Надійка працювала санітаркою в місцевій лікарні, коли познайомилася з поважним лікарем Йосипом Антоновичем.
На нього все відділення заглядалося, а особливо завідуюча Оксана. Та Оксана вважала, що в нього є один серйозний недолік – двоє малих дітей. А оскільки ставати матір’ю вона ще не планувала, то поки серйозних планів не мала, але й не подобалося, коли хтось звертає увагу на Йосипа Антоновича.
Та одного разу його викликали з дому в неробочий час до одного чоловіка. Йосип Антонович прийшов з дітьми, адже не було з ким їх залишити. Він попросив Надійку посидіти з ними і та відразу погодилася. Лікар попередив, що вони дітки з непростим характером, до них потрібно знайти підхід, відколи дружини не стало, йому з ними непросто, але обіцяв, що не затримається, а скоро повернеться до них.
Коли Йосип Антонович звільнився і зайшов в кімнату, то побачив неочікувану картину: Надійка гарно гралася з Іванком та Галинкою, а вони слухалися її. Чоловік запитав, як вона так легко знайшла з ними спільну мову. Надійка відповіла, що в неї троє молодших братиків і одна сестричка, вона багато років гляділа їх, коли батьки ходили на роботу, адже сім’я у них бідна.
Відтоді душа Йосипа Антоновича лежала до Надійки, він щиро покохав її, був ввічливий і стриманий, дарував квіти, проводжав додому, довго розповідав їй про своє життя, цікавився і її долею.
А згодом Йосип Антонович сказав батькам, що одружується з Надійкою. Вони були незадоволені, адже вони професори, син – найкращий спеціаліст, а тут ще й бідна санітарка.
– Ну якщо ти, мамо, сидітимеш з дітьми?
– Ні, ні. Я не можу, у мене робота, – мовила мати.
Після весілля стали жити в квартирі чоловіка. Надійка душі не чула в дітях, все для них, все заради них. Усі були щасливими. Діти завжди чистенькі, нагодовані. Йосип Антонович пропонував дружині залишити роботу і йти навчатися, щоб отримати вищу освіту і теж стати лікарем, але Надійка відмовилася, адже увага її потрібна дітям. А батьки чоловіка ставилися дуже прохолодно до неї, не рівня вона їм.
Час спливав, діти виросли. Але доля їм спільних діток не подарувала.
Свій ювілей Йосип відзначав в дорогому ресторані. Відразу встав і щиро подякував своїй дружині:
– Якби не моя Надійка, не знаю, як би склалося моє життя. Я щасливий лише завдяки їй. Дякую тобі, моя голубко!
А через місяць його не стало. В квартиру прийшла свекруха з обома дітьми. Іванко знімав зі стін красиві старі картини, сказав, що їй можна дорого продати. Галинка шукала цінні речі, говорила, що пам’ять про батька хоче забрати з собою. Але чомусь сукала пам’ять, яка дорого коштувала.
А свекруха весь час говорила, що вона чужа для них, їм не рівня.
Надія усвідомила, що втратила свою сім’ю. А, можливо, її у неї ніколи не було? Лише був хороший чоловік.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.