Аромат запеченої з яблуками качки та пряної буженини наповнював квартиру на лівому березі Дніпра вже третю годину поспіль.

Галина витерла лоба тильною стороною долоні, залишивши на шкірі ледь помітний слід борошна.

На годиннику була майже одинадцята вечора тридцять першого грудня.

Перед нею, наче на параді, вишикувалися тарілки з традиційними закусками: оселедець під шубою, м’ясні рулети, домашній холодець, який вона варила пів ночі, та класичний салат із крабовим м’ясом.

Її руки пульсували від нескінченного нарізання, а поперек нив так, ніби вона щойно розвантажила машину з цеглою.

Галина дивилася на гору брудних пателень у раковині й відчувала лише одне бажання: щоб годинник швидше пробив дванадцяту, і вона могла просто провалитися в сон, не чуючи звуків святкування за вікном.

Двері кухні розчахнулися, і до кімнати ввійшов Данило.

Він виглядав свіжим, пахнув дорогим одеколоном і сяяв усмішкою, що не віщувала нічого доброго для її відпочинку.

— Галю, серденько, ти просто чарівниця! — він потягнувся за шматочком шинки, але вона м’яко відбила його руку лопаткою. — Слухай, я тут щойно розмовляв із хлопцями. Завтра ж перше число, вихідний. Давай влаштуємо справжнє родинне свято! Запросимо Сергія з дружиною, кума Миколу, мою сестру Вікторію з її галасливою юрбою. Ну і маму, звісно. Вона вже натякала, що сумує за нашими посиденьками.

Галина повільно поклала рушник на стіл.

Її голос звучав тихо, але в ньому відчувався метал:

— Даниле, ти жартуєш? Я два дні не виходжу з кухні. У мене ноги набрякли так, що я ледь у капці влажу. Я розраховувала, що завтра ми просто будемо дивитися фільми і доїдати те, що вже є.

— Ну що ти починаєш? — Данило розчаровано скривився. — Новий рік — це ж про гостинність, про рідних! Тобі що, важко накрити ще кілька тарілок? Ти ж у мене мастериця, у тебе все горить у руках. Зробиш пару нових салатів, спечеш той свій фірмовий пиріг з вишнею. Це ж дрібниці для такої господині.

— Дрібниці? — Галина відчула, як у середині підіймається гаряча хвиля образи. — Це не дрібниці, це ще один робочий день без права на перепочинок.

— Ой, не роби з мухи слона, — відмахнувся чоловік, уже набираючи номер на смартфоні. — Ми ж сім’я. Треба триматися разом, а ти вічно про свій комфорт дбаєш. Не будь такою нудною, Галю. Це ж свято!

Він вийшов з кухні, вже голосно вітаючи кума в слухавку, а Галина залишилася стояти серед брудного посуду.

Вона звикла поступатися. Вона завжди була тією, хто «згладжує кути».

Перше січня зустріло Галину не кавою в ліжку, а недобрим самопочуттям.

Данило ще солодко хропів, затишно загорнувшись у ковдру.

Вона встала о восьмій ранку, пройшла на кухню і жахнулася.

Вчорашні недоїдки, порожні пляшки з-під ігристого, які Данило обіцяв прибрати перед сном, і та сама гора посуду зустріли її німим докором.

Вона почала готувати знову.

Чистила картоплю, замішувала тісто, терла буряк.

Кожен рух супроводжувався важкістю.

До полудня квартира наповнилася новими запахами, але для Галини вони були запахами її важкої долі.

Рівно о другій годині дня простір квартири наповнився гучними звуками.

Гості прийшли всі разом. Кум Микола притяг кілька пляшок, сестра Вікторія привела трьох своїх синів, які миттєво почали грати у квача між кріслами, а останніми з’явилися свекруха, Марія Степанівна, зі своїм фірмовим поглядом ревізора.

— Галочко, — промовила свекруха замість привітання, ледь торкнувшись щоки невістки, — щось ти сьогодні зовсім змарніла. Колір обличчя такий сірий. Не вмієш ти планувати час. Могла б і виспатися перед прийомом гостей, якби все робила з розумом.

Галина нічого не відповіла.

Вона мовчки приймала важкі пальта, шукала місце для численних парасоль і стежила, щоб діти не розбили дзеркало в передпокої.

За столом панував гамір.

Данило був у своїй стихії: він розливав напої, виголошував довгі тости про важливість родинних зв’язків та дружби.

— Подивіться, який стіл! — вигукнув він, обіймаючи Галину. — Моя Галя — найкраща жінка у світі. Ніхто так не вміє приймати гостей, як вона!

— Це правда, стіл багатий, — зауважив Сергій, накладаючи собі третю порцію печені. — Даниле, тобі пощастило з дружиною.

Галина сиділа на самому краєчку стільця, готова щомиті схопитися.

Вона не їла.

Вона подавала чисті виделки, приносила гаряче, забирала порожні тарілки і варила каву.

Чоловік навіть не глянув у її бік, щоб запитати, чи не хоче вона води.

Марія Степанівна спробувала паштет і демонстративно відклала виделку:

— Галю, я ж тобі казала: печінку треба вимочувати в молоці довше. Він гірчить. І солі забагато. Ти ж знаєш, у Данилка чутливий шлунок, навіщо ти так пересолюєш? Я тебе вчила-вчила, а все дарма.

— Мамо, та нормально все, — ледь чутно кинув Данило, навіть не відволікаючись від анекдоту, який розповідав Миколі.

— Тобі, синку, завжди все нормально, ти занадто добрий до неї, — зітхнула свекруха.

Раптом у вітальні почувся гучний звук удару та дзвін розбитого скла.

Галина застигла. Вона знала цей звук. Це була не просто склянка.

Вона вбігла до кімнати.

Один із синів Вікторії, ганяючись за м’ячем, зачепив високу порцелянову підставку.

На підлозі, серед розкиданих іграшок, лежала вщент розбита ваза.

Блакитна, з тонким розписом, вона була єдиною річчю, яка залишилася Галині від матері.

Це був спадок, який вона берегла більше за будь-яке золото.

— Ой, — Вікторія винувато прикрила рот рукою. — Галю, вибач, будь ласка. Сашко такий активний сьогодні, знаєш, свято, діти розійшлися.

Галина опустилася на коліна біля осколків. Її руки тремтіли.

— Це була мамина ваза, — прошепотіла вона. — Єдина пам’ять про неї.

Данило підійшов ззаду, тримаючи келих у руці.

Він злегка штовхнув один з осколків носком туфлі:

— Та ладно тобі, Галю! Не роби трагедії. Купимо ми тобі нову вазу, ще кращу, в «Епіцентрі» бачив вчора такі самі. Чого ти розклеїлася? Свято ж у людей, не псуй настрій своїми сльозами.

— Це була річ моєї мами, Даниле! — її голос зірвався на крик. — Її більше немає на цьому світі! Розумієш? Немає!

— Ну і що тепер, сісти й плакати посеред вечірки? — Данило роздратовано знизав плечима. — Давай, прибери це все і повертайся до столу. Ми ще тост за господарів не випили.

Галина дивилася на свого чоловіка і раптом побачила його так, ніби вперше за двадцять років спільного життя.

Вона побачила чоловіка, який не помічав її болю, не цінував її зусиль і вважав її почуття прикрою завадою для свого веселощів.

Гості не збиралися йти.

Микола вимагав музики, діти розмазали шоколадний торт по світлій оббивці дивана, а Марія Степанівна повчала Вікторію, як правильно виховувати синів, періодично кидаючи колючі зауваження в бік Галини.

Галина стояла на кухні біля раковини.

Вода текла крізь її пальці, але вона не мила посуд.

Вона дивилася на своє відображення в темному склі вікна: розпатлане волосся, червоні очі, згорблені плечі.

— Галю, де чай?! — крикнув Данило з кімнати. — Мама хоче чаю з тим твоїм пирогом! Поквапся!

Вона повільно вимкнула воду. Витерла руки об фартух.

Потім розв’язала тасьми, зняла його і акуратно повісила на гачок.

Кожен її рух був спокійним, майже медитативним.

Вона пройшла до спальні.

Витягла з антресолей стару дорожню сумку.

Почала кидати туди найнеобхідніше: документи, кілька теплих светрів, білизну, улюблену книгу.

Данило увійшов у спальню через п’ять хвилин, червоний від тостів та веселощів.

— Ти що тут застрягла? Чай де? І чого це ти речі пакуєш? Ми що, кудись їдемо?

— Я їду, Даниле, — відповіла вона, застібаючи блискавку на сумці.

— Куди?! До сестри? Чи до подруги на ніч? — він засміявся, ще не розуміючи серйозності моменту.

— Я йду від тебе. Взагалі.

Данило застиг, його посмішка повільно сповзла з обличчя.

— Ти що, перепила ігристого? У нас гості в сусідній кімнаті! Ти позориш мене! Що я їм скажу? Що моя дружина з’їхала з глузду через розбиту посудину?

— Скажи їм, що твоя дружина нарешті прокинулася, — Галина взяла сумку в руки. — Знаєш, Даниле, я двадцять років була твоїм невидимим персоналом. Я готувала тони їжі, мила гектари підлоги і терпіла зневагу твоєї матері заради ілюзії «щасливої родини». Але коли ти розтоптав пам’ять про мою маму разом з тими осколками, я зрозуміла — між нами немає нічого, крім мого терпіння. І воно закінчилося.

— Але ми ж одна сім’я! — вигукнув він, намагаючись перегородити їй шлях. — Ти не можеш так просто піти! Хто буде за все це відповідати? Хто буде завтра готувати обід?

— Ти, Даниле. Або твоя мама. Вона ж так багато знає про те, як має бути правильно. Ось нехай і покаже на практиці.

Галина вийшла у вітальню.

Гості притихли, побачивши її з сумкою.

Марія Степанівна піднялася зі стільця, її обличчя виражало крайнє обурення:

— Галю, що це за комедія? Негайно повернися на місце! Ти не маєш права так поводитися перед людьми!

— Маріє Степанівно, — Галина зупинилася біля дверей, — ви двадцять років вчили мене різати огірки. Тепер у вас з’явився чудовий шанс навчити цього свого сина. Прощавайте.

Вона вийшла, і звук дверей, що зачинилися за нею, здався їй найсолодшою музикою, яку вона чула за останні роки.

Галина провела перший тиждень у своєї подруги Наталі.

Перші три дні вона просто спала.

Прокидалася, пила воду, щось їла і знову лягала.

Організм, який десятиліттями працював на виснаження, вимагав спокою.

Данило дзвонив кожні тридцять хвилин.

Спочатку він кричав, потім благав, потім скаржився

— Галю, у квартирі смердить сміттям! Я не можу знайти свої сині шкарпетки! Мама прийшла, ми посварилися через те, що я не встиг купити хліба. Повернися, я все прощу!

Вона не відповідала.

Вона вперше за довгий час читала книги, гуляла парком, просто дивлячись на засніжені дерева, і нікуди не поспішала.

Їй було п’ятдесят п’ять, і вона раптом відчула, що життя не закінчується — воно тільки починає належати їй.

Через десять днів Данило приїхав сам.

Він виглядав жахливо: сорочка непрасована, очі червоні, на обличчі — вираз повної розгубленості.

— Давай поговоримо, — тихо сказав він, коли вона вийшла до нього на подвір’я.

— Кажи.

— Я спробував сам прибрати. І приготувати щось. У мене все пригоріло, а пральна машина видала якусь помилку. Я тільки зараз зрозумів, скільки всього ти робила. Я цього просто не бачив. Вважав, що воно береться само собою.

Галина дивилася на нього без зловтіхи, але й без жалю.

— Це не лише про посуд, Даниле. Це про те, що ти перестав бачити в мені людину. Я була тінню, яка забезпечує тобі комфорт. Я не хочу більше бути тінню.

— Я все зрозумів, — він простягнув їй букет квітів. — Будь ласка, дай мені шанс. Я не обіцяю, що стану ідеальним за один день, але я готовий вчитися. І я сказав матері, щоб вона більше не приходила без твого запрошення.

Галина взяла квіти.

Вона не сказала «так», але й не сказала «ні».

— Я повернуся, Даниле. Але на моїх умовах. Перше січня наступного року ми проведемо тільки вдвох. У ресторані. Або в іншому місті. І готувати буду не я.

Минуло пів року. Життя в їхній квартирі змінилося до невпізнання.

Тепер на кухні панував інший порядок. Галина більше не була єдиною, хто знав, де стоїть мийний засіб.

Данило навчився готувати три страви, якими дуже пишався.

Він більше не називав її «майстринею» лише тоді, коли хотів побачити її працю.

Тепер він казав: «Дякую за вечерю, давай я помию посуд».

Марія Степанівна стала рідкісним гостем.

Тепер її візити були офіційними та ввічливими.

Вона більше не робила зауважень щодо солі чи огірків, бо знала — Галина більше не мовчатиме.

Сама ж Галина нарешті здійснила свою мрію — записалася на курси ландшафтного дизайну.

Вона більше не боялася витрачати час на себе.

Вона зрозуміла, що любов до родини не обов’язково має означати самозречення.

А на полиці у вітальні тепер стояла нова ваза.

Вона не була схожа на мамину, але вона була гарна по-своєму.

Вона стала символом того, що навіть після того, як щось розбивається вщент, можна зібрати уламки і створити щось нове — можливо, навіть міцніше, ніж було раніше.

Галина тепер знала: життя належить їй.

І жодне свято більше не стане для неї тягарем, бо вона навчилася головному — цінувати саму себе.

Отак дружина провчила чоловіка, хоча ціна вчинку цього була зависока.

Але що робити, коли людина не розуміє твою цінність і того, скільки ти робиш для неї?

Фото ілюстративне.