Катерина мовчки спостерігала за матір’ю свого чоловіка, і кутики її губ сіпнулися у ледь помітній усмішці.

Вона раптом спіймала себе на думці, що Світлана Іванівна зараз нагадує їй стару людину, якій догодити важко і сама не знає що хоче.

Типу, не знаю як, але не так.

— Катерино! Це що за неподобство? — просичала свекруха, гидливо відсуваючи від себе тарілку з вівсянкою.

— Вівсянка. Звичайна каша, Світлано Іванівно. На воді, як ви й просили, — спокійно відгукнулася Катя.

— Ти з мене знущаєшся? Я це їсти не буду! Гірка, прісна, наче пісок з долини!

Катерина без зайвих слів підійшла до столу, взяла тарілку і впевненим рухом вилила її вміст у смітник.

Після цього вона так само незворушно налила собі запашної кави, намастила скибку свіжого хліба маслом і спокійно сіла снідати.

Світлана Іванівна від такого нахабства аж побагровіла, повітря зі свистом виходило з її легень.

— А я що буду їсти? — обурено вигукнула вона.

— Ну, ви ж відмовилися. Я не маю права примушувати дорослу жінку, — з найневиннішим виглядом відповіла невістка. — Тим паче, лікар казав, що цукор вам не на користь. Вважайте це турботою про ваше здоров’я.

Свекруха підхопилася з місця, ніби її вжалив шершень, і вилетіла з кухні, кинувши на прощання коротке:

— Ти ще пошкодуєш!

Катя лише посміхнулася їй услід.

Ні, більше вона не пошкодує.

Вчорашні події стали тією самою останньою краплею, що переповнила чашу її безмежного терпіння.

Павло був для неї всім миром. Високий, плечистий, із тими особливими сірими очима, що випромінювали тепло, він з першої зустрічі полонив серце двадцятирічної дівчини.

Вони працювали в одній проектній установі, і Катя, зазвичай сором’язлива, раптом почала шукати будь-яку нагоду, аби опинитися поруч.

Коли він нарешті запросив її на каву, вона зрозуміла — це доля.

За рік він освідчився, і вона без вагань відповіла «так».

Катерина виросла в дитячому будинку, де кожна ніч була сповнена самотністю, а кожен день — мрією про власний затишний дім, де її чекатимуть.

Їй здавалося, що Павло — це і є той самий квиток у щасливе майбутнє.

— Кохана, є один невеликий нюанс, — ніяковіючи, сказав Павло після заручин. — Моя мама. Вона жінка зі сталевим характером, звикла, що в домі все крутиться навколо неї. Але ти в мене така чудова, ви обов’язково знайдете спільну мову.

Катя лише відмахнулася.

Свекруха? Та це ж майже рідна мати! Їй так кортіло відчути себе частиною справжнього роду.

Познайомилися вони біля РАЦСу, одразу після церемонії.

Світлана Іванівна, невисока жінка міцної статури, прискіпливо оглянула невістку з ніг до голови, ніби оцінювала товар на ринку.

Потім сухо взяла її за руку і промовила:

— Катрусю, тепер ти — частина нашої родини. Можеш звати мене мамою, якщо заслужиш.

— Обов’язково, мамо Світлано! — щиро відгукнулася дівчина.

— Сподіваюся, ти розумієш відповідальність. Я ростила Павлика одна, віддавала йому найкращі шматки, ночі не спала. Тепер передаю цю ношу тобі. Гляди, не підведи.

— Все буде добре, не хвилюйтеся, — запевнила Катя, міцно обіймаючи жінку.

Того ж дня вони переїхали до великої трикімнатної квартири свекрухи.

Наступного ранку Катя прокинулася раніше за всіх.

Їй хотілося зробити приємний сюрприз — вона заходилася пекти тоненькі мереживні млинці за власним рецептом.

Проте не встигла вона розігріти пательню, як на кухню, наче ревізор, увійшла Світлана Іванівна.

— Що це за самодіяльність? — суворо спитала вона.

— Доброго ранку, мамо! Хочу приготувати сніданок, потішити вас і Павла млинчиками.

Свекруха важко зітхнула і невдоволено похитала головою.

— Навіщо ці зайві рухи? У хлібниці є вчорашній батон, зараз Паша встане — наріжемо бутербродів із докторською ковбасою, і досить. Навіщо плиту бруднити, олією все заляпувати? Тільки зайва робота. Прибирай це все негайно.

Павло справді з’явився за хвилину, мовчки взяв ніж, нарізав хліб і зробив три ідентичні бутерброди. Для себе, для матері й для дружини.

Коли сніданок добіг кінця, Світлана Іванівна раптом встала, натягнула на руку білу бавовняну рукавичку і демонстративно провела пальцем по верху кухонної шафи.

Потім піднесла руку до самого обличчя Каті.

— Дивись. Це твоя робота. Ти тут крутилася п’ять хвилин, а вже пил підняла. Бачиш цей сірий слід? У моєму домі так не буде. Іди в комору, бери ганчірку і щоб через десять хвилин тут усе блищало.

Перші місяці Катя жила у стані постійного дисонансу.

Світлана Іванівна на словах називала її донькою, але на ділі критикувала кожен подих.

Будь-яка ініціатива невістки присікалася на кореню.

— Катю, ти навіть підлогу мити не вмієш! Хто так тримає швабру? Віддай, я сама зроблю, бо після тебе тільки розводи лишаються, — повчала свекруха.

— Мамо, але ж ви казали, що я маю допомагати.

— Ти маєш не заважати! Твої руки наче не з того місця ростуть. Ти все робиш абияк, а мені потім перед сусідами соромно.

При цьому Світлана Іванівна поступово переклала на плечі Каті все: від готування складних обідів до прання важких штор.

Сама ж вона раз на день робила свій «ритуал білої рукавички».

Якщо Катя хоч десь недогледіла, на неї чекав годинні повчання.

— Добре хоч, що я тебе в свою комору не пускаю, — бурчала Світлана Іванівна. — Ти б і там мої запаси перевернула. Це святе місце, тобі туди зась!

Поки Катя бігала по господарству, свекруха приймала подруг, ходила на манікюр або відвідувала доньку Олену.

Вони годинами шепотілися в спальні, час від часу гучно сміючись, і Катя відчувала себе стороннім тілом у цій фортеці.

Єдиною відрадою був Павло. Ввечері, коли вони нарешті залишалися наодинці, Катя плакала у нього на плечі.

Вона розповідала, як Світлана Іванівна ображає її, як не дає спокійно дихати.

Але Павло лише м’яко обіймав її і повторював одне й те саме:

— Катенько, ну ти ж знаєш маму. Вона просто сувора. Вона одна нас із Ленкою на ноги ставила, життя поклала. Батько ж нас покинув, коли я ще в садочок ходив. Вона просто хоче, щоб усе було ідеально. Потерпи трохи, вона звикне і подобрішає. Давай ти просто не будеш їй суперечити, добре?

Коли народився маленький Олексійко, життя стало схожим на марафон на виживання.

Катя спала по три години, але о шостій ранку вже стояла біля плити, аби вгодити свекрусі.

Потім бігла на роботу (вона вийшла з декрету дуже рано, бо грошей не вистачало), потім — у садочок, а ввечері — знову кухонна варта під наглядом «мами з рукавичкою».

— Павлушо, я більше не можу! Давай знімемо хоча б кімнатку, але свою! — благала вона чоловіка.

— Ти що, Катю? Оренда зараз коштує як крило літака. А тут — і мама допоможе з малим, і на іпотеку швидше назбираємо. Мама ж обіцяла, що це тимчасово. Нам треба свій початковий внесок мати, потерпи ще рік-два.

Але «допомога» свекрухи була дуже специфічною.

Всі гроші, які Павло і Катя заробляли, фактично контролювала Світлана Іванівна.

Катя купувала продукти, а решту свекруха забирала «на збереження» у свою таємничу комору.

А коли вдома зламалася пральна машина, з’ясувалося, що гроші на нову взяли з «дитячих» заощаджень Каті, бо Світлана Іванівна вирішила, що це спільна потреба.

Одного дня Катерина прийшла забирати Олексійка з садочка трохи раніше.

Вихователька, пані Марія, виглядала стурбованою. Вона відвела Катю вбік і тихо сказала:

— Катерино, я не хочу втручатися, але. Чому ваш син сьогодні гуляв у тонких носочках і літніх сандалях? На вулиці ж березень, калюжі крижані!

Катя заціпеніла.

— Як це? Світлана Іванівна сказала, що вдягне його тепло.

— Вона привела його так, як було. А коли я зауважила, вона відповіла, що ми тут поруч живемо, не встигне замерзнути. Але сьогодні він на прогулянці послизнувся і впав у воду. Промок до нитки! Знаєте, що найдивніше? У його шафці лежав теплий запасний костюм і ботинки. Я запитала пані Світлану, чому вона не змінила взуття, а вона лише фиркнула, що ті черевики «некрасиві», бо вони від когось віддані, і вона не хоче, щоб її онук виглядав як жебрак.

У Каті всередині все обірвалося.

Більше не було образи — прийшов холодний, розсудливий гнів.

Вона зрозуміла: її не просто не люблять, її намагаються робити все на зло, прикриваючись «сімейними цінностями».

Вона глянула на Олексійка, який шмигав носом, і зрозуміла: якщо вона не змінить правила гри зараз, її син виросте в цій атмосфері лицемірства.

Того вечора Катя не плакала. Вона сіла за стіл і почала писати.

План внутрішньої боротьби був готовий.

Субота почалася не з бутербродів.

— Катю, це що? Чому на столі порожньо? — Світлана Іванівна звично вмостилася на своєму «троні».

— Мамо, відсьогодні ми переходимо на здоровий режим. Жодної ковбаси. Ось ваш список дієтичних страв, які схвалив наш новий сімейний лікар.

Свекруха скривилася, ніби лимон з’їла.

— Які дієти? Ти що собі вигадала? Я хочу свої запечені реберця!

— Мамо, у вас суглоби, серце. Лікар наполягає на русі. І знаєте, що він сказав? Найкраща фізкультура для вашого віку — це робота на кухні. Це розвиває дрібну моторику і спалює зайві калорії. Тож сніданок для себе тепер готуєте ви самі. А я готуватиму для нас із Павлом і малого.

Світлана Іванівна кліпала очима, не вірячи своїм вухам.

— Я? Готувати? Та я тридцять років сама Пашу годувала, я маю право на відпочинок!

— От і відпочивайте від моїх «тяп-ляп» страв. Сьогодні субота, Павло вдома, він вам допоможе, якщо забудете, як вмикати плиту. А ми з Олексійком йдемо в парк.

Протягом дня Катя поводилася як ідеальний менеджер.

Вона не сварилася, вона просто ставила перед фактом.

О сьомій вечора вона накрила вечерю, засікла рівно двадцять хвилин, а потім прибрала все зі столу.

— Я ще не доїла! — обурилася свекруха.

— Вибачте, мамо. Лікар сказав: режим — це святе. Хто не встиг — чекає до сніданку. Організм має відпочивати вночі.

Вночі Катя почула шурхіт.

Світлана Іванівна, наче привид, прокралася до комори, відімкнула її своїм заповітним ключем і почала похапцем жувати печиво.

Катя мовчки стояла в темряві коридору і спостерігала.

Вранці вона розповіла про це Павлу у присутності матері.

— Павле, уяви собі, як мамі важко! Вона настільки недобре себе почуває, що бігає їсти вночі. Треба терміново до лікаря.

Світлана Іванівна вирішила нанести удар у відповідь.

Вона дістала стару кулінарну книгу своєї матері й оголосила, що приготує легендарну страву «Порося в чоботі» (запечену картоплю з м’ясом у тісті).

Вона працювала весь день, аби довести, хто тут справжня господиня.

Весь будинок наповнився ароматами жиру та часнику.

Після обіду свекруха, задоволена собою, взяла баночку варення і пішла до подруги Валентини, кинувши Каті:

— Помий посуд, «господарко». А я повернуся ввечері.

Катя лише посміхнулася. О сьомій вечора вона зачинила вхідні двері на всі замки і вимкнула телефон Павла.

Коли Світлана Іванівна повернулася о десятій і почала гатити у двері, Катя підійшла до порога.

— Хто там? — спокійно спитала вона через двері.

— Відчиняй негайно! Я змерзла!

— Світлано Іванівно, ми ж домовлялися: дім зачиняється о сьомій. Ви порушили режим. Павло вже спить, Олексійко теж.

— Ти з глузду з’їхала? Це мій дім!

— Взагалі-то, мамо, — Катя відкрила двері, тримаючи в руках папку з документами. — Коли ми брали ту невелику позику на «сімейні потреби», ви підписали договір дарування на сина. А Павло вчора переписав усе на мене, щоб я нарешті почувалася захищеною. Тож юридично господарка тут — я. І я вирішила: вам буде набагато комфортніше жити у вашої доньки Олени. Ваші речі вже зібрані в коморі. Я вам тепер тут жити спокійно не дам.

Свекруха заплакала.

Вона обіцяла бути тихою, не втручатися, не носити білі рукавички. Катя, дивлячись на цю виставу, відчула лише порожнечу.

Вона дала їй шанс залишитися на кілька днів, але з однією умовою: жодних приказів.

За кілька днів до них завітала давня подруга свекрухи, Валентина.

Світлана Іванівна, відчувши підтримку, знову спробувала взяти лідерство за столом.

— Катько, принеси нам ще чаю! І не таку бурду, як зазвичай, а міцного! Бачиш, у нас гості, — гордовито наказала вона.

Валентина уважно подивилася на Катю, потім на Світлану, і раптом гучно розсміялася.

— Слухай, Свєтко, ти наче з іншої планети прилетіла. Я ж твоїх діток щодня в місті бачу. Ленка твоя цілими днями в ТРЦ пенсію твою спускає, а Пашка по кав’ярнях з друзями сидить. Єдина людина, яка тут працює і на якій усе тримається — це Катря. Я її в образу не дам. Вона ж тобі майбутнє забезпечує, а ти її, як дівку-служницю, ганяєш. Соромно, подруго! Ти сама в житті палець об палець не вдарила, все на чужих горбах виїжджала. Дивись, бо залишишся на старість одна зі своєю білою рукавичкою!

Світлана Іванівна сиділа, похнюпившись, і люто стискала кулаки під скатертиною.

Система, яку вона вибудовувала десятиліттями, розсипалася як картковий будиночок.

Тепер вона не в авторитеті в невістки, вона зовсім не слухає її, а навпаки – ще нею командує. І квартиру тепер до рук швидко прибрала. І дозволяє тепер їй жити тут лише за умови, що вона не матиме більше ту своєї влади.

Катерина ж спокійно розливала чай, знаючи: тепер у цьому домі закони пише вона.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Катерина, поставивши такі умови?

Чи можливо перевиховати людину, яка звикла маніпулювати іншими все життя, хоча це й мама?

Фото ілюстративне.