Вечірній Чорноморськ дихав теплом розігрітого за день піску та солодким ароматом квітучих акацій.

Галина сиділа за столиком у затишній ресторації на самому березі, спостерігаючи, як сонце повільно занурюється у Чорне море, фарбуючи хвилі у відтінки стиглого граната.

Вона насолоджувалася цією самотністю — вперше за довгі роки вона належала сама собі.

Келих охолодженого ігристого приємно холодив пальці, а шум прибою заколисував тривожні думки. Проте спокій тривав недовго.

— Галко? Боже мій, Галю, це ти? — голос, що пролунав за спиною, змусив її здригнутися.

Цей тембр вона впізнала б із тисячі. Голос людини, яка двадцять років була її всесвітом, а потім стала її найбільшим болем.

Вона повільно повернула голову. Перед нею стояв Віктор.

Він виглядав бездоганно: засмаглий, у дорогій лляній сорочці кольору морської хвилі, з новою стильною стрижкою.

Поруч із ним стояла жінка — тендітна блондинка з короткою стрижкою, одягнена в елегантну шовкову сукню.

Це була Наталія. Та сама жінка, чия поява два роки тому перетворила життя Галини на руїни.

— Вікторе, — ледь чутно промовила Галина, відчуваючи, як серце зрадницьки калатає.

— Наталочко, познайомся — це Галина, моя колишня дружина, — Віктор вимовив це з такою легкістю, наче представляв колегу по роботі. — А це Наталія, моя дружина. Ми тут у весільній подорожі, уявляєш?

Наталія простягнула руку, але в її очах Галина побачила не зверхність, а дивну, ледь помітну розгубленість.

— Дуже приємно, — прошепотіла Наталія, і Галина відчула, як дрібно тремтять пальці нової обраниці Віктора під час потиску рук.

— Який збіг! — Віктор сяяв, наче мідний п’ятак. — А ти що тут робиш, Галко? Теж відпочиваєш? Сама?

— Сама, — сухо відповіла Галина. — Насолоджуюся тишею.

— Ну, це правильно, — Віктор поправив годинник на зап’ясті. — Тобі завжди треба було трохи заспокоїти нерви. А як там справи? Як на заводі? Кажуть, у вас там скорочення були?

— Мене скоротили минулого місяця, — Галина підняла келих, дивлячись колишньому прямо в очі. — А щодо здоров’я, ну, у п’ятдесят два роки воно вже не таке залізне, як було, коли я тягла на собі всю нашу родину і твої вічні борги.

За столом запала важка тиша.

Тільки здалеку долинав звук скрипки з сусіднього закладу.

Наталія не зводила очей з Галини, ніби намагалася прочитати в її обличчі відповіді на питання, які вона боялася поставити вголос.

— Ой, а в нас тут столик замовлений на терасі, — раптом втрутилася Наталія. — Можливо, можливо, ви приєднаєтеся до нас? Якщо ви не проти, звісно.

Галина хотіла відмовити. Хотіла встати і піти, не оглядаючись.

Але якась невідома сила — чи то цікавість, чи то бажання подивитися в обличчя своєму минулому — змусила її кивнути.

Вони пройшли до столика біля самих перил.

Море було так близько, що бризки іноді долітали до тераси. Молодий офіціант у білому фартуху швидко розклав меню.

— Мені щось легке, морепродукти, — замовила Наталія.

— А мені — соковитий стейк, — Віктор поплескав себе по животу. — До речі, Галю, пам’ятаєш, як ти готувала ті неймовірні крученики з грибами? І пюре таке ніжне.

— Пам’ятаю, — відрізала Галина. — Готувала їх кожного Божого дня протягом двадцяти п’яти років. Поки ти «шукав себе».

Віктор незграбно засміявся, не відчувши крижаного сарказму.

— О так, Галя була господиня — золото! — він звернувся до Наталії. — Дім завжди чистий, обід на столі. Іноді, правда, занадто багато вимагала, але в побуті — ідеальна.

Наталія кивнула, але Галина помітила, як вона міцно стиснула серветку під столом.

— А ти готуєш йому? — прямо спитала Галина свою наступницю.

— Намагаюся, — Наталія опустила очі. — Хоча у Віктора виявилося дуже багато вимог до їжі. Він каже, що звик до високих стандартів.

— Звісно, він примхливий, — посміхнулася Галина, але ця посмішка не торкнулася її очей. — Хоча раніше він казав, що йому нічого не треба, крім мого розуміння. Вітю, пам’ятаєш, як ти пояснював мені причину нашого розлучення? Перед тим, як піти до Наталії?

Віктор почав нервово крутити виделку в руках.

— Галю, навіщо ворушити старе? Ми ж цивілізовані люди.

— А я просто хочу, щоб Наталія знала правду, — голос Галини став сталевим. — Ти ж розповів їй, що ми розійшлися через те, що «згасло кохання»? Що ми стали різними людьми?

Наталія повільно поставила келих на стіл. Її погляд став зосередженим.

— Віктор казав, що ви, що між вами не було інтелектуального зв’язку, — тихо промовила вона. — Що ви жили різними інтересами.

— Різними інтересами? — Галина гірко розсміялася. — Це точно. Мій інтерес був у тому, щоб знайти гроші на оплату його чергового «геніального стартапу», а його інтерес — у тому, як швидше ці гроші спустити.

— Галю, припини! — вигукнув Віктор, але його голос здригнувся.

— Наталю, — Галина повернулася до жінки, ігноруючи колишнього. — Він розповів тобі про свою постійну похмурість, смуток, яка тривала три роки? Коли він лежав на дивані в нашій квартирі в Одесі і казав, що жодна робота не гідна його таланту? А я в цей час мила підлоги в сусідньому під’їзді після основної роботи, щоб нам було за що купити хліб?

Офіціант приніс страви, але, відчувши електричну напругу, що буквально іскрила в повітрі, поставив тарілки і миттєво зник.

— Наталю, а про машину він згадував? Ту саму «Мазду», яку мені подарували батьки на ювілей? Він продав її без мого відома, поки я була у лікарні. Сказав, що терміново потрібні були гроші на «розкрутку проєкту». Нагадай, Вітю, який це був проєкт?

— Це були тимчасові труднощі! — буркнув Віктор, червоніючи плямами. — Ти ніколи не вірила в мій успіх!

— Не вірила? — Галина нахилилася вперед. — Я вірила двадцять років! Поки не дізналася, що гроші за машину ти віддав, бо в тебе накопичилися великі борги.

— Борги? — Наталія різко повернулася до чоловіка. — Ти ж клявся, що ніколи не мав проблем із позиками великими і боргами!

— Наталочко, це все наклепи колишньої дружини, вона просто хоче нас посварити. — Віктор спробував взяти її за руку, але вона різко відсахнулася.

— Наталю, — Галина зробила великий ковток ігристого, відчуваючи, як з кожним словом з її душі спадає важкий панцир. — А знаєш, чому він насправді пішов? Не тому, що зустрів «кохання всього життя». А тому, що я закрила йому доступ до своїх карток. Я сказала: «Досить». І в ту саму ніч він зібрав речі.

— Це брехня! — Віктор вскочив із місця. — Я пішов, бо ти душила мою творчу натуру! Ти перетворила мене на раба побуту!

— На раба? — Галина подивилася на нього з невимовним презиром. — Ти ніколи в житті не тримав у руках нічого важчого за пульт від телевізора. Наталю, скажи чесно, він уже просив у тебе гроші на «свою справу»? Можливо, на відкриття невеликої кав’ярні в Аркадії?

Наталія зблідла так, що здавалося, вона зараз впаде.

— Кав’ярня, — прошепотіла вона. — Він сказав, що йому потрібно триста тисяч гривень на оренду та обладнання. Казав, що це шанс нашого життя.

— Триста? — Галина сумно посміхнулася. — Мені він казав про автосервіс. Вітю, ти зовсім втратив фантазію.

— Ти все перекручуєш! — крикнув Віктор, привертаючи увагу сусідніх столиків.

Люди почали обертатися, хтось навіть перестав жувати.

— А тепер найголовніше, Наталю, — Галина встала. — Ти знаєш, що сталося в наш останній день? Чому я подала на розлучення миттєво?

Віктор зблід ще дужче, ніж його нова дружина.

Він дивився на Галину з благанням у очах, але в неї не лишилося для нього ні краплі милосердя.

— У той день він просто забрав усі гроші з мого сейфа. П’ятдесят тисяч. Гроші, які я збирала на лікування для моєї мами. Вона була в тяжкому стані, рахунок йшов на дні.

— Я не брав! — закричав Віктор. — Я взяв у борг! Я планував повернути з першого прибутку!

— У борг? Ти забрав без дозволу все, поки я була в аптеці. А знаєш, Наталю, куди він подів ці гроші? На той самий величезний кошик троянд і вечерю в «Морському грилі», якими він підкорював твоє серце на першому побаченні. Він купив твоє кохання за гроші на життя старенької жінки.

Наталія закрила обличчя руками. Її плечі здригалися від беззвучного плачу.

— Мами не стало через два тижні, — голос Галини здригнувся, але вона втримала сльозу. — Ми не встигли зібрати нову суму.

— Ти казав, що вона була скупою жінкою, яка не давала тобі ні копійки, — Наталія підняла голову. Її погляд був сповнений жаху. — Ти казав, що вона дбала тільки про гроші.

— Я не міг сказати правду! — Віктор буркнув. — Ти б мене покинула! А я ж справді хотів як краще!

— Як краще для кого, Вітю? — тихо спитала Галина. — Для себе?

Люди за сусідніми столами вже відкрито слухали, забувши про вечерю.

Офіціант стояв неподалік, стискаючи тацю, і на його обличчі читалося глибоке співчуття до жінок.

— Наталю, мила, — Віктор знову спробував наблизитися до дружини, — це все минуле. Я змінився. Заради тебе я став іншим.

— Іншим? — Наталія підвелася. Її голос став сталевим. — А де тоді ті 50 тисяч, які я зняла зі свого депозиту місяць тому? Ти казав, що документи на кав’ярню вже оформлюються. Покажи мені їх. Прямо зараз.

Мовчання було відповіддю. Віктор дивився в тарілку, наче намагався там сховатися.

— Де гроші, Вікторе? — голос Наталії забринів на всю терасу.

— Я їх інвестував. Тимчасово. Мій знайомий запропонував дуже вигідну справу. Там прибуток скоро вже має бути.

— Справа вигідна? — Наталія гірко розсміялася. Бо я вже два тижні не можу зайти в свій банківський кабінет, бо ти змінив паролі! Бо мені телефонують із банку і питають про якісь борги!

Галина дивилася на цю сцену, і їй стало нестерпно.

Все повторювалося. Один і той самий сценарій, одна й та сама неправда.

— Маєш хоч краплю совісті? — тихо звернулася вона до колишнього чоловіка. — Хоч трохи жалю до цієї жінки, яка в тебе повірила?

— Я хотів як краще для нас обох, — Віктор підняв на неї очі, в яких не було нічого, крім порожнечі та егоїзму. — Я просто хотів бути успішним.

— Ціною життів інших людей успіх не будується, — Галина взяла свою сумочку. — До речі, Вітю, та дівчина, з якою ти обідав у кафе тиждень тому, поки Наталія була на роботі. Вона виглядає дуже наївною. Сподіваюся, в неї немає заощаджень.

— Яка дівчина? — Наталія подивилася на Віктора з такою відразою, що він ледь не впав.

— Це була ділова зустріч! — закричав він, але йому вже ніхто не вірив.

— Наталю, — Галина підійшла до жінки і поклала руку їй на плече. — Дякую за запрошення, але мені час. І послухай мою пораду. Тікай. Зараз. Поки в тебе ще є бодай щось. Він не зміниться. Ніколи.

— Я знаю, — прошепотіла Наталія, витираючи сльози. — Тепер я все розумію. Дякую вам за правду. Яку я боялася побачити сама.

Наталія витягла з сумочки телефон і почала швидко щось натискати.

— Що ти робиш? — занепокоївся Віктор.

— Блокую всі свої рахунки через гарячу лінію, — спокійно відповіла вона. — І телефоную батькові. Він знає хороших юристів. І людей, які допоможуть тобі зібрати речі за десять хвилин.

— Наталочко, почекай! Ми ж можемо все обговорити! Ми ж кохаємо одне одного!

— Кохаємо? — вона подивилася на нього крізь сльози. — Ти кохаєш тільки свої ілюзії і чужі гроші. А я кохала привида, якого ти мені підсунув.

Офіціант, нарешті, зважився підійти.

— Вибачте, рахунок хтось буде оплачувати? — незручно спитав він.

— Звісно, — Наталія дістала гаманець. — Тільки мої картки вже заблоковані. Вікторе, у тебе є гроші?

— У мене, у мене тільки п’ятсот гривень готівкою, — він почав гарячково порпатися в кишенях. — Стейк був дорогий.

— Рахунок на три тисячі, — зауважив офіціант.

— Не треба, — Галина поклала на тарілочку купюри. — Я заплачу. Вважайте це моїм внеском у вашу «свободу».

— Галю, не треба, — пробурмотів Віктор.

— Треба, Вітю. Це мій останній урок тобі. І мій подарунок Наталії.

Наталія закінчила розмову і прибрала телефон.

— Галю, — сказала вона, — а ви не могли б мені скласти компанію мене до міста? Я не хочу залишатися з ним в одній машині.

— Звісно, — кивнула Галина. — Викличемо таксі.

— Наталю, ти не можеш просто так піти! — благав Віктор. — Ми ж у весільній подорожі!

— Подорож закінчилася, Вікторе, — Наталія взяла сумочку. — Знаєш, що мені казала бабуся? Дивись, як чоловік поводиться з тими, хто йому більше не потрібен. Бо одного дня ти станеш такою ж.

— Розумна була бабуся, — зауважила Галина.

Вони пішли до виходу. Віктор біг слідом, щось кричав, намагався взяти Наталію за руку, але вона йшла рівно і впевнено.

На терасі ресторану люди відкрито аплодували, хтось навіть вигукнув: «Браво, дівчата!».

Жінки сіли в таксі. Вони їхали мовчазним нічним узбережжям. За вікном мелькали вогні дискотек, сміх відпочиваючих, шум прибою.

— Знаєте, — раптом сказала Наталія, — я думала, що я виграла в житті лотерею. Що знайшла ідеал.

— Ми всі так думаємо на початку, — відповіла Галина, не відводячи очей від дороги. — Головне — вчасно зрозуміти, що квиток фальшивий.

— Мені шкода вашу маму, — тихо додала Наталія. — Дуже шкода.

Галина міцніше стиснула сумочку.

— Вона б була рада, що цей вечір закінчився саме так. Що правда перемогла.

Вони доїхали до вокзалу. Наталія вийшла, обійняла Галину, і в цьому обіймі не було жодної ворожнечі — лише жіноча солідарність двох людей, які пройшли через одне пекло.

Галина поверталася до свого готелю. Вона відчувала неймовірну легкість. Тягар, який вона несла два роки, нарешті зник.

Вона була вільною. А Віктор. Віктор залишився там, на сходах ресторану, під презирливими поглядами незнайомців, зі своїми п’ятсот гривнями в кишені та порожнечею в душі, яку не заповнити жодними грошима.

Життя продовжувалося. Тільки тепер воно було справжнім. Без брехні, без ілюзій і без тих, хто краде не лише гроші, а й саму віру в людей.

Чи часто ми закриваємо очі на очевидні речі, бо хочемо вірити в казку?

Чи вірно зробила Галина, що все розказала дружині свого колишнього чоловіка, чи варто було таки промовчати?

Чи гідно вона вчинила, що сіла з колишнім чоловіком за один стіл, а не відразу розвернулася і пішла, захищаючи свою гордість?

Фото ілюстративне.