— Це стареча фантазія! Батько хворів, він плутав реальність із вигадками! — вигукнув він.
— Батько був при ясному розумі до останньої хвилини, — Катерина поклала щоденник на стіл. — І мама теж про це знала. Ось її запис: «Ромко знову просив грошей. Батько віддав останнє, що на операцію відкладали. Дай їм Боже розуму».
Світлана підхопилася, її обличчя перекосилося від люті:
— Ти що, надумала нас шантажувати якимись папірцями? Це ж сімейні справи! Які борги? Він батькам на кожне свято по п’ять тисяч гривень давав!
— П’ять тисяч гривень на рік не компенсують десять тисяч доларів, які могли врятувати татові життя, — тихо, але впевнено сказала Катерина. — Тому, Романе, якщо ми говоримо про «чесний поділ», то давай врахуємо твій борг. Віднімемо його від твоєї частки за дім. І частку Павла не забудемо.
— Павла? Та він же, — Роман захлинувся словами.
— Він людина. І він такий самий син, як і ти. Я знайшла його. Він зараз у реабілітаційному центрі під Вінницею. Вже три місяці, як виправився, працює. Йому потрібні гроші на життя після центру, а не пляшка.
Роман зробив крок до сестри, його очі налилися люттю.
Він більше не грав роль «турботливого брата». Тепер це був хижак, якого загнали в кут.
— Ти думаєш, ти найрозумніша? Ти будеш мені вказувати? У мене адвокати такі, що тебе з цієї хати за тиждень виселять!
— Спробуй, — Катерина не відступила. — Тільки май на увазі, що я за ці три роки навчилася не тільки книги переставляти. Я вивчила закони, я оформила всі документи на землю, і я маю записи твоїх розмов, де ти недобрі речі мені говорив. І про твої «сірі» схеми з нерухомістю, про які ти так любив вихвалятися за сімейним столом, я теж пам’ятаю.
Світлана смикнула чоловіка за рукав:
— Ходімо звідси, Ромо! Вона недобра людина!
Коли вони пішли, Катерина довгий час просто стояла біля вікна.
Її нудило від цієї розмови, від тієї брудної енергії, яку принесли з собою гості.
Але вона відчувала дивне полегшення. Вона нарешті вимовила те, що душило її роками.
Через тиждень до неї завітав Павло. Він був дуже худий, оброслий, але очі в нього справді були чистими.
— Катрю, — він зупинився на порозі, не наважуючись увійти. — Роман приїжджав до мене в центр. Пропонував гроші. Багато грошей.
— І що ти? — Катерина затамувала подих.
— Сказав йому, щоб ішов під три чорти. Сказав, що у мене є сестра, і я буду робити так, як скаже вона. Бо ти — єдина, хто не викреслив мене зі списку родини і яка турбувалася до останнього про наших батьків.
Павло сів за стіл, і вони довго мовчали, п’ючи чай із маминих чашок.
Він розповів, як важко йому дається кожен день, як йому соромно за минуле.
Катерина слухала і розуміла: ось він, справжній спадок. Не стіни, не гроші, а ця можливість врятувати душу брата.
— Ми не будемо продавати дім, Павлусю, — сказала вона нарешті. — Ми його відремонтуємо. Потроху, самі. Ти вмієш працювати руками, батько тебе вчив. А я допоможу. Тут вистачить місця для нас обох. Будеш садом займатися, яблуні підлікуєш.
Павло вперше за довгі роки посміхнувся — щиро, по-дитячому.
Роман більше не з’являвся. Кажуть, у нього почалися проблеми з податковою, і він терміново виїхав за кордон «налагоджувати зв’язки».
Катерина лише перехрестилася. Вона не бажала йому зла, вона просто хотіла, щоб він залишив її світ у спокої.
Весною стара антонівка зацвіла так буйно, як ніколи раніше.
Біло-рожева піна квітів огортала дім, наповнюючи повітря неймовірним ароматом.
Павло, засмаглий і зосереджений, латав паркан, а Катерина висаджувала чорнобривці під вікнами.
Дім дихав. Він скрипів по-іншому — тепер це був не стогін болю, а зітхання задоволення.
Катерина знала: вона виконала обіцянку. Вона не просто зберегла стіни, вона зберегла коріння, з якого знову почало рости життя.
Вона дістала телефон і видалила номер Романа з контактів.
Тепер у неї була справжня сім’я. І справжня фортеця, де панували любов, чесність і запах свіжої антонівки.
Ця історія — про те, що справедливість не завжди приходить у вигляді судового рішення.
Іноді вона приходить через тиху силу жінки, яка не побоялася стати проти жадібності заради пам’яті та любові.
А що для вас означає поняття «рідний батьківський дім»?
Чи варто триматися за стіни, коли родина розпадається?
Ви б продали батьківську хату навіть тоді, коли вона вже валиться, якщо цього просили не робити батьки?
Фото ілюстративне.
