— Олеже, ти хоч іноді замислюєшся, чому в твої тридцять вісім ти досі сам ходиш лише з власною тінню? — Вікторія зітхнула, дивлячись на молодшого брата.

Він сидів у шкіряному кріслі своєї розкішної квартири в історичному центрі міста — подарунку батьків, які заради його «світлого майбутнього» перебралися в тісну хрущовку на околиці.

Мати з батьком сподівалися, що такий солідний актив стане магнітом для гідної невістки.

Проте минуло десять років, а стіни квартири бачили лише випадкових гостей та нескінченну низку претензій господаря.

Головна біда Олега полягала не в зовнішності, а в важкому характері.

Він жив у дивному світі, де люди поділялися на два табори: тих, кому він заздрив (і тому поливав брудом за спиною), і тих, кого він недолюблював, вважаючи «нижчим сортом».

Колеги на роботі давно махнули на нього рукою, сприймаючи як «синочка поважної людини».

Йому не доручали нічого складнішого за перекладання паперів, бо знали: доведеться переробляти під акомпанемент його нескінченного ниття.

— Віко, ну невже я винен, що планка моїх вимог занадто висока для сучасних жінок? — Олег розтягнув губи в самовдоволеній посмішці. — Я ж ідеальний кандидат: не маю шкідливих звичок, охайний, маю статус і нерухомість. А жінки, ну вони просто не такі зараз добрі та хазяйновиті, як колись були. Згадай Світлану. Три роки я намагався навчити її елементарних речей: як правильно полірувати скляні поверхні і в якій послідовності розставляти взуття. Але вона лінувалася. Так, вона була непоганою супутницею в житті, але для шлюбу потрібен інтелект і дисципліна.

— А чим тобі не догодила Катерина? — запитала сестра, хоча заздалегідь знала відповідь. — Вона була молодша, мала власний бізнес і квартиру не гіршу за твою.

— Катя — занадто гордовита! — обурився брат. — Уяви собі, вона сміла критикувати мій побут! Казала, що я занадто зациклений на дрібницях, і радила найняти професійну службу клінінгу, щоб я нарешті почав жити, а не докоряти близьких ганчіркою.

Вікторія слухала це і ледь стримувала гірку іронію.

Олег щиро вірив, що його добробут — це його заслуга.

Він забув, що диплом йому допоміг отримати батько, посаду забезпечили зв’язки родини, а квартиру він отримав просто за фактом свого народження.

В його голові не було місця для реальності. Він не бачив свого вічного невдоволення, самолюбства та дріб’язковості.

З точки зору Вікторії, кожній жінці, яка погоджувалася на спільний побут з її братом, належало непросте життя.

Вона подумки вже складала оголошення: «Шукаємо жінку-домогосподарку. Обов’язки: цілодобова покоївка, кухар. Вимоги: міцна нервова система та повна відсутність власної думки. Об’єкту не можна ставити запитань. Схильний до суперечок і самолюбства».

Олег не був красенем, але в його викривленому сприйнятті він був центром всесвіту.

У сучасному суспільстві, де матеріальне часто підміняє духовне, такі люди, як він, відчувають себе королями.

Він мав «пакет послуг» під ключ: житло, робота, зовнішність. Що ще потрібно для щастя?

Моральні орієнтири? Здатність любити? Для Олега це були порожні звуки.

— Знаєш що, братику, — не витримала Вікторія на свій тридцять п’ятий день народження, про який Олег, звісно, забув. — Я щиро бажаю тобі зустріти жінку, яка буде твоїм повним відображенням. Гідну тебе на всі сто!

— Знову твої заумні жарти? — розізлився він. — Зрозуміло, чому чоловік пішов від тебе. Ти занадто багато про себе уявляєш.

Для нього супутниці життя були лише набором параметрів: вік, зріст, наявність дітей, об’єм талії та квадратні метри. Душа в цей список не входила.

Не минуло й тижня, як у житті Олега з’явилася Маргарита.

Вона була втіленням його мрій. Струнка, тиха, на десять років молодша.

Вона з першого півслова зрозуміла, як саме він любить складати сорочки, і ніколи не скаржилася на його кепський настрій.

Вона сміялася з його не смішних жартів, не просила подарунків і дивилася на нього знизу вгору, ніби він справді був атлантом, що тримає небо.

А коли з’ясувалося, що Маргарита має власні апартаменти в центрі, Олег вирішив:

«Це вона. Мій діамант».

Рік потому Вікторія зустрілася зі своєю колишньою помічницею по господарству, Ритою.

— Ритусю, ти блискуче впоралася. Можеш нарешті зняти цю маску, — сказала Вікторія, передаючи жінці конверт.

— Знаєте, Вікторіє Петрівно, Олег не такий уже й недобрий, я навіть трохи до нього звикла. Але якби не ваша допомога з тими боргами з минулого, я б не витримала цієї ролі, — зізналася Рита.

Рік тому Вікторія, використовуючи свої зв’язки, допомогла Риті — доньці старого знайомого, яка потрапила в халепу через свою довірливість — почати життя з чистого аркуша.

Умовою було «перевиховання» брата через ідеальну покору, яка мала виявити всі його слабкості

— Олеже, я маю тобі дещо сказати, — Маргарита сиділа навпроти чоловіка, який щойно закінчив чергову лекцію про те, як правильно мити фрукти. — Насправді я не маю квартири. Я приїжджа з провінції, і все, що ти бачив — це орендоване житло.

Світ Олега здригнувся. Це було гірше за зраду.

Це було порушенням «контракту», де квартира була головним пунктом.

— Як ти могла?! — закричав він. — Ти весь час говорила неправду!

Він негайно зажадав розлучення.

Він не міг пробачити відсутності активів. У його світі не було місця для людини без «оболонки».

Вікторія спостерігала за цим фіналом з дивним відчуттям.

Її бажання збулося. Брат отримав урок, хоча навряд чи його засвоїв.

Рита отримала шанс на нове, чесне життя завдяки підтримці Вікторії. А сама Вікторія зрозуміла, що боротьба з гординею брата не має сенсу, адже такі люди не зміняться ніколи.

Вона вирішила залишити брата в його золотій клітці і нарешті зайнятися власним милосердям.

А ви як гадаєте: чи можна змінити таких людей? Чи можливо Олег таки зміниться колись сам, коли зустріне свою, саме ту, людину?

Фото ілюстративне.