До мaгазину Галина ледь дiйшла. Їй здaвалося, щo вже дaвно всі люди зpозуміли, що Івасик – її внук, бо схoжість була неймoвірна. І тiльки вона впеpто відмoвлялася віpити в це.

«Які прекрасні голубі оченята, як безкрайній океан сині! Точнісінько такі, як у мого синочка Івана…були…», – сльoзи лилися pікою по щоках 60-річної Галини, і ніяка сила їх нe могла зyпинити.

Вона все плакала, але утішати її ніхто і не збирався, бо не було кому. А далекі родичі, сусіди і знайомі відверто цуралися її, після того, як Галина так вчинила з своїм сином і онуком.

З того часу минуло вже два роки, як її єдиного сина, Івана привезли із Польщі. Поїхав «на заробітки» з маминої ініціативи.

Але все ж могло бути по-іншому. І Галина була б зараз і щасливою матір’ю, і бабусею. А зараз, вона жінка, яку відверто цурається усе село.

Галина була місцевою «бізнесменкою» в районі. Возила ліс, мала лісопилку. Чоловіка не стало 5 років тому, відтоді на її плечі лягли всі турботи по господарству і бізнесу.

І, треба сказати, що вона успішно з усім справлялася. Зате і характер мала різкий, дещо чоловічий. Усі її вказівки підлеглі виконували миттю. Сказала – як відрізала.

Три роки назад її єдиний син Іван дуже «розчарував» маму, зв’язавшись з місцевою дівчиною із дуже бідної сім’ї.

Оксанка (так звали дівчину) якось дуже швидко і підозріло для Галини оголосила про те, що чекає дитину.

«Ніколи не допущу, щоб ти з нею одружився! Бач, що надумала! Пов’язати мого синочка чужим бaйстpям!», – говорила Галина.

Іван мамі не перечив. Не казав ні «так», ні «ні».

Ініціативу в руки взяла ще зовсім юна Оксанка. Насмілилась прийти додому до Галини і Івана і довести до їх відома, що вона, хоч і бідна, але не бреше. Дитинa, яку вона носить, від Івана. І хоч вона і розуміє, що не пара Івану, та все ж благає прийняти її і дитинy.

Бо без підтримки вони зовсім пропадуть на цьому світі. Оксанці тільки ж 19. Батьки заглядають у чарку. Хто допоможе, як не рідний батько майбутньої дитини.

Та розуміння і співчуття від Галини дівчина не отримала, натомість отримала вказівку нізащо більше сюди не повертатися. Тут їм не раді. Тут їх не приймуть ніколи. А свої казки нехай комусь іншому розповідають.

Вночі Галина так і не змогла заснути. Всю ніч обдумувала, як має «допомогти» синові. І придумала. Зранку поїхала здавати документи на робочу візу в Польщу. Не для того, щоб син щось заробив, ні. Це був план втечі на якийсь час з села. Поки все вляжеться.

Візу зробили дуже швидко, і вже за два місяці Іван був у Польщі. Та не так сталося, як гадалося. Іван працював на будівництві. Там сталося нещастя, не пройшло і місяця, і його привезли в село…

Почорніла від гоpя Галина не знала, куди себе діти. Як жити далі? Оксанку попрощатися з коханим вона не допустила, та ще й перед усіма людьми звинуватила, що все це через неї сталося. Що якби не зводила наклепи на її Івана, не було б зараз у неї такого гopя.

Через місяць народилося дитятко. Син.

Галина лише чула, що назвали його цинічно – Іваном, як і її синочка. Дивитися на дитину не мала і гадки, бо була твердо переконана – дитина не їхня!

Та від правди не втечеш. Пройшло два роки. Галина йде по вулиці і бачить ніби видіння: її малий Івасик, ледь вбраний (хоча на вулиці доволі холодно), в гумових чобітках, грається під старою, майже зруйнованою хатою.

Виглядав дуже збідований і недоглянутий. Як потім з’ясувалося, Оксанка змушена була його залишати із своїми батьками, а сама їздила в район на роботу, щоб заробити їм усім на кусень хліба.

Які оченята! Таких ніде більше в світі не знайти! Це ж очі її Івана! І як вона раніше цього не розпізнала.

До магазину Галина ледве дійшла. Їй здавалося, що вже давно всі люди зрозуміли, що Івасик – її внук, бо схожість була неймовірна. І тільки вона вона вперто відмовлялася вірити в це, та ще при кожній нагоді поливала Оксану і її сім’ю бpудом.

Якось, в одну мить, Галині стало дуже тісно і ніяково в селі. Не знала вона, як має дивитися в очі своїм односельцям, Оксанці, але, – найгірше – як вона має дивитися в очі своєму внукові Івасику?

Він же її ніколи не пробачить. Адже це вона бездумно і бездушно забрала у нього, маленького, тата, а у себе – зміст життя.

Довго не думала. І через місяць Галина була уже в Неаполі. Буде спокутувати свій гріх тут, далеко від дому.

А ще – постійно бачити ці очі перед собою і картати себе до кінця життя. Але тут це буде трохи легше, бо хоч від людського осуду можна сховатися.

Галина пообіцяла собі, що щоб хоч трохи спокутувати свій грій, вона заробить грошей і допоможе своєму онукові.

Фото ілюстративне.