Життя непередбачуване: у когось воно щасливе щохвилини, а комусь передбачено пройти багато труднощів та перепон, щоб знайти своє щатя. Усім, напевно, відомий афоризм: «Тільки втративши щось важливе, починаєш це цінувати». Проте не всі можуть усвідомити суть цього вислову. Особливо ті, які ще нічого не втрачали в своєму житті…
Здорові, наділені всіма Господніми благами, ми постійно скаржимося на своє життя, вважаємо себе нещасливими, прагнемо матеріально збагатитися. Але хіба у грошах щастя? Відразу ми цього й не розуміємо. За матеріалами
Софія жила в маленькому живописному селі, яке заворожувало розкішною природою та місцевим колоритом. Будинок дівчини був одним з найкращих, адже її батьки працювали за кордоном. До єдиної доньки вони ставилися, як до тендітного яйця, завжди догоджали дитині, купували дорогі речі, модний одяг. Тож серед своїх однолітків та подруг молода дівчина вирізнялася багатим виглядом і брендовими обновками, а це не могло не кидатися усім в очі. Попри те, із часом така щедра батьківська любов змінила дівчину в гірший бік, чого і варто було очікувати. Софію зовсім не хвилювало, скільки коштують недешеві покупки, звідки в сім’ї беруться гроші і як важко батькам доводиться гарувати на тих далеких заробітках, залишаючи там своє здоров’я. Замість перейматися оцінками (успішність у школі помітно знизилася) безтурботна дівчина почала вимагати у рідних придбати будинок у місті.
— Мені вже так набрид цей старий хутір! Скільки тут можна жити? От пощастило тим людям, чиї батьки мільйонери та гроші добрі заробляють. Вони ж мають змогу дозволити собі все, що забажають! Не те що я, живу вже стільки років в цьому селі. Уже не можу дивитися на це остогидле село та людей, які тут живуть. Краще б осліпла, щоб не бачити цього всього! — невдоволено викрикувала Софія.
На досить неприємні слова єдиної доньки мама з татом не реагували, адже давно звикли до вибриків одиначки. А от бабуся докоряла дівчині за її слова, просила більше так не говорити. Запевняла, що вона, нерозумний підліток, коїть гріх.
— Софіє, опануй себе! Що ти говориш таке, хіба так можна? Батьки й так з усіх сил для тебе стараються, як можуть, горбатяться вже стільки років на чужині, а ти… — намагалася напоумити онуку старенька.
— А що я?! Не хочу жити тут більше, набридло — і крапка! Та краще осліпнути, ніж на цей хутір дивитися все життя! — трималася свого Софія.
Дівчина навіть гадки не мала, що її необдумані слова можуть вже скоро здійснитися. Та вже через кілька місяців у Софії різко погіршився зір. Згодом дівчина й зовсім перестала гарно бачити. Навіть досвідчені фахівці не могли встановити, що це за несподіване лихо і які причини його виникнення.
А для самої Софії це стало неймовірною тугою. Втративши зір — цей неоціненний Божий дар — вона відчула себе такою безпорадною, перестала радіти зовсім і мільйон разів вже давно пошкодувала за свої необдумані слова та вчинки. Довгими днями дівчина щиро каялася в тому, що не цінувала власного щастя, не раділа життю, адже жила краще багатьох людей в селі, яке, як виявилося, не залежало від матеріальних статків.
Останнім часом Софія продовжує спостерігатися в найкращих фахівців країни. Стан її вже потрохи покращується, зір частково відновлюється. Можливо, й тому, що дівчина визнала свій гріх і щиро вірить у допомогу Всевишнього, душе шкодує, що тоді на думці було лише недобре…
Соломія СТРИЖИБОВТ.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.