— Дякую, що все-таки приїхала, доню. Я вже не була певна, що ти погодишся зі мною побачитися, — тихо сказала сімдесятидворічна Олена Павлівна, відчиняючи двері своєї квартири у старому будинку на околиці Чернівців. Вона хотіла обійняти доньку, навіть простягнула до неї руки, але зупинилася, побачивши, як та машинально відступила до стіни.

— Я й не збиралася їхати. Андрій сказав, що після стількох років треба хоча б вислухати тебе. Тож я тут. Кажи, мамо, навіщо кликала, — відповіла сорокарічна Катерина, зняла куртку й повісила її на старий дерев’яний гачок. Вона озирнулася навколо й здивовано насупилася. — А де половина меблів? І де Михайло?

Олена Павлівна повільно пройшла до кімнати й сіла на диван.

— Брата твого вчора перевезли до спеціального пансіонату. Я вже не маю сил сама давати йому раду. Там є люди, які постійно будуть поруч. А я продала зайві меблі, частину речей віддала. Мені самій невдовзі доведеться переїхати до невеликого пансіонату неподалік міста. Уже все подивилася, домовилася.

Катерина сіла в крісло, але сумку залишила на колінах.

— Тобто ти покликала мене попрощатися з квартирою?

— Ні. З тобою хотіла поговорити. Ми стільки років жили так, наче одна одної немає. Я багато разів брала телефон, набирала твій номер і стирала. Думала: зараз подзвоню, а ти почуєш мій голос і одразу завершиш розмову.

— Так і було б.

— Знаю.

Олена Павлівна подивилася на доньку.

— Катрусю, я хочу попросити в тебе пробачення.

Катерина повільно поставила сумку на підлогу.

— За що саме?

— За багато чого.

— Ні, мамо. Так не піде. Не можна сказати «за багато чого», поплакати, обійнятися й вирішити, що минулого більше немає. Якщо вже покликала мене поговорити, говорімо до кінця.

Олена Павлівна кивнула.

— Добре. Тоді до кінця.

Вона підвелася, принесла з кухні чайник і дві чашки. Катерина мовчки дивилася, як мати ставить на блюдце домашнє печиво.

— Пам’ятаєш, як ти у восьмому класі прийшла додому й сказала, що дівчата не запросили тебе на день народження?

— Пам’ятаю.

— Я тоді сказала, щоб ти подумала, чому вони тебе не запросили.

— А я всю ніч думала, що зі мною щось не так. Наступного дня одна з тих дівчат сама підійшла й пояснила, що святкування було лише для родичів. Але твої слова я вже запам’ятала.

Олена опустила очі.

— А коли ти прийшла зі школи вся в сльозах через сварку з однокласницями…

— Ти сказала, що я сама маю давати собі раду.

— Так.

— А на випускний пам’ятаєш?

Мати заплющила очі.

— Пам’ятаю.

— Усі виходили з батьками фотографуватися. Я стояла біля входу й чекала тебе. Потім директор уже попросив усіх заходити до зали. Я ще десять хвилин стояла сама, бо була впевнена, що ти ось-ось прибіжиш.

— Михайлові того дня було дуже важко.

— Я знаю. Я ніколи не звинувачувала Михайла. Але ти могла сказати мені зранку, що не прийдеш. Я б не чекала.

Олена Павлівна накрила долонею очі.

— Не вміла я тоді бути лагідною матір’ю.

— А я не просила казки. Мені інколи треба було лише почути: «Катю, я поруч».

Олена довго мовчала.

Коли народився її старший син Михайло, стало зрозуміло, що хлопчикові все життя буде потрібна постійна допомога. Олена та її чоловік Сергій перебудували весь свій побут навколо сина. Вони раділи кожній його маленькій перемозі, вчилися жити без далеких планів і звикли все перевіряти по кілька разів.

Через багато років у родині з’явилася Катерина.

— Коли ти народилася, я була така щаслива, що носила тебе по квартирі й усім показувала, — сказала Олена. — А потім чомусь вирішила, що маю зробити тебе дуже самостійною. Думала, що так готую тебе до життя.

— Ти не готувала мене. Ти вчила мене не просити допомоги.

— Тепер розумію.

— А тоді?

— Тоді мені здавалося, що якщо я тебе пожалію, ти виростеш слабкою. Мене саму так виховували. Я й не знала іншого способу.

Катерина похитала головою.

— Мамо, знаєш, що було найгірше? Я бачила, як ти обіймала Михайла, як хвалила його за кожну дрібницю, як сиділа біля нього годинами. Я не ревнувала до брата. Я розуміла, що йому потрібна допомога. Але весь час думала: що мені треба зробити, аби ти хоч раз так само подивилася на мене?

Олена простягнула руку через стіл. Катерина не відсмикнула своєї, але й не відповіла на дотик.

— Я була впевнена, що ти сильна, — прошепотіла мати.

— Дитина не повинна весь час бути сильною.

У кімнаті знову стало тихо.

— А потім з’явився Богдан, — сказала Катерина.

Олена відразу зрозуміла, про кого вона.

— Твій перший чоловік.

— Так. Він дуже швидко побачив, що я не вмію відстоювати себе. Спочатку вирішував, що ми їстимемо, куди підемо, з ким я спілкуватимуся. Потім почав повторювати, що без нього я нічого не зможу. А я вірила.

— Я ще й казала тобі слухати чоловіка…

— Казала. І коли я приходила до тебе засмучена, ти майже завжди питала: «А що ти сама зробила не так?»

Олена заплакала.

— Катю…

— Я ще не закінчила.

Катерина підвелася й підійшла до вікна. У дворі двоє дітей ліпили маленьку снігову фортецю, а біля під’їзду жінка витрушувала килимок. Катерина кілька секунд дивилася вниз, а тоді повернулася до матері.

— Після семи років шлюбу я дізналася, що Богдан зустрічається з іншою жінкою. Пам’ятаєш, куди я поїхала першою?

— До мене.

— Я сиділа ось тут. На цьому дивані. Плакала й чекала, що ти хоча б обіймеш мене.

— А я почала повчати тебе.

— Ти сказала, що жінка має весь час стежити за собою, бути цікавою, усміхненою, доглянутою. Що чоловік не дивитиметься в інший бік, якщо вдома все добре.

Олена затулила обличчя руками.

— Господи, невже я справді так сказала?

— Майже слово в слово.

— Катрусю, мені соромно.

— А мені тоді було соромно за себе. Розумієш різницю? Я повернулася додому й попросила пробачення у людини, яка завдала болю мені. Бо рідна мама переконала мене, що причина в мені.

— Я не мала права.

— Не мала.

Катерина знову сіла.

— Я прожила з ним ще майже два роки. Намагалася стати зручнішою. Готувала те, що він любив, мовчала, коли хотілося сперечатися, купувала одяг, який подобався йому. А потім усе повторилося. І знаєш, до кого я поїхала цього разу?

— До подруги?

— До Лесі. Вона посадила мене на своїй кухні, поставила переді мною чай і сказала: «Катю, ти можеш не заслужити любов. Тебе або цінують, або ні». Я тоді дивилася на неї й не розуміла, про що вона говорить.

— А потім ти пішла від Богдана.

— Так. І вперше зробила щось, не питаючи тебе.

Олена витерла сльози серветкою.

— Я пам’ятаю, як ти подзвонила й сказала, що подала документи. А я відповіла: «Ну, тепер будь розумнішою».

— Саме так.

— Я навіть не запитала, як ти.

— Не запитала.

Мати підвелася й почала ходити кімнатою.

— Чому ти тоді не сказала мені все це?

Катерина гірко всміхнулася.

— А коли я мала навчитися говорити тобі про свої почуття? Ти ж усе дитинство пояснювала, що я повинна сама вирішувати свої проблеми.

Олена зупинилася.

— Справедливо.

— Через два роки я познайомилася з Андрієм. Пам’ятаєш вашу першу зустріч?

— Я питала, де він працює.

— Перші п’ять хвилин.

— І скільки заробляє.

— Через десять.

— А потім сказала тобі, щоб ти краще за собою стежила.

Катерина кивнула.

— І ще додала, що хороший чоловік довго біля мене не затримається, якщо я не змінюся.

Олена сіла на край дивана.

— Саме після цього ти перестала приходити.

— Так. Я вийшла звідси, сіла в машину до Андрія й сказала: «Їдь куди завгодно, тільки подалі». Він нічого не випитував. Завіз мене до маленької кав’ярні, замовив два чаї й просто сидів поруч. А потім сказав: «Катю, ти не повинна весь час доводити, що варта доброго ставлення».

— Хороший він у тебе.

— Дуже.

— Я це вже зрозуміла.

— Коли?

— Коли він подзвонив мені минулого тижня.

Катерина різко підняла голову.

— Андрій тобі телефонував?

— Так.

— І нічого мені не сказав.

— Я попросила. Сказала, що хочу тебе побачити. Він відповів, що не може вирішувати за тебе, але поговорить.

Катерина похитала головою.

— От хитрун.

— Не сердься на нього.

— Не серджуся. Саме тому я й тут.

Олена повільно пересунулася ближче.

— Катрусю, я не прошу тебе забути минуле. І не хочу казати, що все робила заради твого добра, бо від цього тобі не стане легше. Я справді думала, що виховую сильну доньку. А виростила дівчину, яка боялася сказати «мені боляче».

Катерина дивилася на матір мовчки.

— Я запізнилася, доню. Дуже запізнилася. Але якщо в тебе залишилося хоча б маленьке місце для мене, дозволь мені хоч зараз навчитися бути твоєю мамою.

Катерина повільно видихнула.

— А ти розумієш, що одного «пробач» недостатньо?

— Розумію.

— Я не зможу завтра прокинутися й поводитися так, наче ми десять років пили разом каву щонеділі.

— І не треба.

— Можливо, я знову розсерджуся.

— Маєш право.

— Можливо, не захочу відповідати на дзвінок.

— Почекаю.

Катерина вперше за весь вечір усміхнулася.

— Ти справді змінилася.

— Старість інколи дуже добре вчить слухати.

— От тільки не починай зараз мудрувати.

— Добре. Мовчу.

І вони обидві тихо засміялися.

— А чому ти вирішила переїхати? — запитала Катерина, коли вони знову сіли пити чай. — Ти ж ще сама ходиш у магазин, готуєш, прибираєш.

— Сьогодні ходжу. А завтра може бути важче. Після того, як Михайла перевезли, я зрозуміла, що ця квартира стала для мене завеликою. У пансіонаті буде своя кімната, сад, їдальня. Я вже навіть познайомилася з двома жінками, які там живуть.

— І ти сама цього хочеш?

— Так. Тільки не думай, що я покликала тебе, аби ти забрала мене до себе.

— Я саме про це подумала.

— Ні. У тебе своя сім’я. Я хочу, щоб ти приходила до мене тому, що хочеш мене бачити, а не тому, що мусиш.

Катерина відклала ложечку.

— А квартира?

— Продам.

— І що зробиш із грошима?

— Частину залишу на свої витрати. Частину відкладу для Михайла. Решту потім вирішу.

— Правильно.

Олена здивовано подивилася на доньку.

— І ти не запитаєш, що буде тобі?

— Ні.

— Чому?

Катерина усміхнулася.

— Бо мені від тебе зараз потрібне зовсім інше.

— Що?

— Спробуй хоч раз сама здогадатися.

Олена обережно підвелася, підійшла до доньки й зупинилася поруч.

— Можна тебе обійняти?

Катерина кілька секунд дивилася на матір, а потім кивнула. Олена притиснула доньку до себе так обережно, наче боялася, що та передумає. Катерина спочатку тримала руки опущеними, та згодом сама обійняла матір.

— Я навіть не пам’ятаю, коли ти востаннє мене так обіймала, — прошепотіла вона.

— А я пам’ятаю. Тобі було років десять. Ти заснула в автобусі, а я несла тебе від зупинки.

— У десять років?

— Ти була маленька.

— Я завжди була маленька поруч із тобою. Просто ти цього не помічала.

Олена заплакала.

— Не плач, мамо.

Вона затихла.

— Ти сказала «мамо».

Катерина відступила й витерла очі.

— Не роби з цього подію.

— Не буду. Просто мені приємно.

— Давай краще покажеш, що ти зібрала.

Вони майже дві години перебирали речі. З верхньої полиці шафи Олена дістала коробку з дитячими фотографіями. На одному знімку маленька Катерина стояла у величезному капелюсі матері й тримала пластикову сумочку.

— Господи, звідки це?

— Ти тоді сказала, що йдеш працювати директоркою магазину.

— І як успіхи?

— Через десять хвилин повернулася, бо зголодніла.

Катерина засміялася.

— Оце вже більше схоже на мене.

Олена витягла ще одну фотографію.

— А тут ти з Михайлом.

На світлині Катерина сиділа біля брата й показувала йому книжку з великими малюнками.

— Я його дуже любила.

— Він тебе й зараз пам’ятає.

— Я приїду до нього.

— Справді?

— Справді. Тільки спочатку ти даси мені адресу.

Олена записала все на аркуші й простягнула доньці.

— Катю, можна ще одне запитання?

— Питай.

— Ти щаслива з Андрієм?

Катерина усміхнулася.

— Так.

— Він добре до тебе ставиться?

— Він не вирішує за мене, якою я повинна бути. Якщо я приходжу додому втомлена, він не питає, чому вечеря не готова. Сам відкриває холодильник і каже: «Що будемо вигадувати?» Якщо я сумую, не пояснює, що я сама винна. Просто питає, чи хочу поговорити.

Олена слухала й кивала.

— Передай йому від мене подяку.

— За що?

— За те, що він не повторив моїх помилок.

— Передам.

Коли за вікном стемніло, Катерина почала збиратися. Олена допомогла їй одягнути пальто, а потім знову зупинилася біля дверей.

— Ти ще прийдеш?

Катерина застебнула сумку.

— У суботу.

— Не кажи так, якщо робиш це з жалості.

— Я не з жалості. Андрій завтра працює, а в суботу ми вільні. Приїдемо удвох і допоможемо перевезти речі.

— Він теж приїде?

— Якщо ти не почнеш із порога питати, скільки він заробляє.

Олена приклала долоню до серця.

— Обіцяю.

— І не коментуватимеш мій одяг.

— Обіцяю.

— І зачіску.

— Катю, ну це вже дуже багато умов.

Донька засміялася.

— Тоді до суботи.

Вона вже відчинила двері, коли мати покликала:

— Катрусю!

— Що?

— Ти гарна.

Катерина повільно повернулася.

— Навіть без косметики?

— Навіть із тим твоїм пучком на голові.

— Мамо!

— Мовчу, мовчу.

Катерина пішла до сходів, але через кілька секунд повернулася.

— Забула щось? — здивувалася Олена.

— Так.

— Що?

Катерина підійшла й сама обійняла її.

— Оце.

У суботу вони приїхали разом з Андрієм. Він привіз коробки для речей, Катерина — великий пиріг, а Олена з самого ранку готувала голубці.

— Олено Павлівно, куди ставити коробки? — запитав Андрій.

— На балкон, будь ласка. І називай мене просто Оленою Павлівною, без такого офіційного голосу.

— Домовилися.

Катерина визирнула з кухні.

— Мамо, ти вже його перевиховуєш?

— Навіть не думаю.

— Я контролюю.

— Бачиш, Андрію, яка вона в мене?

Він усміхнувся.

— Бачу. Саме таку й люблю.

Олена завмерла на секунду, а потім подивилася на доньку. Катерина нічого не сказала, лише усміхнулася. Через тиждень вони разом відвідали Михайла. Катерина сіла поруч із братом, дістала старий фотоальбом і почала показувати світлини.

— Дивись, Михайлику, це ми з тобою. А це мама. Бачиш, яка молода?

Олена стояла біля дверей і тихо слухала.

— Мамо, йди сюди, — покликала Катерина. — Чого ти там сама?

Олена підійшла й сіла поруч.

— Я думала, вам удвох треба побути.

— Нам утрьох треба побути.

Олена взяла дітей за руки. Ніхто не говорив про те, що всі втрачені роки можна повернути. Катерина не обіцяла забути дитячі образи, а Олена не просила зробити вигляд, що минулого не було. Наступної суботи Катерина знову приїхала. Потім ще раз. Одного вечора Олена зателефонувала доньці й одразу сказала:

— Не хвилюйся, нічого не сталося. Просто хотіла почути твій голос.

— А я вже подумала, що ти знову щось вигадала.

— Ні. Як день минув?

Катерина замовкла.

— Мамо, ти справді телефонуєш запитати, як минув мій день?

— Так.

— Тоді приготуй чай. Я за пів години буду.

— Сьогодні?

— Сьогодні.

— А Андрій?

— Теж приїде. Він уже питає, чи залишилися твої голубці.

— Для нього залишилися.

— А для мене?

Олена засміялася.

— Для тебе ціла каструля.

— От тепер я точно їду.

За пів години пролунав дзвінок у двері. Олена відчинила й побачила доньку з великим пакетом мандаринів, а за нею Андрія з коробкою тістечок.

— Ми без запрошення, — сказала Катерина.

— Заходьте.

— Мамо, а можна я сьогодні просто побуду твоєю донькою? Без розмов про минуле, без вибачень, без важливих рішень?

Олена відійшла від дверей і широко відчинила їх.

— Можна, Катрусю. Я саме цього й чекала.

Катерина зайшла до кухні, сама дістала свою стару чашку з шафки й поставила її біля маминої. Цього разу між ними не було ні довгих пояснень, ні обіцянок виправити все за один день. Вони просто сіли поруч, а Андрій розрізав тістечка й жартома сперечався, кому дістанеться найбільше.

— Катю, бери собі, — сказала Олена.

— Чому мені?

— Бо ти моя донька.

Катерина подивилася на неї й усміхнулася.

— Оце пояснення мені подобається.

А як вважаєте ви: чи можна після багатьох років віддалення знову навчитися бути близькими? Чи правильно зробила Катерина, коли дала матері можливість поступово повернутися в її життя, чи деякі дитячі образи залишають надто глибокий слід? І що б ви порадили цій матері та доньці, якби вони були вашими знайомими?

Фото ілюстративне.