Золотаве світло київського вечора повільно згасало за вікнами маленької квартири на Позняках.

У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише ледь чутне шурхотіння паперів.

Мар’яна зосереджено розкладала на кухонному столі роздруківки банківських виписок, умови іпотечного кредитування від провідних українських банків та кілька оголошень про продаж нерухомості в новобудовах Голосіївського району.

Орест сидів поруч, нахилившись над екраном планшета.

Він якраз вивчав фотографії просторої двокімнатної оселі з великим панорамним вікном.

У його мріях там уже стояло дитяче ліжко та полиці з книгами.

— Ти впевнена, що ми потягнемо такий внесок? — тихо запитав Орест, проводячи рукою по втомленому обличчю. — Якщо ми віддамо всі заощадження зараз, у нас залишиться лише мінімум на ремонт.

— Оресте, ми відкладали ці гроші три довгих роки, — Мар’яна підняла на нього очі, в яких світилася тверда рішучість. — Ми відмовлялися від відпусток у Карпатах, купували лише найнеобхідніше, я брала додаткові зміни в редакції. Якщо ми не зробимо цей крок сьогодні, ціни на житло в Києві просто поглинуть наші надії.

Раптом тишу розірвав різкий звук дверного дзвоника.

Орест здригнувся. Вони нікого не чекали.

— Хто це може бути о восьмій вечора? — прошепотіла Мар’яна, машинально накриваючи документи серветкою.

На порозі стояла Ганна Дмитрівна.

Її пальто було розстебнуте, а в очах палахкотів вогонь, який не віщував нічого доброго.

Вона зайшла до коридору так, ніби була власницею цього помешкання, не чекаючи на запрошення.

— Добрий вечір, мамо, — Орест спробував усміхнутися, але його голос зрадницьки здригнувся. — Ти чому не попередила? Ми могли б зустріти тебе біля метро.

— Попередити! — Ганна Дмитрівна сплеснула руками, проходячи прямо до кімнати. — Може, мені ще записуватися на прийом до рідного сина? Ви що собі надумали?! Які двокімнатні квартири? Ви зовсім з глузду з’їхали?!

Вона підійшла до столу й одним різким рухом скинула серветку, дістаючи папери Мар’яни.

Мар’яна відчула, як усередині все стиснулося в тугий вузол.

Останні три роки їхнього шлюбу були постійною боротьбою не лише за фінансове виживання, а й за право бути окремою сім’єю.

Ганна Дмитрівна мала дивовижну здатність з’являтися саме тоді, коли в їхньому житті намічався прорив.

Щомісяця повторювалася та сама історія: «Орестику, у мене тиск підскочив, треба дорогі німецькі ліки», «Сину, у селі паркан завалився, допоможи копійкою», «Мені на зиму потрібні нові чоботи, бо старі зовсім розлізлися».

І Орест, добрий і безвідмовний, щоразу витягав із їхнього спільного бюджету то п’ять, то вісім тисяч гривень, поки Мар’яна подумки викреслювала черговий пункт зі списку необхідних речей.

— Ганно Дмитрівно, ми просто обговорюємо варіанти, — спокійно промовила Мар’яна, намагаючись не видати свого роздратування. — Нам потрібно власне житло. Ця орендована одиничка вже замала для нас.

— Замала! — свекруха присіла на край старого дивана. — Ой, подивіться на них! Усі зараз так живуть. У тісноті, та не в образі. Навіщо вам ті борги? Навіщо та іпотека? Ви розумієте, що це кабала на двадцять років?! Оресте, ти ж розумна людина. Хто тобі дав право так ризикувати грошима сім’ї?

— Це наші гроші, мамо, — Орест нарешті знайшов у собі сили заперечити. — Ми їх заробили.

— Заробили! — Ганна Дмитрівна перейшла на єлейний, маніпулятивний тон, який Мар’яна ненавиділа понад усе. — А хто тобі весілля допоміг зробити? Хто Мар’яні на день народження золоті сережки подарував? Я все до копієчки віддавала! А тепер, коли мені на старості років потрібна допомога, ви збираєтеся купувати палаци?!

Мар’яна мовчки відкрила папку з документами й дістала старий блокнот.

— Сережки за сім тисяч гривень три роки тому, — вона почала гортати сторінки. — Весільний внесок у розмірі двадцяти тисяч, який ми повернули вам через чотири місяці після свята. Ось записи. Ми з вами в розрахунку, Ганно Дмитрівно.

Свекруха на мить замовкла, заскочена такою прямотою.

Її обличчя вкрилося червоними плямами.

Ганна Дмитрівна підвелася й почала ходити маленькою кухнею.

Вона зазирала в каструлі, торкалася фіранок, наче перевіряючи якість прибирання.

— Мар’яно, ти ще молода, не розумієш, — почала вона знову. — Дитина — це не лялька. Це величезні витрати. А якщо Ореста звільнять? А якщо ти не зможеш працювати? Ви опинитеся на вулиці зі своєю «двушкою». Краще ці гроші вкласти в щось надійне.

— У що, наприклад? — Мар’яна склала руки.

— У ремонт моєї квартири! — вигукнула Ганна Дмитрівна. — Ви ж бачили, у якому стані там сантехніка. Кахель у ванній ще з радянських часів. Труби гнилі. Вікна продуває так, що я взимку сплю у двох светрах. А ви тут квартирами перебираєте! Сім’я має триматися купи. Ви мені зробите ремонт, а я вам колись і квартиру залишу. Все одно ж Орест єдиний спадкоємець.

Орест опустив голову.

Мар’яна бачила, як він почав здаватися після маминих вмовлянь.

Його плечі опустилися, він знову став тим маленьким хлопчиком, якого мати виховувала одна, постійно нагадуючи про свою жертовність.

— Мамо, — почав Орест тихим голосом. — Ми не можемо просто віддати всі гроші на твій ремонт. Нам немає де жити. Тут господар піднімає ціну з наступного місяця.

— Ну то й що! Переб’єтеся! — Ганна Дмитрівна підійшла до сина й поклала руку йому на плече. — Я ж не чужа людина. Я ваша мати. Я вас годувала, коли хліба в хаті не було. А тепер ви мені відмовляєте у гідній старості?

У кімнаті повисла важка, гнітюча тиша.

Було чути, як за вікном гуркоче трамвай, що прямує в депо.

Мар’яна зрозуміла: якщо вона зараз не втрутиться, їхня мрія про власну оселю розлетиться на друзки під вагою «материнського обов’язку».

— Добре, Ганно Дмитрівно, — несподівано промовила Мар’яна.

Орест здивовано підняв голову.

Свекруха переможно усміхнулася, відчуваючи смак перемоги.

— Що — добре? — перепитала Ганна Дмитрівна, примруживши очі.

— Ми віддамо вам гроші на капітальний ремонт вашої трикімнатної квартири, — Мар’яна почала повільно складати папери в папку. — Поміняємо вікна, труби, зробимо сучасну ванну кімнату і переклеїмо шпалери в усіх кімнатах.

— Оце я розумію — розумна жінка! — Ганна Дмитрівна ледь не заплескала в долоні. — Оресте, бачиш, яка у тебе дружина молодець!

— Але є одна умова, — Мар’яна зупинила її потік радості холодним поглядом. — Оскільки ми віддаємо всі свої заощадження і нам не буде за що орендувати житло, ми переїжджаємо до вас. Вже наступного тижня.

Посмішка миттєво зникла з обличчя свекрухи.

Вона відкрила рот, але не змогла вимовити ні слова.

— У вас же три кімнати, — продовжила Мар’яна, карбуючи кожне слово. — Ви живете там зовсім одна. Ми займемо дві дальні кімнати. Оскільки ми даємо гроші на ремонт, ми маємо право жити в людських умовах. Ви ж самі кажете: сім’я має триматися купи. От ми й будемо справжньою великою родиною. Я буду готувати на всіх, Орест допомагатиме по господарству. Це ж ідеально, правда?

— До мене? — нарешті видавила Ганна Дмитрівна. — Але я звикла до спокою. У мене свій режим. А якщо дитина з’явиться? Це ж галас, безсоння.

— Нічого, мамо, ви ж казали, що допоможете, — підхопив Орест, який нарешті зрозумів план дружини. — Ви будете найкращою бабусею. І нам не треба буде витрачати гроші на оренду. Так ми набагато швидше накопичимо на щось інше років через десять.

Ганна Дмитрівна почала нервово шукати свою сумку.

Її впевненість розвіялася, наче дим.

Вона зрозуміла, що її власна логіка стала для неї капканом.

Відмовити — означало визнати, що гроші їй потрібні лише для власного комфорту, а не для «сімейної єдності».

Погодитися — означало назавжди втратити тишу, спокій та владу у власній квартирі.

— Мені треба подумати, — пробурмотіла вона, задкуючи до дверей. — Це такий відповідальний крок. Треба все зважити.

— Немає часу думати, мамо, — Орест провів її до порогу. — Оренда закінчується через два тижні. Якщо ми вирішуємо робити ремонт у тебе, ми маємо почати збирати речі вже завтра. Я домовлюся з майстрами.

Двері за свекрухою зачинилися з незвичною тишею.

Вона не грюкнула ними, як зазвичай. Вона пішла приголомшена.

Орест обернувся до Мар’яни.

— Ти ж несерйозно? Ми ж не зможемо жити з нею під одним дахом більше двох днів. Це буде пекло.

Мар’яна сіла на диван і дістала з самої глибини папки ще один документ, який Орест раніше не бачив.

— Не буде ніякого пекла, — вона простягнула йому папір. — Пам’ятаєш, два роки тому твоя мама так сильно просила гроші на «термінову реабілітацію», якої, як потім з’ясувалося, не було?

Орест пробіг очима текст.

Це був нотаріально завірений договір дарування частки квартири.

Його мати, перебуваючи в черговому нападі «фінансової спраги», підписала папери, які підготувала Мар’яна.

Тоді вона сказала Ганні Дмитрівні, що це просто «формальність для страхування внеску».

— Юридично, Оресте, одна третина її квартири вже належить тобі. Ми маємо повне право там жити, прописувати своїх дітей і навіть продати цю частку, якщо захочемо. Але ми не будемо цього робити. Ми просто дамо їй зрозуміти, що час маніпуляцій закінчився.

Орест дивився на дружину з сумішшю захоплення.

— Ти готувала це два роки?

— Я просто знала, що цей день настане, — Мар’яна притулилася до його плеча. — Твоя мати ніколи б не зупинилася добровільно. Вона б висмоктала з нас усі соки, поки ми не залишилися б ні з чим. Тепер правила гри змінилися. А квартиру ми купимо. Ту саму, з панорамним вікном. Тільки оформимо її так, щоб жоден «родич» не мав до неї стосунку.

Наступного дня Ганна Дмитрівна не зателефонувала.

Не було її і через день. Вперше за довгі роки в їхньому домі настала справжня, благословенна тиша.

Вони спокійно поїхали до офісу забудовника, підписали договір і внесли перший внесок.

Коли вони поверталися додому, Орест запитав:

— А якщо вона справді погодиться на переїзд?

— Не погодиться, — посміхнулася Мар’яна. — Вона занадто любить свою самотність і можливість бути тією, яку ми маємо шкодувати і допомагати. Тепер, коли вона знає, що ми знаємо про частку в квартирі, вона буде тихішою за воду.

І вона була права.

Через тиждень Ганна Дмитрівна надіслала коротке повідомлення:

«Я подумала, дітки. Живіть окремо, будуйте своє гніздечко. Ремонт я якось сама потроху зроблю, не хочу вас обтяжувати».

Мар’яна видалила повідомлення і глянула на київські каштани.

Їхня власна історія нарешті почалася.

Без боргів перед минулим і без страху перед майбутнім. Вони вибороли свою скляну фортецю, і тепер у ній буде місце лише для любові та дитячого сміху.

Цікаво, чому ж мати не хотіла, щоб з нею жили діти, якщо вони обіцяли зробити їй ремонт і грошима допомагати? В чому може бути причина?

Фото ілюстративне.