Мирослава сіла на диван і важко зітхнула. День був звичайним, і нічого не передвіщало того, що станеться далі.

Але коли дзвінок у двері перервав тишу, вона здивувалася.

Чи могла це бути вона? Її мати, Людмила Семенівна, яку Мирослава не бачила вже стільки років?

Ті самі роки мовчання, які розділяли їх, наче непереборна прірва, що ставала з кожним днем глибшою.

Мирослава завжди чекала від цієї зустрічі тільки болючі спогади, але доля інколи підкидає саме те, чого ми зовсім не очікуємо.

Дзвінок у двері пролунав зовсім несподівано.

Мирослава подивилася на годинник. Чоловік, Юрій, був ще на роботі в цей час, діти — у своїх кімнатах сиділи. Більше вона нікого не чекала.

Дзвінок відразу знову повторився.

Мирослава витерла руки об кухонний рушник і пішла відчиняти.

Відкривши двері, вона застигла на місці від несподіванки.

На порозі стояла її рідна мати.

— Добридень, доню моя.

— І тобі привіт. Якими вітрами ти тут?

Мирослава продовжувала здивовано дивитися на свою маму, але до квартири не впускала її.

— Була тут поряд. Вирішила заїхати до тебе.

— Поряд із чим? — Мирослава усміхнулася. — З нашим містом? Чи з нашою областю?

Минуло вже цілих 5 років, як вони не спілкувалися з мамою.

Людмила Семенівна тоді якраз вийшла заміж і переїхала жити в Одеську область, залишивши Мирославу з родиною на Київщині.

— Хіба це доречно вже зараз, доню? — мати не підтримала іронічного тону своєї дитини.

— А хіба доречно зараз, мамо, з’являтися на порозі мого дому після п’яти років суцільного мовчання?

Людмила Семенівна відвела погляд і опустила очі.

Вона виглядала незвично сумною та дуже втомленою. Було відчуття, що життя її ці роки не давалося легко.

— А чому ж ти сама приїхала до мене? Де твій чоловік? Може, він паркувальне місце шукає там біля будинку?

— Я сама приїхала до тебе, доню, — спокійно відповіла Людмила Семенівна, продовжуючи дивитися вбік.

Мирослава зітхнула і трохи сама вирішила помовчати.

Тримати матір на порозі було не якось зовсім не по-людськи, як би там не було, хоч би які образи їх розділяли.

Людмила Семенівна зайшла до квартири після того, як донька відійшла від дверей і показала рукою в коридор, запрошуючи увійти.

Кілька хвилин вона спокійно стояла, розглядаючи передпокій.

— Може, зайдеш в саму квартиру? Чи ти просто погрітися?

Мирослава помітила, як сильно змінилася її мати за ці роки: здавалося, постаріла років на п’ятнадцять.

Можливо, справа була в тому, що вона перестала стежити за собою. Але у будь-якому разі бачити її такою було їй зовсім незвично.

Людмила Семенівна поставила невелику сумку на підлогу і зняла своє вицвіле стареньке пальто.

Мирослава пішла на кухню поставити чайник.

Розмова доньки та матері явно мала бути важкою, але лишати гостю без чаю було неможливо.

— Поки можу запропонувати лише чай і бутерброди тобі. Вечеря ще не готова зовсім, — сказала Мирослава.

Людмила Семенівна зайшла на кухню, продовжуючи роздивлятися нові меблі та ремонт.

— Непогано ви облаштувалися тут. Хороші меблі бачу собі купили.

— Твоїми молитвами, мамо.

Мирослава не змогла стриматися, щоб не дорікнути матір.

Останні 5 років та абсолютно не цікавилася їхнім життям.

— Ти завжди була дотепною. Мені тепер і слова не можна сказати?

— Ну, я ж маю компенсувати 5 років мовчання. Багато, знаєш, чого назбиралося.

— Я приблизно цього від тебе й чекала. Ти зовсім не змінилася.

— Зате ти, мамо, дуже змінилася. Зі стрункої, гордої жінки перетворилася на.

Мирослава зупинила себе, не знаючи, як описати вигляд матері, щоб це не прозвучало негарно.

— Ну? Продовжуй. Що ти хочеш сказати?

Мирослава відвернулася, займаючись чаєм, щоб не посперечатися з матір’ю одразу. Вона вирішила змінити тему.

— І де ж твій ненаглядний Євген? Можливо, посперечалися і він виставив тебе на вулицю?

П’ять років тому Людмила Семенівна повторно вийшла заміж, що стало несподіванкою для усіх її родичів.

Євген був молодшим за неї на вісім років і жив повністю за її рахунок.

Вона щиро покохала, що ні на чиї слова зовсім не зважала, хоча родина застерігала її, бо лише добра їй хотіли.

— Його не стало, на жаль.

Мирослава обернулася.

— Як? Від чого?

— Це було несподівано для всіх, так склалася його доля.

Людмила Семенівна знову опустила очі.

Було видно, що вона його досі щиро кохала. Мирослава стрималася від будь-яких недобрих коментарів щодо нього.

— А його родичі? У нього ж була сестра.

— У них усе гаразд. Живуть, як і раніше.

— А ти з ними чому не живеш?

— Жила, — Людмила Семенівна зробила паузу. — Якийсь час.

— Вони попросили тебе з’їхати?

Мирослава дістала сир для бутербродів.

Ситуація її зовсім не дивувала, але десь глибоко в душі було шкода, що доля мами склалася саме так.

— Ну, у мене більше не було підстав залишатися в тому будинку.

Від цих слів у Мирослави найшли недобрі думки.

— Не було підстав? Ти серйозно? — Вона пильно подивилася на матір. — Ти ж свій будинок продала, який тобі від бабусі дістався, і всі гроші вклала в їхній дім. Поміняла дах, зробила новий ремонт, купила меблі! Ти ж казала: «У них дім більший, місця вистачить усім»!

— Ти знову про гроші? Все ще ображена, що тобі нічого не дісталося?

Людмила Семенівна підвелася, готова піти.

Мирослава лише сплеснула руками.

— Ти знову мене звинувачуєш? — Мирослава сіла, бо не було сил стояти. — Мамо, я тобі 5 років тому сказала, і повторю зараз: мені від тебе нічого не треба! Я за тебе хвилююся! Подивися, в якому ти становищі: тебе обібрали, як липку, і лишили на вулиці. Там же як мінімум половина будинку — твоя, а ти кажеш «немає підстав залишатися»! — Мирослава не знала, як достукатися до матері. — І чому ти не вступила у спадок? Ви ж були офіційно одружені.

Людмила Семенівна сіла і відвернулася.

— Після того, як не стало Євгена з’ясувалося, що все майно оформлене на його рідну сестру.

Мирослава сумно усміхнулася, але не від зловтіхи, а від важкої ситуації.

— А з’ясувати це раніше ти не могла?

Мати мовчала. Мирослава перейшла на спокійніший тон.

— Мамо, ти ж сама мене завжди вчила чинити розсудливо. Завжди прораховувати все на три кроки вперед. Особливо у шлюбі. А сама що?

Людмила Семенівна мовчала.

Мирослава розуміла, що пізно щось пояснювати. Вона повернулася до бутербродів.

— Мамо, якби ти 5 років тому свій дім віддала сиротам, я б тобі й слова не сказала. Мені не потрібне твоє майно. Але віддавати все в руки чужих, невдячних людей, які тебе врешті-решт виставили на вулицю — це нерозсудливо. Як ти могла про саму себе не подбати?

Вона стримувала гнів.

Образа була не через майно, а через те, що мати обрала безвідповідальну людину замість доньки та онуків.

— Я не знаю, що на мене найшло. Від щирого кохання, напевно, так вчинила я. Але я б і зараз від нього не відмовилася.

У Мирослави на душі був тягар.

Людмила Семенівна все ще стояла на своєму. Чи то гордість не давала визнати помилку, чи то вона справді так сильно кохала.

У цей момент на кухню зайшов молодший син.

— Мамо, можна печиво?

Хлопчикові було сім років, і він зовсім не пам’ятав бабусю.

— Добрий день, — ввічливо привітався він, як із незнайомкою.

Людмила Семенівна спробувала посміхнутися, стримуючи сльози.

Вона простягнула йому пачку печива.

— Здрастуй, Михайле.

— А ви звідки моє ім’я знаєте?

— Це твоя бабуся, Михайлику. Вона погостює в нас деякий час.

Хлопчик взяв печиво і пішов.

— А міг би зараз до тебе радісно бігти з криками «Бабуся приїхала!» — пробурмотіла Мирослава. Їй страшенно не вистачало мами.

У дверях почувся звук ключа — прийшов Юрій.

— А що так тихо? — Юрій зайшов, але при вигляді тещі перестав посміхатися. — Людмила Семенівна? Добрий вечір. Щось трапилося?

Юрій недовірливо подивився на дружину, знаючи, що вона клялася не впускати матір у свій дім.

— Усе добре, Юрцю. Зараз буду вечерю готувати.

Людмила Семенівна сумно подивилася на зятя.

Вона пройшла до вітальні, щоб залишити їх удвох.

— І звідки вона тут? Що я пропустив? Що тут у вас таке відбувається? — запитав Юрій пошепки.

— Ну, це мало рано чи пізно статися. Залишилася сама, опинилася на вулиці, згадала, що має доньку.

— І ти ось так просто все забудеш?

— А що мені робити? Вигнати матір рідну свою? Хай як вона вчинила, вона моя мати. Вона подарувала мені життя, виростила, дала освіту. Тепер моя черга прийняти її і пробачити.

— Але ж вона тебе образила? Проміняла на того чоловіка. Я вже мовчу про майно.

— Ось і мовчи про майно. — Мирослава суворо подивилася на чоловіка. — Я вже казала, що це неважливо. Своїх дітей ми самі забезпечимо. А мати є мати. Який приклад я дітям покажу, якщо їхню бабусю на вулицю виставлю?

Юрій зітхнув. Він розумів логіку дружини.

— Я прийму будь-яке твоє рішення, — Юрій тепло поглянув на Мирославу. — Головне, щоб ти не хвилювалася.

Людмилі Семенівні знадобилося багато часу, щоб налагодити стосунки з родиною. Вона винайняла кімнату неподалік, влаштувалася на роботу і стала присвячувати весь вільний час онукам та доньці.

Гіркота образи в Мирослави, звісно, нікуди не зникла, але разом із нею повільно зростало щось інше: ніжність і любов, які мали бути в стосунках близьких людей від самого початку.

Краще пізно, ніж ніколи, правда?

Мирослава спостерігала, як її мати намагається знайти своє місце в новій реальності, де вона вже не була тією гордою жінкою з минулого, але, здавалося, знаходила нові сили, працюючи на новій роботі та присвячуючи час онукам.

Вони більше не говорили про гроші, про майно чи про той далекий вибір, що роз’єднав їхні серця.

Все більше Мирослава розуміла: прощення — це не слабкість, а мудрість. І навіть якщо важкість не зникне назавжди, важливо, щоб серце знову стало здатним до любові. Можливо, краще пізно, ніж ніколи.

А ви як гадаєте: хіба можна пробачити таке?

Фото ілюстративне.