Київський вечір 29 грудня видався незвично лагідним.

Сніг, що випав напередодні, приховав сірість столичного бетону, перетворюючи двори на Позняках на казку з ілюстрацій до дитячих книжок.

Ганна стояла біля вікна, спостерігаючи, як мерехтять вогні далекої телевежі.

В її голові вже панував ідеальний порядок: вона розписала кожну страву для новорічної вечері, обрала особливий сорт кави для святкового ранку та навіть підготувала нову шовкову сукню темно-смарагдового кольору.

Це мав бути їхній перший Новий рік зі Степаном у новій квартирі.

Лише вони удвох. Без нескінченних родичів, без галасливих тостів «за все хороше» і, головне, без повчальних лекцій свекрухи.

— Ганнусю, я вдома! — Голос Степана з коридору звучав якось надто бадьоро, що відразу викликало в жінки тривогу.

Він залетів на кухню, навіть не знявши мокрого від снігу пальта.

Його очі бігали, уникаючи прямого погляду дружини.

— Слухай, тут така справа. Коротше, мама і Леся приїжджають до нас завтра. Будуть зустрічати свято тут.

Ганна відчула, як пальці на руках миттєво похололи.

Вона повільно поклала на стіл книгу рецептів, яку гортала хвилину тому.

— Степане, перепрошую? — Її голос був тихим, але в ньому вже відчувалася напруга перед грозою. — Ми ж обговорювали це тричі. Ми купили квитки в кіно на нічний сеанс першого числа, ми замовили делікатеси.

— Ну що ти починаєш? — Степан роздратовано махнув рукою. — У мами в Полтаві справжнє лихо: сусіди зверху влаштували «потоп», у неї в коридорі стеля обвалилася, сирість страшна. Куди їй діватися? А Леся ну, ти ж знаєш, вона знову розійшлася з тим своїм кавалером. Прибігла до мами в сльозах. Не кидати ж їх там у розпачі? Це ж моя рідна сестра.

Ганна зробила глибокий вдих.

Вона знала цю «тактику порятунку» вже десять років. Кожного разу, коли вони планували щось важливе для себе, у Степанової мами, пані Марії, траплялося щось «надзвичайне».

— Степане, твоя мати живе в Полтаві в новобудові. Вона має страховку і купу подруг. Леся має власну машину і квартиру, яку їй купив батько. Чому вони мають бути саме тут, у нашій двокімнатній квартирі, де ми щойно закінчили клеїти шпалери?

— Бо вони — моя родина! — Степан нарешті скинув пальто і кинув його на стілець. — Я не можу бути таким черствим, як ти. Вони приїдуть завтра о шостій вечора. Я вже пообіцяв.

30 почалося для Ганни з усвідомлення поразки. Вона стояла посеред кухні, дивлячись на список продуктів, який щойно надиктувала пані Марія, зателефонувавши синові о сьомій ранку.

— Степане, твоя мама вимагає холодець, голубці з пшоном, три види салатів і обов’язково домашній медовик. Ти розумієш, що це означає? Я маю провести два дні біля плити, не виходячи з кухні.

— Ну, допоможеш мамі, що тут такого? — Степан вже збирався на роботу. — Зате буде весело, по-сімейному. Леся привезе якусь музику, посидимо.

«Посидимо», — гірко подумала Ганна.

Це слово означало, що Степан з сестрою будуть обговорювати спільних знайомих, пані Марія буде коментувати товщину нарізки ковбаси, а вона, Ганна, буде приносити, подавати, мити й знову приносити.

Коли о шостій вечора двері відчинилися, квартира миттєво заповнилася торбами, запахом дешевих парфумів Лесі та владним голосом свекрухи.

— Ганнусю, дитинко, ну що ж ти таку тонку кофтинку вдягла? — Пані Марія навіть не привіталася, а відразу почала ревізію. — Степане, синку, чому в хаті так прохолодно? Ви на опаленні економите?

Леся, не знімаючи чобіт, пройшла у вітальню і впала на диван, який Ганна щойно застелила новим пледом.

— Ой, Ганно, а що це за колір стін? Якийсь він занадто похмурий. Хіба зараз таке модно? У мене в спальні персиковий, він енергію дає.

Ганна мовчки пішла на кухню.

Вона відчувала, як всередині неї закипає щось набагато гарячіше за воду в каструлі.

— Ганно, а де у вас ніж для м’яса? — Пані Марія вже хазяйнувала в шафках. — Ой, ну хто так ножі тримає? Вони ж у тебе зовсім тупі. Степане, синку, ти бачиш, як твоя дружина за господарством стежить?

Степан, який до цього спокійно пив чай, підняв очі від телефону.

— Мам, ну не починай. Ганна старається.

— Старається вона! — Свекруха витягла з холодильника ту саму качку, яку Ганна купувала для їхньої романтичної вечері. — А це що за птиця? Маленька якась, худа. Ми нею не наїмося. Степане, треба завтра зранку поїхати на ринок, купити нормальну індичку. Кілограмів на п’ять.

— Мамо, завтра тридцять перше! На ринках буде пекло! — спробував заперечити Степан.

— Для матері важко на ринок з’їздити? — Пані Марія театрально притиснула руку до голови. — Ну звісно, я ж тепер тут зайва. Приїхала з бідою, а мені навіть шматка нормального м’яса пошкодували.

Леся з вітальні гукнула:

— І про ікру не забудьте! Я без ікри Новий рік не зустрічаю, це погана прикмета!

Ганна відчула, що її межа досягнута.

Вона повільно розв’язала фартух і поклала його на спинку стільця.

— Степане, — сказала вона дуже рівним, майже механічним голосом. — Я йду до Оксани. Повернуся другого січня.

У кухні запала тиша.

Пані Марія з ножем у руці завмерла.

— Як це — до Оксани? — Степан встав зі стільця. — Ганно, ти жартуєш? Завтра свято!

— Я не жартую. Оскільки ти вирішив за нас обох, як ми проведемо цей вечір, я вирішила за себе сама. Ти маєш маму, яка знає, як правильно готувати. Маєш сестру, яка знає, як правильно святкувати. Я тут явно зайва, бо мої смаки «похмурі», а ножі «тупі». Бажаю гарного вечора.

— Ганно, стій! — Степан кинувся за нею в коридор, але вона вже одягала пальто.

— Не зупиняй мене, Степане. Бо якщо я залишуся, ми розлучимося ще до бою курантів. Мені треба подумати, чи є в цьому домі місце для мене, чи тільки для твого «синівського обов’язку».

Двері зачинилися.

Ганна вийшла в під’їзд, відчуваючи дивне, майже невагоме полегшення.

Оксана зустріла подругу з чаєм і теплими словами.

Вони просиділи до пізньої ночі, розмовляючи про все на світі.

Ганна вимкнула телефон, хоча знала, що він розривається від дзвінків.

А в квартирі на Позняках тривало «свято».

Тридцять першого грудня зранку Степан, злий і невиспаний, стояв у черзі на ринку.

Він купив величезну індичку, витративши на неї та на ікру для Лесі майже половину своїх преміальних.

Коли він повернувся додому, на кухні панував хаос.

Пані Марія розварила картоплю, Леся розлила сік на новий килим і тепер сварилася з матір’ю через те, що та не хоче допомагати їй прасувати сукню.

— Степане, де ти вештаєшся?! — вигукнула мати. — М’ясо треба маринувати вже годину як! Чому ти не почистив часник?

— Я тільки зайшов, мамо!

— Не кричи на мене! — Мати знову почала шукати свої краплі. — Ой, серце. Ой, довели матір. Ганна поїхала, і ти став як звір!

Вечір тридцять першого був катастрофічним.

Індичка виявилася занадто великою і не пропеклася всередині, залишившись сирою.

Холодець не застиг, бо пані Марія вирішила, що «желатин — це хімія», і треба просто довше варити (але переварила).

Леся весь вечір просиділа в телефоні, з’їла всю ікру ложкою і заявила, що свято — «відстій».

Степан сидів на чолі столу, дивлячись на порожнє місце, де мала сидіти Ганна.

Він згадав їхній минулий рік — вони просто замовили піцу, дивилися старі фільми й сміялися до сліз.

Тоді він почувався щасливим.

Зараз він почувався виснаженим гаманцем і безкоштовним додатком до маминих примх.

Об одинадцятій вечора Степан не витримав.

Він встав, взяв куртку і мовчки пішов до дверей.

— Ти куди?! — гукнула Леся. — Скоро ж промова президента!

— До дружини, — відрізав Степан. — А ви можете доїдати сиру індичку. Завтра о десятій я замовлю таксі і відвезу вас на вокзал.

— Степане! — пані Марія вхопилася за стіл. — Ти виганяєш матір?!

— Ні, мамо. Я повертаю собі своє життя. У тебе є квартира в Полтаві, де ремонт вже закінчили — я дзвонив сусідці, там все в порядку. Ти просто хотіла уваги, а Леся — безкоштовного ресторану. Але ціною цієї уваги ледь не став мій шлюб. Досить.

Він вибіг на вулицю. Холодне повітря трохи заспокоїло. Він знав, де шукати Ганну.

Він стояв під вікнами Оксани, коли годинник відраховував останні хвилини. Він набрав її номер.

— Ганно, вийди на балкон. Будь ласка.

Вона вийшла. Вона була в тій самій зеленій сукні, яку готувала для нього.

Вона виглядала прекрасною і неймовірно далекою.

— Ганнусю, я все зрозумів. Я їх відвіз тобто, я сказав їм, що вони їдуть завтра. Я був нерозумним. Я думав, що допомагати рідним — це дозволяти їм топтати мою сім’ю. Пробач мені. Я хочу зустріти цей рік з тобою. Навіть якщо ми просто будемо мовчати на цьому балконі.

Ганна дивилася на нього згори.

Сніг падав на його плечі, він виглядав таким розгубленим і щирим.

— Піднімайся, Степане, — тихо сказала вона. — Оксана якраз зробила канапки з сиром. Без ікри, але дуже смачні.

Коли він зайшов, вони не говорили про матір чи Лесю.

Вони просто тепло поглянули одне на одного.

О дванадцятій годині вони підняли з соком, дивлячись на зоряне небо над Києвом.

Першого січня Степан справді відвіз маму та сестру на вокзал.

Пані Марія демонстративно не розмовляла з ним, а Леся лише вимагала грошей на таксі від вокзалу додому.

Степан дав їм гроші, але вперше в житті не відчув провини за те, що не поїхав з ними.

Він повернувся додому, де Ганна вже зняла «похмурі» штори, щоб впустити зимове сонце.

— Знаєш, — сказав Степан. — Я зрозумів одну річ. Сім’я — це не ті, хто використовує тебе. Сім’я — це ті, хто береже твій спокій.

Ганна всміхнулася, пригортаючись до нього.

— Я рада, що ти це зрозумів до того, як ми розбили всі тарілки.

— Більше ніяких «потопів» у Полтаві, які ми маємо розгрібати вдвох, — пообіцяв Степан. — Наступний Новий рік — тільки ми. Може, навіть у Карпатах.

— Домовилися, — відповіла Ганна.

Вони сиділи на підлозі своєї нової квартири, пили чай і дивилися, як за вікном починається новий рік.

Рік, у якому вони нарешті стали командою.

Рік, у якому Степан навчився захищати те, що було для нього найдорожчим — любов своєї жінки.

Мати подзвонила один раз, плакала, сказала, що вони невдячні діти і вигнали маму на свята.

Степан мовчав, йому вперше було зовсім байдуже до її слів, він навіть не дослухав, а просто поклав телефон.

Але чи вірно це? Чи можна від рідної мами відмовитися лише за те, що вона напросилася в гості?

Фото ілюстративне.