Ранок у Чорткові зазвичай починався з густого туману, що огортав вежі старого костелу.

У квартирі Оксани та Андрія ранок починався з гуркоту каструль.

Оксана стояла біля вікна, стискаючи в руках порожню теку.

У цій теці ще вчора лежали документи, над якими вона працювала останній місяць — грантова заявка на розвиток місцевої художньої школи.

Триста тисяч гривень інвестицій, які могли змінити життя десятків дітей.

— Мамо, ви не бачили мої папери? — голос Оксани тремтів від напруги. — Вони лежали тут, на краєчку столу.

Свекруха, Стефанія Іванівна, навіть не обернулася.

Вона з такою люттю терла підлогу в кухні, ніби намагалася стерти саму присутність невістки в цьому домі.

Раптом вона з гуркотом кинула відро на плитку. Брудна вода розлилася по білій поверхні.

— Геть звідси! — вигукнула вона, витираючи руки об засмальцьований фартух. — Іди до своєї мами, хай вона терпить твій безлад! Тут не притулок для тих, хто цілими днями в комп’ютер дивиться!

Оксана завмерла.

Вона дивилася на брудні плями на підлозі, яку щойно вимила.

— Де мої документи? Там були підписи, печатки.

— Сміття там було! — Стефанія Іванівна переможно підняла підборіддя. — Якісь каракулі, графіки безглузді. Я навела порядок. У моїй хаті не буде цього паперового звалища! Я тридцять років на залізниці відпахала, я знаю, що таке робота. А твоє “клацання мишкою” — то дурниця для ледарів.

— Ви викинули проект на триста тисяч! — Оксана відчула, як у душі стає холодно. — Ви розумієте, що ви накоїли?

— Та хоч на мільйон! — свекруха склала руки в боки. — Це мій дім, і я тут вирішую, що непотріб, а що ні. Хочеш розкидати свої папірці — винаймай кабінет у мерії. А на моїй кухні буде лад!

— Це не ваша квартира, — тихо, але чітко промовила Оксана. — Вона належить Андрію. Ми купували її разом.

— Моєму синові! — обличчя Стефанії налилося буряковим кольором. — Я його виносила, виховала, людиною зробила! Значить, усе, що його — моє! І ніяка зайшла дівка мені вказувати не буде!

У цей момент у дверях повернувся ключ.

Андрій зайшов до хати, занурений у свій смартфон.

— Андрію! — Оксана кинулася до нього. — Твоя мати викинула мої робочі документи. Весь проект для школи знищено!

Він навіть не підняв голови від екрана.

— Угу. Мамо, привіт. Оксан, ну не зоводься. Напевно, просто випадково зачепила.

— “Не заводься”? — Оксана відступила на крок, дивлячись на чоловіка так, ніби бачила його вперше. — Андрію, я втратила грант! Я місяць не спала!

— Ой, синку, — Стефанія Іванівна миттєво змінила тон на плаксивий. — Я ж хотіла як краще. У хаті брудно, папери всюди. Я ж не знала, що вона в нас така велика начальниця, що на маму кричати буде.

— Мам, ну все, годі, — Андрій нарешті відклав телефон. — Оксан, ну подзвониш замовникам, переробиш. Люди ж не звірі, зрозуміють.

Це було останньою краплею.

Оксана розвернулася і пішла в спальню.

За спиною вона почула задоволений голос свекрухи:

— Бачиш, синку? Не спокійна якась вона в тебе. Тобі нормальна господиня потрібна, а не ця вчена.

Оксана дістала з-під ліжка велику синю валізу.

Ту саму, з якою вона три роки тому в’їжджала в це помешкання, мріючи про затишні вечори та дитячий сміх.

Андрій стояв у дверях, розгублено спостерігаючи, як вона згрібає свої речі зі шафи.

— Ти що, серйозно? Через якісь папірці?

— Не через папірці, Андрію. Через те, що в цій хаті мене більше немає. Тут є тільки ти і твоя мама.

— Оксано, ну вона ж одна! Їй страшно в тій старій хаті в селі, — почав він свою звичну пісню.

— Страшно? — Оксана зупинилася, тримаючи в руках улюблену сукню. — Андрію, ти хоч знаєш, що твоя мама вже пів року здає свою сільську хату дачникам із Києва? За великі гроші. Я випадково побачила переписку в її телефоні, коли вона просила мене допомогти з налаштуваннями.

Андрій здригнувся.

— Що? Вона ж казала, що там дах протік і жити неможливо.

— Вона брехала тобі з першого дня, — Оксана закрила валізу. — Вона живе тут безкоштовно, їсть за мій рахунок, бо твоя зарплата йде на твій же кредит за машину, а свої гроші від оренди відкладає на книжку. А ми з тобою за три роки навіть у відпустку не з’їздили, бо “мамі треба ліки”, “мамі треба на оздоровлення”.

— Я не знав, — пробурмотів він.

— Ти не хотів знати. Тобі було зручно бути “хорошим сином” за мій рахунок. Коли вона викинула мою косметику, бо то “хімія” — ти мовчав. Коли вона нагодувала вуличних псів моєю вечерею, бо вона “занадто гостра” — ти сміявся. Коли вона заборонила мені ставити фото моїх батьків на поличку — ти сказав “ну потерпи”. Тепер терпи сам.

З кухні долинув переможний голос свекрухи:

— Андрійку, йди вечеряти! Я твої улюблені вареники зліпила! Зі шкварками!

Оксана гірко посміхнулася.

— Чуєш? Клич на допомогу. Твоя справжня сім’я кличе тебе до столу.

Оксана викликала таксі.

Коли вона виходила з під’їзду, валізи здавалися неважкими.

Навпаки, з кожним кроком вона відчувала, як із плечей зникає невидима бетонна плита.

Вона поїхала до своєї подруги Марії.

Та зустріла її на порозі з обіймами і ігристим.

— Нарешті! Я думала, ти ще рік будеш ту Стефанію “перевиховувати”.

— Вона не виховується, Марійко. Вона просто споживає мою енергію. І Андрій разом із нею.

Весь вечір Оксана розповідала.

Про те, як боялася зайвий раз зайти на власну кухню.

Про те, як свекруха перевіряла її всю білизну, коли Оксана була на роботі.

Про те, як Андрій перетворився на додаток до своєї мами.

— Тобі треба розлучення, — впевнено сказала Марія. — І поділ майна. Ти вклала в ту квартиру свою спадщину від бабусі, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. І я заберу своє до останньої копійки.

Тим часом у квартирі Андрія панувала дивна атмосфера.

Мама підкладала йому вареники, щедро поливаючи їх сметаною.

— Ну от, синку, тепер заживемо! Тихо буде, спокійно. Знайдемо тобі дівчину з нашого Чорткова, господарську, щоб маму поважала.

Але Андрію вареники не лізли в горло.

Він дивився на порожнє крісло, де зазвичай сиділа Оксана з ноутбуком.

У квартирі раптом стало занадто багато місця і занадто багато мами.

Вночі він не міг заснути.

Він дістав документи на квартиру і почав рахувати.

Комуналка — 2500. Продукти — мінімум 8000. Кредит за машину — 6000. Бензин — 4000.

Його зарплата — 18 тисяч.

Він раптом зрозумів страшну річ: він — фінансовий банкрут.

Без Оксаниних доходів він не просто не зможе утримувати машину, він не зможе навіть оплатити цей “затишок зі шкварками”.

Через три дні Андрій прийшов до Оксани на роботу.

Він стояв біля входу з букетом троянд, які вже почали в’янути на холодному вітрі.

— Оксано, пробач мені. Я все усвідомив. Давай почнемо спочатку. Мама поїде. Чесно.

Оксана подивилася на нього крізь скло окулярів.

Вона щойно закінчила розмову з юристом.

— Вона вже поїхала?

— Ну це складно. Вона каже, що в неї серце прихопило, як тільки я заговорив про переїзд. Лікар сказав, що то просто нерви, але вона лежить, не встає.

— Андрію, — Оксана вийшла до нього. — Послухай мене дуже уважно. Мені байдуже на її серце, на її вареники і на твої троянди. Я подала на розлучення. І я вимагаю свою частку квартири — півтора мільйона гривень. Або ми продаємо помешкання, або ти виплачуєш мені гроші.

Андрій зблід.

— Півтора мільйона? У мене немає таких грошей!

— Значить, продаємо квартиру. Твоя мама має хату в селі і гроші на рахунку — нехай купить тобі однокімнатну.

— Вона не дасть грошей! Вона каже, що то її “на чорний день”!

Оксана засміялася. Це був легкий, очищуючий сміх.

— Бачиш? Вона любить тебе тільки тоді, коли ти зручний. А коли тобі справді потрібна допомога — вона тримається за свої “на чорний день”.

— Оксано, будь ласка.

— Мій юрист зв’яжеться з тобою. І передай мамі: грант я все одно виграю. Я відновила документи через хмарне сховище. Її вчинок не зміг знищити мою працю.

Стефанія Іванівна кричала три дні.

Вона била посуд, проклинала невістку до сьомого коліна і обіцяла Андрію, що він “пропаде під парканом”.

Але коли вона побачила на порозі судового виконавця, її “недуги” раптом зникли.

Вона зібрала свої сумки за годину.

— Ти не син мені більше! — крикнула вона Андрію, сідаючи в таксі. — Зрадив матір заради тої!

Андрій залишився в порожній квартирі, яку виставили на продаж.

Він дивився на світлі плями на шпалерах — там колись висіли фотографії Оксани.

Він зрозумів, що втратив не просто жінку — він втратив єдину людину, яка вірила в нього по-справжньому, а не як у джерело комфорту.

Оксана ж переїхала до Тернополя.

Вона відкрила власну студію дизайну. Тепер у її домі завжди пахне свіжими квітами, а на полицях стоять ті книги та фото, які вона хоче.

Одного разу, гуляючи парком, вона побачила Андрія.

Він виглядав постарілим, у пом’ятій куртці.

Він хотів підійти, але Оксана просто кивнула йому, як далекому знайомому, і пішла далі.

Вона навчилася головному уроку: справжня сім’я — це не родинні зв’язки, а повага. І якщо тебе не поважають у власному домі — це не твій дім.

Але чи вірно зробила жінка, що розлучилася через свекруху?

Якби не свекруха, вони б досі разом жили.

Хіба міг син відмовитися від матері? Хіба завинив чимось перед Оксаною її чоловік?

Фото ілюстративне.