Мені 55 років, я давно живу одна. Мій чоловік покинув мене з дитиною ще тоді, коли мені і 30-ти не було.
Одружилися ми з його ініціативи. Він був саме тим хлопцем, який мені проходу не давав. Іван казав, що як би я не викручувалася, все одно бути мені його дружиною.
Він був таким настирливим, що врешті переміг і я погодилася вийти за нього заміж. Хоча навіть на весіллі я була не до кінця впевнена, чи все правильно я роблю.
Не подобався зять і моїй мамі, вона зразу сказала, що життя з ним не буде, але я повірила чоловікові, який обіцяв, що з ним я буду як за кам’яною стіною.
Обіцяна “стіна” простояла всього 4 роки, а потім Іван сказав, що розлюбив мене, і що йде з сім’ї.
Він поїхав не просто з міста, він подався за кордон. Зрозуміло, що ніякі аліменти мені платити він не збирався.
– Я тобі казала, що саме так і буде! – картала мене мама, замість того, щоб підтримати.
А мені і так було не солодко, бо я не розуміла, що мені тепер робити.
На мій превеликий подив, підтримали мене тоді батьки Івана. Від них я точно допомоги не чекала, але вони засудили вчинок сина, і вирішили, що замість нього будуть дбати про свого внука.
Свекри щомісяця давали мені певну суму на витрати на дитину. Також дарували сину дорогі подарунки, купували іграшки і одяг.
Мій син дуже любить бабусю і дідуся, не зважаючи на те, що свого рідного батька він не бачив багато років.
Коли Тарас закінчив школу, і захотів поступати в медичний університет, свекри допомогли оплати його навчання.
Тепер, коли син вивчився і вже працює в місцевій лікарні, вони мають особистого лікаря.
Одним словом, жили ми дружно, поки в нашому житті знову не з’явився мій колишній чоловік, батько Тараса.
Іван приїхав додому практично без нічого. Це ж треба було так умудритися – скільки років прожити за кордоном, і нічого не заробити. Але особисто для мене – це нічого дивного, він завжди таким був.
Свекри вже в доволі похилому віці, їм уже під 80. Вони досі живуть в своїй двокімнатній квартирі, яку вони давно оформили на Тараса.
Іван про це як дізнався, то дуже розлютився, бо сподівався, що він отримає у спадок це житло.
Тарас від спадщини відмовляється, каже, що з своїм біологічним батьком тягатися не хоче, а на квартиру з часом він сам собі заробить.
Я свого сина підтримую. Бо мені теж неприємно навіть згадувати про свого непутящого чоловіка.
Мені в цій ситуації свекрів шкода. Не заслужили вони на таку старість біля свого непутящого синочка.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
