І одного дня біля обійстя Поліни зупинилося таксі. Вона саме поралася у квітнику, коли з машини вийшла пані з валізою: — Здрастуйте. То ви Поліна Андрущак? — Я, пані, добрий день. Проходьте. А ви хто? — Невістка Миколи Івановича. Нарешті я приїхала на своє рідне Поділля. Поліна підійшла до гості ближче, зазирнула їй у вічі й мало не впала. Вона, ні хвилини не сумніваючись, твердо знала, що це її рідна донечка, яку вона так багато років тому залишила маленькою, одну на цілому світі.
Поліна сумовито дивилася крізь шибку на вулицю і думала про скороминучість життя. По змарнілому обличчі котилися сльози болю, розчарування. Слухала, як глухо вдарялися об скло дощові краплі, змиваючи пилюку. А жінці хотілося, аби дощ змив з її серця тягар гріха, який вчинила в молодості. За матеріалами
Поліна була одиначкою в заможних як на ті часи батьків. Мама вчителювала в сільській школі, а батько працював головним агрономом у місцевому колгоспі. Вони балували Полінку гарними одяганками і смаколиками. Проте навіть із вдячності батькам дівчинка не хотіла вчитися. Оцінки їй учителі завищували, тягнули, як то кажуть, з усіх сил, та марно. У старших класах Поліна почала мріяти про багатого і вченого чоловіка, про те, щоб мешкати в місті й водити власний автомобіль. Наукою не переймалася, адже була переконана, що батьки прилаштують її до інституту правдами-неправдами.
Так і сталося. Вступила дівчина до педагогічного вишу, де свого часу навчалася її мама. Як же цікаво було там Поліні! Танці, гуртожитські посиденьки до ранку, прогулянки із міськими хлопцями і… перше кохання. Артур був місцевим завидним кавалером, добре заробляв, мав автомобіль, квартиру, тож Поліна не тямила себе від щастя. Та коли зрозуміла, що чекає дитину, Артур не зрадів і сказав дівчині: якщо та хоче, щоб їхні стосунки тривали, дитини не треба.
Поліна й надалі сідала в його автомобіль — і всі подружки ахали від заздрості. Та ніхто не знав, що коїлося в її серці. А тут іще батьки вчинили скандал.
— Дитина — це тягар, — переконував Поліну наречений. — Ми ще молоді, маємо пожити для себе. А згодом і про дітей подумаємо…
Батьки, познайомившись із майбутнім зятем, іще більше почали картати Поліну. Дуже їм хотілося видати доньку за Артура. Та з aбopтом не склалося — лікар сказав, що вже надто пізній термін. Тож Артур і батьки взяли з Поліни слово, що вона відмовиться від дитини ще в лікарні.
…Весілля справили на славу — і переселилася Поліна з гуртожитку в квартиру чоловіка. Проте міською пані не стала — швидше служницею. Всю хатню роботу звалила на себе. Мусила перевестися на заочну форму навчання, бо благовірний вважав, що вона йому приділяє недостатньо уваги, що відвідує інститут, аби за хлопцями позаглядати. А сам що хотів, те й робив. Зауваження дружини присікав різко:
— Я тут господар. А ти, якщо хочеш жити в моїй хаті, мусиш бути слухняною…
Не мала Поліна підтримки й від батьків. Матір наказувала їй теpпіти, бо така, мовляв, доля. Пізно вже щось змінювати.
…Незадовго в молодого подружжя народилася дівчинка. Прийшов час Поліні виконати обіцянку — і вона написала відмову від дитини. Увесь персонал лікарні був шокований. Бо люди і одружені, і небідні, а рідну дитину прирікають на сирітство. Але, видно, в багатих свої причуди.
Проте щастя в цій сім’ї як не було до цього, так і не з’явилось опісля. Артур не помічав дружину. У нього щовечора була інша жінка. Поліна знала, навіть бачила все це, але терпіла. А ще страшенно картала себе. Вважала, що її душевні страждання зможе полегшити тільки народження другої дитинки, яку вона вже ніколи нікому й нізащо не віддасть.
Але, на жаль, жінка важко захворіла. Під час численних обстежень лікарі повідомили, що виносити й наpoдити дитину вона вже не зможе. Поліна почувалася виснаженою. На кожному кроці їй траплялися молоді матері, котрі гуляли з дітками, катали їх у візочках… І в душі жінки закипала ненависть до Артура.
— Я через тебе не зможу більше мати дітей! Ненавиджу тебе! — випалила якось під час чергової сварки.
— То йди геть, — єхидно всміхнувся. — Я тебе не тримаю. Для мене не проблема найняти служницю.
— Мамо, він мене служницею назвав, — плакала Поліна в материнських обіймах і вже напевне знала, що теpпіти не буде.
А що матір могла їй на те сказати? Вони з батьком уже сто разів пожаліли, що віддали доньку заміж за цього нелюда. Але найбільше шкодували, що змусили її покинути дитину.
…Після розлучення з Артуром Поліна переїхала до села і влаштувалася на роботу до місцевої школи. Батьки вже були на пенсії, здоpов’я їх дедалі частіше підводило, тож підтримка дочки була їм не зайвою.
Минали роки. Життя Поліни обмежувалося роботою і господаркою. Уже давно змирилася з такою долею, аж раптом вона їй несподівано всміхнулася. Колега- вдівець Микола Іванович запропонував Поліні руку й серце.
Нарешті жінка відчула, що таке — жіноче щастя, а її батьки — що означає мати в хаті доброго зятя.
Шкодували тільки, що не зустрілися Поліна з Миколою в молодості. Гарні б діти в них були…
Микола мав сина від першого шлюбу, але вже дорослого. Руслан свого часу навчався в авіаційному виші на сході країни, там знайшов свою долю й оселився. Уже й внучат батькові подарував. Але Микола Іванович їх бачив тільки на фото.
У Поліни були дуже довірливі стосунки з чоловіком, тож вона розповіла йому про гріх своєї молодості.
— Де тепер моя дитина? Я думаю про неї вдень і вночі, — ділилася з Миколою сокровенним. — Може, її удочерили добрі люди. Так хочеться побачити донечку бодай здалека…
І подружжя розпочало пошуки. У лікарні старенька медсестра сказала Поліні, що її дочку взяли побожні добрі люди — не такі, як вона. Жінці це дуже заболіло, але що мала казати?
Незадовго не стало батька Поліни, за рік — матір. Почав нездужати й Микола. Просив сина приїхати, але той, зайнятий військовою кар’єрою, все не мав коли. Невістка Марина теж дуже хотіла зустрітися зі свекром, бо не мала рідні. До того ж Поділля було і її батьківщиною. Мама розповідала, що на Донеччину вони приїхали із Західної України, коли Марина була ще маленькою.
Вона знала, що не рідна донька своїх батьків. Хотілося знайти ту, котра дала їй життя, але як? Ніколи нікуди не виїжджала з Донеччини. Тут познайомилася з Русланом, вийшла заміж, народилися діти — і все її життя закрутилося довкола них. І якось не по-людськи, що зі свекром спілкується тільки телефоном, але Руслан постійно у відрядженнях, приїхати не можуть…
Кончина Миколи Івановича стала для Марини, котра його ніколи не бачила, важким ударом. Не встигла… Навіть не приїхали з Русланом, бо він тоді був за кордоном, а Марина з дітьми — на відпочинку.
Нікому було отримати телеграму.
Поліна написала Русланові листа. Розповіла, як любила його батька, як добре вони жили і як їй без нього самотньо й важко. Попросила приїхати.
…І одного дня біля її обійстя зупинилося таксі. Вона саме поралася у квітнику, коли з машини вийшла пані з валізою:
— Здрастуйте. То ви Поліна Андрущак?
— Я, пані, добрий день. Проходьте. А ви хто?
— Невістка Миколи Івановича. Нарешті я приїхала на своє рідне Поділля.
Поліна підійшла до гості ближче, зазирнула їй у вічі й мало не впала. Обнялися, пішли до хати. Розговорилися за обідом.
— Мене виховали нерідні батьки, — розповідала про себе Марина. — Рідна мама звідси родом. Десь тут, певно, живе. Та як тепер її знайти? Добре, що хоч ви у мене є. Буду мати до кого в гості приїжджати. Наступного разу вам внуків привезу.
— Приїжджай, доню, — розчулилася Поліна. — Я завжди буду вам рада…
Її душу заполонило хвилювання, серце вистрибувало, бо розуміла: перед нею сидить її донька. Але як їй про це сказати? Весь день Поліна не зводила очей із Марини. Вслухалася в її тембр голосу, приглядалася до ходи, рис обличчя. Ні, сумніву немає жодного — це її доня! Уже пізно ввечері, перед сном, Поліна поцілувала Марину в чоло і мовила:
— Нарешті я тебе знайшла, доню моя… Пробач мені, якщо зможеш.
— Мамо! — вигукнула Марина і пригорнулася до Поліни. — А я все думала, як маю тебе знайти! Недаремно мене так тягнуло сюди. Я прощаю тобі й дякую, що ти мене дочекалася.
Мама й донька обнімалися і втирали одна одній сльози — рясні сльози радості й щастя, дорога до якого для обох була такою довгою…
Оксана КИШКАНЮК.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
